Доступність посилання

logo-print
02 грудня 2016, Київ 20:22

Ранковий Гість – професор етнології та краєзнавства Київського національного університету Валентина Борисенко


Євгенія Вятчанінова Київ, 8 червня 2007 (RadioSvoboda.Ua) – Розпочався Петрівський піст, а з ним і табу на одруження. Чи є підґрунтя для весільних забобонів і з чим пов’язані традиційні вірування українського народу – про це Радіо Свобода поцікавилась у професора етнології та краєзнавства Київського національного університету Валентини Борисенко.

Р. С.: Пані Валентино, за народними прикметами, день тижня, місяць визначає долю майбутньої родини. Приміром, одружитися у травні – все життя поневірятися. Коли ж, згідно з українськими традиціями, слід укладати шлюб?

В. Б.: Найбільше одружувались у М’ясниці. Цей період, коли півзими проходить, хлібороб дуже чітко міг розподілити харчі на весну. А по-друге, те, що коли брали невістку в хату зимою, то молодята на другий тиждень всі йшли до родичів (бо всі одружувались у цей час). Невістка могла з молодим чоловіком погуляти на весіллях. Потім буде Масниця. Знову ж таки вони мають таке веселе проведення дозвілля, святкове. Тобто, вона могла адаптуватися до нової сім’ї на такому легшому рівні адаптації.

Літом ніхто не одружувався. Це були жнива, період для землероба дуже відповідальний. Хто в Петрівку п’є горілку, той зимою без чобіт. Тому казали, що тільки дурний у жнива жениться. А зараз ситуація змінилась: люди більше не жнуть серпом, не звозять збіжжя з поля, тобто можна літом одружуватись, очевидно.

Р. С.: На Гуцульщині, йдучи до церкви, наречена клала за пазуху залізний ключ або окраєць хліба. Пані Валентино, чому багато весільних вірувань пов’язані з зуроченням і як від них уберегтися?

В. Б.: Вважається, що люди в період ініціації, тобто при переході в інший статус, дуже вразливі до чужого ока, думки. Скажімо, коли виходити за внутрішній простір, то на дорозі все є небезпечним для молодих. І коли вінчання прийшло в структуру весільного обряду, треба було вийти і прийти до церкви. Тому відразу були засоби запобіжні. Молодій давали насіння маку і залізо клали в кишеню, які б могли унеможливити ці наврочування. А потім співали: „Ой ви вороги, та не переходьте дороги! Нехай перейде родина, щоб була Галя щаслива!” Такими добрими оберегами були біле полотно, вовняний кожух, який відстрашував цю злу силу. І тому в західних регіонах молода переходила по білому полотні. І до білого рушника не могло нічого причепитись.

Р. С.: Кажуть, магічну силу мають і обручки...

В. Б.: Це коло, символ колообігу життя і символ оберегу, відомий дуже багатьом народам світу. Навіть, якщо Ви зустрічаєте в лісі гадюку, кажуть, якщо обвести навколо себе паличкою коло, то вона не зможе вас вкусити.

Р. С.: Пані Валентино, після вінчання молодята повинні якнайдовше мовчати. Хто перший заговорить, той буде “під каблуком” своєї половини. Кажуть, визначає голову у родині і рушник...

В. Б.: Рушник у світогляді українця – це взагалі все: це і дорога, і шлях, і доля. І такі вірування, зокрема, що хто першим стане на рушник у церкві, той буде верховодити. До сьогодні цього дотримуються. Або, скажімо, як вінчається молода, то вона повинна зачепити рушник і тягнути аж до порога церкви, щоб швидко другі дівчата заміж повиходили.

Р. С.: Також багато забобонів стосуються навернення добробуту. Наприклад, під час дарування молодий має непомітно покласти молодій купюру у туфельку. Чи робили щось схоже наші предки?

В. Б.: Сідали на снопи для добробуту, для того, щоб діти були. На кожух теж. Як кожух волохатий, так і щоб зять був багатий. Так що це, якби трансформація традиційного, яка проявляється в новітньому: вже у таких обрядах, що купюру засовують у туфельку. Але раніше це були чоботи, в які клали зерно, цукерки, гроші.

Р. С.: Пані Валентино, на Вашу думку, слід дотримуватися традиційних вірувань?

В. Б.: Я думаю, в традиційній системі є багато корисного, яке б можна було використовувати в сьогоденні. Це не значить, що треба перенести весь традиційний обряд. Але думаю, нічого б страшного не було, коли б дівчина сьогодні вишила сорочку своєму нареченому. По-перше, сама вишивка – це є й певне психологічне розвантаження людини. Це і вкладення туди якоїсь символіки, якихось думок, любові. Думаю, та сорочка була б з’єднуючим елементом і не було б таких легковажних розлучень, як таких тепер забагато буває.
XS
SM
MD
LG