Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 22:28

Кирило Стеценко


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: В українській культурі було чимало митців, для яких різноманітні напрямки творчості були водночас і різними формами служіння своєму народові.

Сьогодні ми поговоримо про одного з них: художника, музику, співака, диригента і композитора, отця Кирила Стеценка.

Кирило Стеценко
(scan)
Максим Стріха: Кирило Стеценко народився 125 років тому у селі Квітках неподалік Шевченкових Моринців на Черкащині.

Його батько був сільським художником. І хлопець від семи років допомагав йому у роботі. Тоді ж він почав співати у церковному хорі.

Згодом, навчаючись у Софійській духовній школі у Києві, Кирило одночасно відвідував рисувальну школу Миколи Мурашка, розташовану неподалік на вулиці Володимирській. А вже тринадцяти років він диригував бурсацьким хором і тоді ж почав писати музику для нього.

Сергій Грабовський: А під час навчання Стеценка у Київській духовній семінарії написані ним музичні твори виконував хор Михайлівського Золотоверхого монастиря. Тоді ж юнак вступає до хору Миколи Лисенка, працює помічником композитора і разом з хором подорожує Україною.

Ще до завершення навчання у семінарії Стеценко був призначений диригентом хору семінарії, згодом викладав спів та музику у Київській церковно-учительській семінарії, завідувачем якої був майбутній митрополит Василь Липківський, і одночасно писав власні духовні твори.

Про Кирила Стеценка як творця духовної музики розповідає його онук: скрипаль, композитор і музикознавець, якого звуть так само, як діда, Кирило Стеценко.

Кирило Стеценко: Якщо підсумовувати досить короткий життєвий шлях мого діда, Кирила Григоровича Стеценка, то 40 років всього лиш він прожив, і недаремно Микола Віталійович Лисенко, його Вчитель з великої літери, духовний вчитель, він так сказав про Стеценка: «Ось хто замінить мене після моєї смерті».

Якщо говорити про композитора, то Стеценко, я думаю, що він усвідомлював своє велике призначення і покликання.

Візьму тільки два напрямки. Один з них: йдеться про його духовну, церковну творчість. Фактично Стеценко здійснив реформу українського церковного співу. Він зробив те, що в Німеччині зробив Йоганн Себастьян Бах після Мартіна Лютера, який зробив реформу німецької церкви в напряму її націоналізації, в напряму того, щоби служба відбувалася німецькою мовою.

До речі, Лютер теж був композитором і диригентом.

Стеценко дуже любив цитувати Мартіна Лютера. Зокрема, Мартін Лютер говорив: «Співайте, співайте, співайте і це дасть значно більше результатів, ніж ваші проповіді».

Стеценко те саме зробив із церковною службою на початку ХХ сторіччя. І оскільки він ще був священиком, це його друга професія, яка аж ніяк не суперечила першій, це просто були дві сторони однієї медалі, спосіб служіння людству, Богу і Україні. Він зумів створити український тип літургії, Служби Божої, яка базується на українському мелосі і козацькому.

Плачі, голосіння і думи українські – це є те велике, той слід, який є не тільки внеском в українську культуру, а й внеском у світову культуру. Стеценкові це вдалося, досягти того балансу або навіть не балансу, а того, як через глибоко національні корені ми виходимо на світові глибини і обшири. Тобто, шлях у Всесвіт іде через концентрацію на своєму серці.

Ну, і найбільші твори церковні - це «Панахида» пам’яті Миколи Лисенка, яка якраз просякнута українським мелосом, «Всенічна», «Літургія Яна Златоустого».

Максим Стріха: Але Кирило Стеценко писав не лишень духовну музику.

15 вересня 1906 року єдинау тодішній підросійській Україні щоденна українська газета «Рада», що виходила у Києві, повідомила про конфіскацію поліцією запису гімну «Ще не вмерла Україна» на музику композитора Стеценка.

На той час уже 43 роки існувала музика греко-католицького священика Михайла Вербицького до вірша Павла Чубинського, які зараз є державним гімном України.

Тож про цю історію розповідає онук композитора, теж Кирило Стеценко.

Кирило Стеценко: Він написав музику на слова українського гімну «Ще не вмерла Україна». Це було зроблено десь у 1905 році, а може, раніше... Невідомо, коли він це написав. Але в 1906 році зробили трус на квартирі Стеценка і знайшли ноти. Про це було повідомлено в пресі, тому в 1907 році Стеценка арештували і заслали в Ростовську область теперішню, в містечко Шахти, що на Ростовщині. З того часу він був змушений навколо Києва крутитись.

Ну, він жив потім у Вінницькій області, жив ще в Білій Церкві, але були проблеми, тому що його переслідували за його як демократичні, так і українофільські тенденції.

Коли я вже мав проблеми свого часу, у 1970-х роках, з Комітетом державної безпеки, коли мене викликали, то мене звинувачували в тому, що мій дід написав музику гімну «Ще не вмерла Україна». А я кажу: «Так, знаєте, написав же музику Вербицький». «Ні, написав Стеценко». Я кажу: «Я не знаю, ви знаєте краще, ніж я. Але я не винний в тому, що він написав цю музику до такого націоналістичного гімну «Ще не вмерла Україна»».

Тільки вже потім, коли Україна стала незалежною, я дістав ноти і дійсно побачив, що Стеценко написав цей гімн.

Ще був потім колись конкурс вже на гімн для України, то Стеценко, здається, вже навіть не подав... От я не пам’ятаю. Ну, був уже Вербицького, він ствердився як гімн.

Сергій Грабовський: Кирило Стеценко також обробляв народні пісні, створював солоспіви і писав оперну музику.

Розповідь про творчість композитора продовжує його онук Кирило Стеценко.

Кирило Стеценко: Сорокарічне життя – це трошки замало, щоб він виконав свою другу місію. Друга місія була, як я вже розумію, створити українську національну оперу або продовжити те, що розпочав Лисенко через «Тараса Бульбу».

Тут теж Стеценко себе готував до тої місії, яку для Німеччини здійснював Ріхард Вагнер, тому що творення національного способу відчуття світу серед взаємну причетність всіх представників цього етносу чи цієї громади до спільного пережиття, то у ХІХ сторіччі це можна було зробити тільки через оперу. І на початку ХХ теж.

Тому що, що таке музика? Музика – це усталені форми поведінки душі. Тут все об’єднується: і сюжети, і символи, і поняття, але воно все нанизується на динаміку музики, на той спосіб, на ту послідовність, на той характер відчування, те, що неможливо передати ні словами, ні наукою. Це те, що є найглибшим, найінтимнішим і найближчим до сутності.

Ріхард Вагнер створив німецьку націю своїми операми, фактично об’єднав німців на духовному рівні, на чуттєвому рівні. Вже потім їм вдалося об’єднатися на фізичному рівні, створивши одну спільну державу.

Я думаю, просто реконструюючи шлях Стеценка: його дитячі опери, його монооперу «Іфігенія в Тавриді», я просто бачу, що він готувався до написання серії серйозних, великих опер, в основі яких лежав би саме український мелос, українська міфологія. Цього не сталося.

Звичайно, от в цьому напрямку він не продовжив шлях Миколи Віталійовича Лисенка з його геніальною оперою «Тарас Бульба» і з багатьма іншими чудовими операми. Тим не менше цей потенціал є, і ми його бачимо в моноопері, яка триває всього лиш 30 хвилин, для сопрано, двох жіночих хорів і симфонічного оркестру, яка називається «Іфігенія в Тавриді» на слова Лесі Українки.

От ці дві віхи, то я про них мусив сказати.

А інше як композитор, звичайно, його обробки, його десятки обробок українських народних пісень, біля 50 романсів (українською мовою це можна назвати ще «солоспіви») і музика до драм – це теж була особливість Стеценка. Одні з таких відомих, то це «Сватання на Гончарівці» і музика до «Гайдамаків».

Лесь Курбас у 1919 році поставив у Київській національній опері цей твір. Це був фурор, резонансна подія на той час в мистецькому житті України.

От якщо дуже так коротко говорити про композиторський слід Стеценка.

Максим Стріха: 29 років Стеценко прийняв священицький сан і був призначений на парафію у селі Голово-Русава на Поділлі.

Крім праці в парафії, він викладав у школі і навіть займався хліборобством.

Кирило повернувся до Києва лише у жовтні 1917 року. А 10 липня 1918 року, коли на цвинтарі київського собору Святої Софії вперше за 209 років була відправлена панахида по гетьманові Іванові Мазепі, під час служби співав Перший український національний хор під керівництвом Кирила Стеценка.

Перед хором 2 дівчини тримали портрет гетьмана Мазепи, прикрашений рушником, а присутні понад 10 тисяч осіб не могли поміститися на подвір’ї, дехто навіть сидів на мурі та на деревах.

Сергій Грабовський: 3 травня 1920 року ієрархи Російської церкви заборонили служіння священику Стеценку у Київському соборі святої Софії. А через 3 дні він долучився до проголошення автокефалії Української православної церкви.

Одночасно отець Стеценко керував хоровими колективами і проводив різноманітну організаційну роботу.

Кирило Стеценко-молодший завершує розповідь про діяльність свого діда.

Кирило Стеценко: Він за життя заснував понад 30 хорових колективів: і професійних, і аматорських, дитячих жіночих, мішаних, світських, церковних.

Він також був фундатором і керівником Першого українського національного хору у 1918 році.

Він створив Українську республіканську капелу в 1919 році, яка потім виїхала за кордон під керівництвом Кошиця із завданням Петлюри, аби пропагувати українську ідею, українську державу, українську культуру в Європі і в Сполучених Штатах Америки, але Стеценко лишився в Україні. В Кам’янці-Подільському вони з Кошицем розз’єдналися.

Стеценко також створив ще другу мандрівну капелу такого великого кооперативу «Дніпросоюз» і здійснив подорож від Києва до Одеси.

І, до речі, треба сказати, що він брав участь у створенні Української держави. В 1917–1919 роках він очолював музичний відділ у Міністерстві освіти, у Головному управлінні мистецтв та національної культури України за часів Центральної Ради, за часів Гетьманату і Директорії.

Він брав участь у заснуванні кобзарської школи, засновував кафедри української народної музики при Київській, Харківській і Одеській консерваторіях, брав участь у створенні Державного оркестру народних інструментів, Національного симфонічного оркестру, музично-педагогічного видавництва, хорової нотозбірні, Диригентського інституту і Музичного товариства.

Він організовував парафії по Україні з українською мовою богослужіння, створював церковний музичний репертуар, про що я говорив, і був одним із фундаторів УАПЦ, протоієреєм УАПЦ, і відмовився стати архієреєм, тому що вважав, що це вже відніме багато часу від його музичного покликання. Він залишався скромним священиком.

Ну, і ще багато себе проявив на теренах музичної і театральної критики, розробляв ідеологію української національної культури, здійснював дослідження у сфері естетики і психології.

Тобто, його коротке життя було надзвичайно плідним.

Максим Стріха: Наприкінці 1920 року отець Стеценко переїхав з родиною до села Веприк неподалік Фастова і очолив там парафію.

У листі до композитора Миколи Леонтовича він пояснював цей переїзд коротко: заради шматка хліба. Адже Київ тоді голодував. У підкиївських селах бодай можна було наїстися.

Звідти однак отець Кирило наїздив до Києва викладати в Музично-драматичному інституті, їздив на гастролі із створеним ним Веприцьким хором та приїздив на Всеукраїнський Православний Собор, який обрав отця Кирила протоієреєм Української автокефальної православної церкви.

Але 29 квітня 1922 року отець Кирило Стеценко помер у Веприку від тифу.

Сьогодні творчість Кирила Стеценка виглядає як цілісна діяльність, в якій написання музики до національного гімну перегукується з написанням музики до гімнів духовних. Він постає як громадянин, для якого здобуття його народом державної незалежності було так само природним, як і набуття українською Церквою, до якої він належав, автокефального статусу.

Крім того Кирило Стеценко був людиною надзвичайно різнобічною. Нагадаємо: художник, композитор, співак, громадський діяч, викладач, організатор, священик.

Таких людей потребувало українське відродження і таких людей народжувала наша земля. Тож мусимо пам’ятати про них.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG