Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:34

Культура в Україні – літній калейдоскоп


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: В Україні спостерігаються нові тенденції у культурі, вихід її з «задвірків» на передній край, відбуваються літні фестивалі, покази португальського та німецького кіно, а навіть з’явився «Фестиваль одного подвір’я», започаткований у Львові, успішно відбулася акція «Поезія в метро», літературний фестиваль «Київські лаври» білоруської, української та російської літератур, який пройшов у столиці – все це та багато інших «цікавинок» засвідчують перспективи української культури.

Постійно тримаючи руку на пульсі розвитку і тенденцій української культури, кандидат філософських наук Сергій Грабовський вважає, що «однією із головних культурних подій нинішнього літа має стати читання й обговорення справді небуденної книги, презентація якої відбулася у Києві на початку травня, а саме, книги Оксани Забужко "Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" (видавництво "Факт"), присвяченої, якщо говорити загальниками, Лесі Українці і контексту (історичному, соціальному, культурному, релігійному), в якому вона зросла і працювала. А ще, можливо, в першу чергу нашому сьогоденню в його найрізноманітніших вимірах, передовсім у вимірі культурно-антропологічному. Тобто, фундаментальному питанню: “Хто ми є, куди йдемо?”

Далі слухаємо Сергія Грабовського.

Сергій Грабовський: Поява цієї книги (а робота над нею зайняла роки) – це подія, куди більш важлива для країни, ніж нескінченні політичні танці чи то з приводу призначення-звільнення Святослава Піскуна, чи то навколо квазіМайдану.

Українські медіа у більшості своїй просто не помітили появи цієї книги.

Звичайно, на адресу нової книги Оксани Забужко вже висловилося чимало таких собі "патентованих українських патріотів". Мовляв, що ця кобіта собі дозволяє, що вона там накрутила незрозумілого. Отож-бо: "накрутила". Чи не найстрашніша провина в очах подібних "світочів думки": нічого щось вигадувати, і так усе зрозуміло.

А один літератор додумався до не менш геніального висновку. Мовляв, Оксану Забужко краще слухати, ніж читати.

Що ж, кожному своє. Але, видається, основна маса інтелектуально наснаженого люду України від студентів до академіків здобуде немало цікавого для себе у новій книзі Оксани Забужко. Бо ж це, крім усього іншого, справжній компендіум знань про той сегмент української спільноти, без активної і цілеспрямованої, справді лицарської діяльності якого українці так і не стали б модерною нацією, а залишилися розмитою етнічною групою.

Отож чи здатні українці за літо вчитати інтелектуально наснажені сторінки "Notre Dame D’Ukraine", а чи віддаватимуть перевагу російським серіалам та детективам або ж суперпатріотичній балаканині? Ось у чім питання.

Надія Степула: Питання залишається. А свої відповіді на безліч інших питань, які постають у сфері культури, намагається відшукувати бард Олександр Смик.

За останні 20 років, відколи він займається співаною поезією, видав 15 дисків. Його пісні написані на різноманітні соціальні теми, про те, що нині хвилює суспільство. По суті у піснях відтворена уся сучасна історія та культура України.

Олександр - єдиний, хто з українських митців написав українські пісні для українського війська, а кілька днів тому світ побачив світ новий диск із піснями до шкільного випускного вечора.

Митець не робить гамірних презентацій. Він каже, що ніколи і не має потреби, бо такі представлення не вельми потрібні людині, яка багато працює. Однак його дуже хвилює нинішній стан української культури, про яку майже нічого не знають не лише у світі, але й на Батьківщині, на його думку.

Що діється з культурою? Чому таке ставлення до неї? Чому мисляче мистецтво не збирає зали, а на попсу викладають сотні тисяч гривень?

Олександр Смик, який перебрався мешкати у Кременець, на Тернопільщині, роздумує на ці теми.

Олександр Смик: Дуже багато теоретиків говорять, що жанр авторської пісні – це жанр продовження кобзарства українського. Але інші схиляються, що це жанр міського романсу, який трансформований в якісь певні поетичні ілюзії. Треті схиляються, що це якийсь елемент доповнення поетичного слова. Я ж вважаю, що це нормальна абсолютно музика. Особливо соціальні речі через інший жанр ти не донесеш.

Якщо брати авторську пісню, брати ту глибину авторської пісні, яка дає той посил справжньої, наприклад, поезії... Хоча я говорю з повагою і до “Тартака”, і до “Океану Ельзи”, тому що кожен з них збирає ту молодь, яка сьогодні абсолютно не хоче, наприклад, слухати авторську пісню. Не тому, що вона не хоче, а тому, що вона навіть її не знає.

Коли ми розпочинали цей жанр, співали всього Олег Покальчук, я і Едуард Надзричаний літом в лісі у 1986 році. Ми цілу ніч шукали, щоб його сформувати. А потім, коли ми почали “Перший оберіг” робити, був перший вечір Танюка, то було 13 чоловік, які співали українською мовою.

У 1989 році, коли ми зібрали “Перший оберіг”, то був шок і перший зал був великий, тому що всі думали, що тільки там в Росії можуть співати і, власне, задавати тон в жанрі авторської пісні.

Хоча ми знаємо прекрасно, що потім українська авторська пісня теж нівелювала, тому що дуже багато людей розуміють доступність жанру. Автор все-таки має бути цільним. Коли він має текст і свою музику, і мелодію, будемо говорити, тому що музикантів дуже мало серед авторів-виконавців, і людина, яка має харизму голосу і подачі тієї пісні, то от чим авторська українська пісня різнилася від традиційних гарних пісень, прекрасних пісень, на яких ціле покоління, моє в тому числі, виховане.

Оця маленька грань, на яку ми не зважаємо просто як українці, які мають свою жанрову таку окрасу української співаної поезії.

Дуже багато молодих людей... Ось я бачив нещодавно переможця одного із фестивалів, який в Кам’янець-Подільську виступав. Для них та патетика, шароварщина... Вони от думають, що вийдуть, заспівають, червоною калиною там помахають — і все нормально, цим самим можна донести якісь речі для нормальних, думаючих людей.

Повірте мені, що це вже далеко не те. Бракує організаторів. В українській як політиці, так і у мистецтві є гетьман. Де три гетьмани, там чотири гетьмани, п’ять гетьманів... В результаті у нас нічого не виходить.

Ставлення в державі до культури найкраще сказав Данилко. Коли він був на “Євробаченні”, то сказав, що якщо Президент їде закордон і представляє нашу державу з політичного боку, тобто як політик представляє державу, то я там представляю її жанр.

Надія Степула: Якщо у 90-х минулого століття у Львові рясніли численні афіші про різноманітні мистецькі заходи, то нині з кожним роком їх дедалі менше. Львів на початку 90-х творив таку культура, про яку говорили у світі та на Батьківщині.

Чи має сьогодні столиця Галичини такі заходи культури, фестивалі, виставки, презентації, про які говорять в Україні, про які лине відгомін у світі?

Відповідь на це запитання шукала моя колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.

Галина Терещук: Люди, які змушені були мовчати в радянський час, намагалися витягнути зі своїх творчих скринь усі свої праці. У Львові відбувалися численні авторські проекти, але більшість таких фестивалів проходили один-два рази і канули у небуття.

Ініціатори, відомі митці, не знаходили меценатів і розуміння з боку місцевої влади. Остання сьогодні закладає гроші у бюджет під спорудження різноманітних пам’ятників, які, за словами багатьох художників, не мають ніякої мистецької цінності, або, скажімо, видають купу макулатури – про ці книги знає хіба що сам автор.

У Львові не інвестують гроші у талановиту людину: чи то їй 5 років, чи 65, яка творить справді мистецтво. Нині талановиті особистості у Львові перебувають немов у своєрідному замкнутому середовищі.

Андрій Кирчів, директор Всеукраїнському фестивалю авторської пісні (ідея народилася саме у місті Лева), розповів, що це музичне свято саме для мислячої публіки відбулося чотири рази, опісля сталася перерва на 7 років — він так і не зміг знайти підтримки ні з боку влади, ані спонсорів.

Лише цього року самі барди з усієї України, які заробили якісь кошти, запропонували провести фестиваль співаної поезії.

Андрій Кирчів: Авторська пісня – це пісня душі, це пісня людини, яка не може промовчати, вона хоче сказати це, те, що вона хоче сказати людям. Вона не має виходу на сцену, вона не має “розкрутки”, вона не має шалених грошей для того, щоб піднятися, так як, скажімо, піднімався багато хто з зірок української естради. Вона має талант співати, вона має талант гри на якомусь інструменті, вона має душу, яка в неї складається в поетичні строки. Ось вона хоче вийти з цим всім на люди і розказати їм.

Галина Терещук: Однак зацікавлення мислячою культурою не знаходить підтримки ані у широкого загалу публіки, ані в української влади. Оскільки таке мистецтво змушує людину замислитися над власним життям, тому запит сьогодні на серйозне мистецтво в Україні є незначний.

Андрій Кирчів: Поп-культура розвивалася як елемент пропаганди, вона є простіша, вона не змушує думати, просто дає веселощі, відпочинок.

Така культура, як культура бардівської пісні, авторської пісні, вона є культурою, яка примушує подумати людину над тим, як вона живе, що вона робить. Запит на таку пісню, боюся, є незначним, тому що для того, щоб людина була готова слухати такі пісні, вона повинна бути готова копатися в собі.

Галина Терещук: Сьогодні львів’ян, як каже Андрій Кирчів, можна порівняти хіба що з нарцисами, які милуються минулою славою, але не хочуть вперто помічати, що цю славу творять сучасники вже на завтра.

Андрій Кирчів: Якщо ми хочемо жити минулим, то ми будемо співати козацькі, стрілецькі пісні, ми будемо піднімати попередню історію, тішитися з того, які ми були славні колись...

Але я вважаю, що важливо бути славним тепер і славним у майбутньому. А для того, щоб бути славним в майбутньому, напевне, треба думати про те, звідки ця слава береться, яким чином вона здобувається. А здобувається вона, як казали, не сльозами і плачами, як казав колись Бісмарк, а залізом і кров’ю. То не будемо казати, щоб цю славу здобути, то для цього обов’язково треба воювати, треба розмахувати шаблюкою, достатньо думати, достатньо цю думку продукувати в прогресивному ключі.

Надія Степула: Цього року Україна вперше звітувала перед Радою Європи з Національним звітом з культурної політики. Як готувався звіт, які тепер подальші кроки у його здійсненні?

На ці питання відповідає відомий київський експерт з питань культурної політики Олександр Гриценко.

Олександр Гриценко: Ця робота тривала приблизно півтора року. Труднощі були кількох планів.

Національний звіт про культурну політику – це фактично огляд стану національної культури певною мірою в історичній перспективі, тому що доводиться певні речі аргументувати і пояснювати, чому сьогодні така ситуація, а значить, треба наводити якісь факти щодо того, якою вона була 10-30 років тому, а інколи і сто років тому! Тобто, очевидно, матеріалу треба збирати багато.

Інший момент - це той, що уявлення, що таке українська культура, значною мірою визначаються в Україні уявленнями тими, що культура – це те, чим опікується Міністерство культури.

По-перше, це не так. Так, скоріше, вважають у Міністерстві фінансів, але не у Міністерстві культури.

На жаль, сьогоднішнє бюджетне законодавство, фінансове законодавство не дає можливості використовувати сучасні, цивілізовані, європейські інструменти підтримки культурної діяльності.

Європейські експерти рекомендують, щоб держава створила відповідні умови, якийсь імпульс дала національній дискусії. У широкому плані. Йдеться про те, щоб створити майданчик дискусійний чи дискусійні майданчики, де якісь основні, вузлові моменти не тільки Національного звіту, а й культурної ситуації в Україні і державної політики мали бути обговорені вже у більших деталях, щоб з цього були якісь висновки. Не тільки, скажімо, наші, там висновки, що “ми бачимо вихід таким чином”, або “ми взагалі цієї проблеми не бачимо”. Але для цього треба, умовно кажучи, усі ці вузлові проблеми “обсмоктати” за допомогою, по-перше, ширшого кола (експертів), по-друге, професійного кола.

Надія Степула: Поки фахівці та інші причетні міркують над перспективами української культури, сама вона ці перспективи окреслює, а це означає, що нові тенденції розвитку будуть втілені рано чи пізно в нові проекти, нові яскравів набутки.

Краще, звісно, щоб це сталося раніше.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG