Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 16:36

Богдан та Варвара Ханенки


Сергій Грабовський Слухати:

Сергій Грабовський: В українській історії здавна існувала традиція меценатства, яке самими добродійниками розглядалося як спосіб служіння суспільству. Сьогодні ми поговоримо про двох таких меценатів – подружжя Богдана і Варвару Ханенків.

Богдан Ханенко
(scan)
Варвара Ханенко
(scan)
Максим Стріха: Першим документальним свідченням про рід Ханенків є жалувана грамота короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира козакові Війська Запорозького Степанові Ханенку від 1661 року.

До шляхетського, а потім старшинського роду Ханенків належали, зокрема, лубенський полковник Данило Ханенко, гетьман Правобережної України Михайло Ханенко та генеральний хорунжий Микола Ханенко, який у ХVIII столітті лишив унікальні щоденники, які досі є цікавим історичним джерелом про події того часу.

Сергій Грабовський: Богдан Ханенко народився 23 січня 1849 року у родовому маєтку у селі Лотоках на Чернігівщині. Через 3 з половиною роки неподалік, у місті Глухові на півночі сусідньої Сумщини у родині підприємця Николи Терещенка народилася дочка Варвара.

А за чверть століття Богдан і Варвара побралися у Петербурзі, де Ханенко працював адвокатом після завершення навчання на юридичному факультеті Московського університету. Саме у Петербурзі він захопився збиранням творів західноєвропейського малярства та ужиткового мистецтва.

Максим Стріха: Після Петербургу Богдан Ханенко упродовж 5 років працював в окружному суді у Варшаві. Українців тоді охоче використовували в ролі “обрусителей” Привіслянського краю, саме там довелося працювати і Кулішеві, і Білозерському, і Стороженкові.

Втім, Богдан Ханенко, судячи з тодішніх його листів, почував себе у Варшаві не надто затишно.

Богдан Ханенко: Я виїздив на деякий час з Варшави, потім хворів, на чужині жити не весело. Життя тут дороге, приємного мало і часом нудьга, роботи багато, і вона лише допомагає вбивати час.

Сергій Грабовський: Зрештою, 32 років Ханенко залишив державну службу. Деякий час Ханенки мешкали у Польщі, потім подорожували Німеччиною, Францією, Італією, Іспанією та Австрією, поповнюючи свою мистецьку колекцію. А у середині 1880-х років оселилися у Києві.

Максим Стріха: Тут Богдан Ханенко уславився як успішний підприємець. Він володів кількома великими родовими маєтками, очолював “Землеробський синдикат” та Київський комітет торгівлі і мануфактури.

Ханенко був також членом Київського біржового товариства, правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків і рад кількох київських банків. Крім того, він працював директором-розпорядником, а згодом і головою правління Товариства цукровобурякових та рафінадних заводів братів Терещенків.

Тоді виробництво цукру було однією з найприбутковіших галузей промисловості. Тож коли у Києві наприкінці ХІХ століття почалася перша будівельна лихоманка, кияни жартували, що їхнє місто збудоване на цукровому піску.

Сергій Грабовський: Богдан Ханенко у той час теж спорудив свій будинок – на земельній ділянці поруч з університетським садом, яку Никола Терещенко подарував своїй дочці Варварі.

Особняк Ханенків нагадував італійський ренесансний палац і добре надавався для розміщення їхньої колекції. Вона налічувала близько 1200 творів західноєвропейського, єгипетського, візантійського, давньоруського, японського та китайського мистецтва. Серед іншого, в колекції були картини Белліні, Перуджино, Сурбарана, Давіда, Енґра, Ван Дейка, Веронезе, Джотто, Караваджо. А зібрана подружжям бібліотека з мистецтвознавства нараховувала 3 тисячі томів.

Ханенки мали намір врешті-решт подарувати свою колекцію місту з тим, щоб вона стала основою загальнодоступного громадського музею. Тоді так було прийнято.

Максим Стріха: Знайомі і родичі подружжя Ханенків називали їхній палац на вулиці Терещенківській “Київським Ермітажем”. Власне, цю ж оцінку повторив великий український мистецтвознавець, пізніше репресований системою, Федір Ернст у своєму знаменитому “Провідникові по Києві” 1930 року – книзі, так само вилученій.

(scan)
Самі ж Богдан та Варвара називали своє зібрання з великої літери – Музей. Його окрасою був “Портрет інфанти Маргарити” пензля Дієго Веласкеса, придбаний Ханенком у Берліні у лютому 1912 року. Ось як згадував дворецький Ханенків Григорій Вдовиченко мить, коли гості дому вперше побачили картину:

Григорій Вдовиченко: Перед поважним панством постав чарівний образ. Відкритий погляд дитячих очей, ледь стримувана пустотливість на обличчі, тріумфуюча чистота золотаво-багряних барв вразили присутніх. Це була мить тріумфу українського колекціонера Ханенка, тріумфу великого іспанця Веласкеса і чарівної спадкоємиці іспанського престолу.

Сергій Грабовський: Богдан Ханенко був також організатором створення ще одного київського музею, тоді він називався Художньо-промисловим та науковим, а нині – Національним художнім музеєм.

Як фактичний голова Товариства старовини та мистецтв він організував і частково фінансував спорудження будинку музею неподалік нинішньої Європейської площі.

Ханенко замовляв проект будівлі, керував будівельною комісією і навіть власноручно написав статут музею. Зводив будинок архітектор Владислав Городецький, а двох величезних левів, що перед шістьма колонами стережуть його вхід, створив італійський скульптор Еліо Саля.

Максим Стріха: Основу експозиції Художньо-промислового музею склала археологічна колекція з понад 3 тисяч предметів, подарована подружжям Ханенків. Більшість тих предметів були знайдені під час археологічних розкопок на Київщині, які проводилися коштом Богдана Ханенка і за його безпосередньої участі.

За результатами розкопок Ханенки двічі видавали шеститомний каталог “Старожитності Придніпров’я”. Як і велика родина Терещенків, Ханенки також підтримували лікарні, притулки, училища, школи, долучилися до фінансування будівництва Політехнічного інституту.

Варвара заснувала і утримувала на Київщині 6 майстерень народних художніх промислів, а Богдан під час російсько-японської війни керував на Далекому Сході евакуацією поранених.

Сергій Грабовський: Отож, в особі подружжя Ханенків ми маємо приклад, сказати б, класичного меценатства та благодійництва. А чи було воно винятковим для української культури? Говорить києвознавець Сергій Грабар.

Сергій Грабар: Якщо говорити про меценатство, то треба, мабуть, брати все значно раніше. Десята частина, тобто та десятина, яка йшла на розвиток культури, освіти в державі Володимира Хрестителя, – це теж певне меценатство.

І треба розглядати це. Якби десята частина загальних прибутків чи доходу йшла зараз на культуру – то уявляєте, скільки би мала культура? Так що брати треба ще з того моменту, коли Володимир Хреститель віддав десятину на будівництво школи – не тільки на церкву Десятинну, просто пов’язують з Десятинною церквою, і назва звідти, – але і на розвиток школи, і на розповсюдження культури в країні.

Далі його продовжив його син Ярослав Мудрий – бібліотека і Софія Київська. І недарма тоді Київська Русь була центром. Тобто меценатство дуже серйозно пов’язано з розвитком культури, а культура – з розвитком країни.

І це важливо і сьогодні, коли не проходить Закон про меценатство. І це було важливо у ХІХ столітті, коли виник у нас, як яскрава зірка, Ханенко чи Терещенко.

Терещенко – він-то, в принципі, був конкурентом Третьякова у придбанні картин. Але він собі “монополізував”, якщо можна так сказати, південні реґіони великої Російської імперії в плані меценатства і збирав свою колекцію. Але збирав же він її не тільки для себе, будемо так казати. Збирав же він її і для свого народу.

Максим Стріха: Богдан Ханенко помер у Києві 90 років тому – 26 травня 1917 року. Він був похований на цвинтарі Видубицького монастиря. За місяць до смерті він заповів усі свої капітали Художньо-промисловому музею, натомість свій власний музей подарував місту Києву.

Сергій Грабовський: Невдовзі після смерті чоловіка Варвара Ханенко зуміла повернути до Києва частину колекції, яка після початку Першої світової війни була перевезена до Петрограда.

Наступного року командування німецької армії, що за умовами Брестського миру перебувала тоді в Україні, запропонувало Варварі Ханенко вивезти колекцію до Німеччини і там відкрити свій музей. І хоча на той час майже всі її близькі родичі Терещенки вже виїхали з Києва, Варвара Николівна відхилила цю пропозицію.

Максим Стріха: 15 грудня 1918 року, на другий день по вступі до Києва війська Директорії, Варвара Ханенко склала дарчу, якою подарувала свій палац, мистецьку колекцію та бібліотеку щойно заснованій Українській Академії Наук. Вона висловила також побажання, щоб при Музеї був створений Інститут історії мистецтв, і щоб Музей носив ім’я Ханенків.

Варвара Ханенко: Зазначене зібрання пам’яток мистецтва і старовини та бібліотека при ньому мають носити назву “Музей імені Богдана Івановича та Варвари Николівни Ханенків”.

Сергій Грабовський: Отже, в Україні тільки-но відбулася зміна влади, і Варвара Ханенко дарує свій Музей не державі, не місту Києву, а новій незалежній інституції, на яку покладали свої надії інтелігенти – Українській Академії Наук.

Проте коли за 2 місяця більшовики вдруге захопили Київ, вони націоналізували – а, власне, конфіскували, – музей Ханенків та призначили туди політичного керівника. Він виділив дарувальниці музею для мешкання спочатку одну, а потім ще 2 кімнатки на антресолях. Про таку наочну відмінність політики совецької влади від української традиції меценатства говорить Сергій Грабар.

Сергій Грабар: Що стосується Ханенків, то ця традиція просто перелилася конкретно на Варвару Ханенко і чоловіка її, які створили цілий музей, який потім заповідався державі, але держава не дуже прийняла той музей і не дуже вона раділа від того, бо інший підхід був до всього.

Плюс потім війна, яка вивезла частину, не знищила – щось згоріло, а щось було вивезено. Плюс післявоєнні роки, коли воно все було в ніякому стані. І тому ми сьогодні маємо невеличку частину колекції – громадної колекції! – Терещенків і Ханенків, яка присутня в експозиції обох музеїв. Це найбільш яскраві, так би мовити, представники, але ж інших представників було досить.

Візьміть Києво-Печерську лавру – хіба би вона набудувала стільки всього, якби не було додаткових коштів, пожертв від осіб, починаючи від представників царської династії, закінчуючи “простими смертними”.

І якщо взяти, наприклад, з історії Києво-Печерської лаври, окремий собор, окрему церкву – наприклад, Анно-Зачатіївську церкву – я беру перше-ліпше, що на ум прийшло, – там можна побачити, що іконостас був подарований київською міщанкою (не пам’ятаю її прізвища зараз), обладнання і розпис – інший киянин, купець, дав кошти, і так далі, і так далі.

Це – загальний рівень відношення до свого міста, до своєї країни, до тих місць, де людина живе. Це намагання допомогти ближньому – в хорошому розумінні. Цього дуже не вистачає зараз.

Максим Стріха: Восени 1919 року денікінці, що заволоділи Києвом, повернули Музей Варварі Ханенко. І лише у липні наступного року Академія Наук погодилася прийняти дар.

Варвара Ханенко померла 7 травня 1922 року і теж була похована на цвинтарі Видубицького монастиря. А вже за півтора року більшовицьке керівництво примусило Академію Наук прибрати з назви Музею прізвища його засновників, власників і дарувальників.

Науковий Комітет, вважаючи найменування Музею Мистецтв ВУАН (імені Ханенка) недоречним через відсутність за Ханенком революційних заслуг, пов’язаних так чи інакше зі служінням пролетарській культурі, просить Академію не відмовити поклопотатися відшуканням більш відповідної особи із числа революційних та культурно-просвітніх пролетарських діячів останнього часу для найменування колишнього музею імені Ханенка більш доречним чином.

Максим Стріха: Всупереч волі Варвари Ханенко, більшовики розділили колекцію: частину експонатів через “Держторг” за безцінь продали до Сполучених Штатів Америки та Великобританії, щоб за отримані гроші закупити військове обладнання та техніку, чимало картин вивезли до різних музеїв Російської Федерації. І лише малим відшкодуванням була передача музею частини другорядних експонатів із запасників Ленінградського вже Ермітажу.

Натомість нацисти під час окупації вивезли з Музею 474 картини, 10 скульптур і близько 25 тисяч гравюр. Попри всі ці втрати, Музей продовжував працювати. А наприкінці минулого століття палац Ханенків був реставрований, а Музею були повернені імена його засновників – Богдана та Варвари Ханенків.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG