Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 01:54

Об''єднання без покаяння


Віктор Єленський Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

17 травня 2007 року в Москві відбулася подія. Наразі обмежимося лише цим твердженням, бо значення того, що сталося на свято Вознесіння у Храмі Христа Спасителя, належить оцінити історії. Нині навколо цього ламають списи священнослужителі і політики, публіцисти і історики. Але в тому, що це подія, більшість погоджується.

Росія -- Патріарх Алєксій II (праворуч) цілує Митрополита Лавра під час церемонії підписання договору про воз'єдняння РПЦЗ та РПЦ. Москва, храм Христа Спасителя, 17 травня 2007 р.
Отже, 17 травня Російська православна церква Московського патріархату і Російська православна церква закордоном підписали Акт про канонічне спілкування. Російська православна церква закордоном приєдналася до Московського патріархату.

Російські коментатори не приховують захвату: говорять про возз’єднання російських світів, про кінець громадянської війни і про велику Росію.

Розкол у Російському православ’ї не дзеркальне відображення громадянської війни на обширах колишньої Російської імперії. Адже Церква не розкололася внаслідок того, скажімо, що одна її частина підтримала білих, а інша — червоних. Всеросійський патріарх Тихон не поблагословив біле військо, але піддав анафемі радянський режим.

Проте саме внаслідок війни Церква постала перед подвійним викликом: цього самого режиму і вимушеної еміграції тих православних, які схотіли і змогли полишити Росію.

Церковна трагедія увібрала у себе не лише масові розстріли і знищення храмів, не лише нескінчені експерименти ЧК-ГПУ-НКВД, але й численні розколи.

Розкололася церква в самій СРСР, розкол вразив і її закордонну частину.

Зрештою, в Російській церкві постало дві доцентрових потуги: Московська патріархія і Російська церква закордоном. Над першим центром всі роки радянської влади наполегливо і послідовно працювали селекціонери в цивільному. Вони винищили в ній майже все, що чинило спротив.

Другий центр притягував до себе всіх незгодних з червоною патріархією. Карловчани (так називали закордонну Церкву, яка спочатку облаштувалася була у сербському місті Сремські Карловці) дедалі більше віддалялися від Москви.

Матір-Церква закликала їх до розсудливості, карловчани картали матір за поступливість.

Краплею, яка перевиповнила чашу, стала так звана Декларація митрополита Сергія, майбутнього патріарха. 1927 року у цьому редагованому-перередагованому чекістами документі владика Сергій проголошував:

“Нам треба не на словах, а на ділі показати: вірними громадянами Радянського Союзу, лояльними до Радянської влади можуть бути не лише тільки байдужі до православ’я люди, не тільки зрадники йому, але й найбільш ревні прибічники його, для яких воно дороге, як істина і життя, з усіма його догматами і переданнями, з усім його канонічним і богослужбовим устроєм.

Ми хочемо бути православними і в той же час усвідомлювати Радянський Союз своєю громадянською батьківщиною, радощі і успіхи якої – наші радощі, а невдачі – наші невдачі.

Будь-який удар, спрямований в Союз..., усвідомлюється нами як удар спрямований в нас”.


Для карловчан це був шок. Їхній очільник — Київський митрополит Антоній (Храповицький) — писав Сергію:

“Благаю Вас, як колишнього учня і друга свого: звільніться від цієї спокуси, не зупиніться перед вірогідним мучеництвом.

Якщо сподобитесь мученицького вінця, то Церква земна й небесна зіллються у прославі Вашої мужності”.


Митрополит Сергій на мучеництво не сподобився. Відтоді дві частини колись єдиної церкви припинили спілкування, почалася епоха протистояння і взаємних обвинувачень, які ставали дедалі більш гострими, злими і безкомпромісними.

Ви зрадили Господа, Церкву і Православ’я, коли пішли на службу богоборчій владі, перед злочинами якої тьмяніють гоніння імператора Діоклетіана! Лунало з одного берега.

Ваші звинувачення братів і сестер, які сповідують Бога з колосальним ризиком, – це блюзнірство, що тягне на дно пекельне! Відповідали їм з іншого.

Московська патріархія ставала дедалі більш радянською, закордонна церква – замкненою, непоступливою, консервативною, навіть фундаменталістською.

Коли комунізм впав і ієрархів перестали узгоджувати в КДБ, закордонна церква поставила перед Московською патріархією умови для можливого возз’єднання: засудити декларацію Сергія, покаятися і відкинути екуменізм.

Але возз’єднання відбулося без цих умов.

Священик і релігієзнавець Яків Кротов особливо звертає на це увагу і говорить про уроки возз’єднання.

Яків Кротов: Це явище (об’єднання) позитивне лише в одному відношенні: возз’єднання карловчан з Московською патріархією показує, що усі анафеми, усі лайки, усі прокльони, котрими Московська патріархія наділяла і наділяє своїх ворогів (тих, кого вона вважає своїми ворогами), вони нічого не коштують.

Це хороша новина, це буквально Євангеліє! Оскільки карловчан як тільки не лаяли, у 1930-ті роки їх відлучали, таїнства їхні називали недійсними. І раптом з’ясовується, що усі анафеми забуті, їх не знято, їх дійсно забуто.

Ті люди, які сьогодні в Україні, яких представники Московського патріархату також проклинають і вважають розкольниками, то вони можуть розраховувати, що, якщо начальство дасть вказівку, то Московська патріархія і усі її частини дружно усе забудуть.

Це перший урок.

Другий урок також важливий і стосується України. Справа у тому, що, за церковними канонами, представник закордонників, карловчан (я уже так їх називаю, бо так це вже встановилось), по церковному канону, у США є Американська православна церква, то якби карловчани справді побажали возз’єднатися з повнотою православної Церкви, то вони мали б звернутись до цієї Церкви та її ієрархів.

Якщо єпископ Берлінський і Німецький Марк хотів би справді возз’єднатися з Церквою, то він би звернувся або до представників Константинопольського патріарха, або до Екзархату Московської патріархії. До чого тут Москва?

Між тим Американська православна церква була 1974 року створена саме Московською патріархією і створена зі своїх приходів як самостійна повноправна Церква.

Отже, така повноправність теж нічого не означає. Це виявилась маріонетка, яка реально керувати (діяти) в Америці не має права. Тобто, міцним вважається лише те, що робиться у Москві.

Я думаю, що це такий важливий урок і для тих православних, котрі в Україні перебувають у різних проблемних ситуаціях. Немає сенсу вести переговори з тими, хто тільки представляє Москву, переговори треба вести лише з самою Москвою. Таку ієрархію має ця структура.

За великим рахунком, це фікція. Більше того, це не примирення роз’єднання, а примноження розколу, тому що було дві групи: Московська патріархія і закордонна Церква, а тепер їх, наскільки я розумію, чотири. Незгодні з об’єднанням уже розкололись, розділившись при цьому на дві групи. А тепер, коли возз’єднання відбулось і при тому на абсолютно інших засадах, ніж це обговорювалось, це повне підпорядкування, а не євхаристійне спілкування...

Ви знаєте, це як у КДБ: підсовують протокол, в якому щось написано, і кажуть: “Ну, ти це чисто символічно підпиши”. А потім за цю “чисту символіку” здеруть шкіру.

Отже, замість двох угруповань з’явилося чотири і, мабуть, буде і п’ята. Незгодні продовжуватимуть формувати окрему Церкву. А можливо, навіть зможуть повернути собі назву “Російська православна церква за кордоном”.

Віктор Єленський: Церковне возз’єднання між тим є цілком органічним нинішній російській державній стилістиці з її сталінсько-міхалковським гімном, священиками, котрі буквально рвуться поблагословити балістичну ракету, вигадливою сумішшю хрестів і п’ятикутних зірок на військових строях, і постійних згадках про велич, втрачену в окаянні роки, але наразі щасливо віднайдену.

Українські архієреї в єдності з Московським патріархатом теж говорять про велич.

Архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем.

Архієпископ Єфрем: Радіємо, що така велика держава, як нинішня православна Росія, скріпила свої православні і духовні устої, свої традиції.

Віктор Єленський: Центральний мотив цілої теми величі і могутньої державної ходи – це роль російського президента у возз’єднанні двох Церков.

Володимир Путін не робить зайвих рухів, він, неяскравий і непоказний, стоїть у цивільному піджачкові посеред грандіозного храму Христа Спасителя, а хвилі архієреїв у золотавому візантійському одязі обертаються навколо нього. Він хреститься, прикладається до ікони і уважно стежить за патріархом Алексієм ІІ і першоієрархом Закордонної церкви, митрополитом Лавром.

Все йде за планом. Проект реалізовано. Церковній міжусобиці, просякнутій кров’ю громадянської війни і сталінських ГУЛАГів, покладено край. Закордонна церква від Аляски і до Нової Зеландії, від Аргентини і до Бельгії відтепер входитиме до Московського патріархату і служитиме Отєчєству.

Путін, збирач заблукалих овець, Президент, який правицею дужою поставив перед чашею позавчорашніх ворогів, - це сильний образ.

Але вдивляючись у нього, важко зрозуміти, чому такий потужний спротив зустрічають спроби інших глав держав примирити православних у своїх країнах. Українського Президента, до прикладу.

Архімандрит Української православної церкви Київського патріархату Євстратій (Зоря) говорить про участь російської державної влади у процесі возз’єднання.

Євстратій Зоря: Велику роль відіграла у процесі об’єднання російська державна влада, зокрема президент Росії, який неодноразово зустрічався як з керівниками РПЦЗ, так і з керівництвом Московського патріархату на предмет того, щоб Російська церква у світі об’єдналася.

Насправді це, як говорять і представники Московського патріархату, є великий геополітичний проект, тому що РПЦЗ хоча є невеликою за своєю кількістю, але вона розташована по всьому світові, зокрема, це і храми, і нерухоме майно, яке в майбутньому Московський патріархат планує використовувати як базу для нарощування свого впливу.

Віктор Єленський: Радник його секретаріату Олександр Саган вважає, що об’єднання у Москві здатне стати свого роду моделлю загоєння розколу в українському православ’ї.

Олександр Саган: Я надзвичайно високо оцінюю Акт об’єднання цих двох Церков, тому що ми маємо приклад того, як порозуміння прийшло між Церквами, які десятиліттями не визнавали одна одну. Московський патріархат не визначав Закордонну церкву інакше, як розкол. Сьогодні ці Церкви об’єднуються без жодних умов.

Є надія, що ми все-таки побачимо таке об’єднання і в Україні, коли всі напрями православ’я об’єднаються без усіляких умов і образ.

Якщо цього не відбудеться, якщо Московська патріархія буде висувати якісь умови, то буде дуже явний приклад подвійних стандартів.

Віктор Єленський: Між тим архієпископ Черкаський і Канівський Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом Софроній не приховує песимізму. І роз’єднання, і нинішнє возз’єднання – суть речі, які виламуються зі зв’язку людини з Богом.

Архієпископ Софроній: Це усе політика. Вона залізла і у Церкву. І тут, і там – скрізь політика.

Об‘єднання, то дуже добре. Я дуже радий, що вкінці-кінців за такий період голови трошки охололи на Заході у людей, які називають себе зарубіжною Церквою.

Але я думаю, що це тільки-но у деяких кругах, я вибачаюсь, але це тільки моя, особиста думка, але це думка в окремих кругах і не усього єпископату зарубіжної Церкви.

По-друге, все це будується на амбіціях, на нерозумному політичному фанатизмі, без віри, без нічого.

Ну, а чи вплине воно на наше з‘єднання? Я завжди, коли мене запитують, кажу: відбулось роз‘єднання у 1054 році. А після 1054 року хто з‘єднався? Ще більше роз‘єдналось. Так цікаво дияволу, йому так краще працювати і краще контролювати ситуацію у світі.

Віктор Єленський: Архієпископ Софроній говорить про річ, яку в Московський патріархії згадують якось притлумлено: багато хто в Закордонній церкві відмовився возз’єднуватися. Скажімо, єпископ Таврійський і Одеський Російської православної церкви закордоном Агатангел.

Чому? Настоятель Свято-Олексіївської парафії Закордонної церкви в Одесі протоієрей Валерій Алексєєв вважає, що Московський патріархат не розірвав зі спадщиною митрополита Сергія.

Ця спадщина, яка для поколінь “закордонників” позначалася поняттям “сергіанство”, для отця Валерія означає сервілізм, заполітизованість і плазування перед можновладцями.

Валерій Алексєєв: Ми бачимо не те, що “сергіанство”, а “неосергіанство”. Це велика заполітизованість церкви.

Ціла низка ієрархів і духовенства є народними депутатами, які представляють політичні партії і блоки. Нас це бентежить. Це дуже брутальне порушення канонічних правил.

Віктор Єленський: Отже, що продемонстрував православним України акт 17 травня? Очевидно, що любов вища за юрисдикції, анафеми і навіть політику. Хоча політики в самому возз’єднанні не менше, принаймні, ніж богослов’я. Політика ця маскується канонічними і церковно-патріотичними шатами, говорить церковнослов’янською і апелює до святого, але все одно лишається політикою

Далі, державна влада все ще відіграє для східних церков важливе значення для їхнього земного облаштування.

І третє. Об’єднуватися важче, ніж колотися. Для зцілення порушеного потрібні роки і надзусилля.

Втім, наскільки актуальними можуть стати ці уроки для православних України, вирішувати їм самим.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG