Слухати:
Надія Степула: Події Другої Світової війни даленіють у часі. Але щороку 22 червня відлунює дзвонами пам’яті та війна у серцях і вже поодиноких ветеранів та учасників, і в серцях нащадків.
Як література, мистецтво відтворили події давніх воєнних часів? Яка роль культури у збереженні пам’яті про ті дні?
Досі багато хто навіть із числа людей освічених гадає, що до 22 червня 1941 року війна гуркотіла десь там, далеко від України, і тільки її слабкий відгомін долітав на береги Дніпра, Дністра та Сіверського Дінця. Вважає кандидат філософських наук Сергій Грабовський, стверджуючи, що немає нічого більш далекого від істини, ніж цей вкорінений у підсвідомість міф.
Чому міф? Слухаємо далі Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський: Справді, до березня 1939 року українці якщо і брали участь у бойових діях чи на Далекому Сході, чи в Іспанії, чи в Китаї, то йшлося лише про тисячі людей і сотні загиблих десь далеко, ледь не на краю землі.
А от у березні війна прийшла на українську землю, на Закарпаття, де, поруч із місцевими вояками, в обороні Карпатської України стали й сотні добровольців-галичан.
Далі був вересень того ж 1939 року. Понад 200 тисяч українців чинили опір Вермахту у складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину.
Лише у Київській та Харківській військовій окрузі до Червоної армії у ті дні були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. На території УРСР був розгорнутий Український фронт.
Іншими словами, Друга Світова війна вже у вересні 1939 року помітно відбилася на житті всіх як підрадянських, так і приєднаних до Совєтського Союзу західних українців.
Фактично без перерви (в останній день листопада того ж 1939 року) Червона армія вдерлася до Фінляндії. До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І не менше 80 тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї. Часом гинули в оточенні і потрапляли у полон цілі дивізії, перекинуті з Київської та Одеської округ. Отож похоронка стала звичним явищем уже тоді, взимку 1939-1940 років...
Далі – літо 1940 року. На території УРСР розгортається Південний фронт, який має без бою зайняти Бессарабію і Буковину (це якщо Румунія капітулює) і йти з боями на Бухарест, якщо Румунія не віддасть згадані території. Знову сотні тисяч людей мобілізовані до війська, знову туди забрані автомобілі та коні, знову територія до Дніпра стає тилом діючої армії.
І в цей же час Червона армія, де кожен четвертий — українець, окупує балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у совєтському війську і без боїв з ворогом під час масштабних походів гинуть сотні бійців.
А я ж іще не згадав бої на Халхін-Голі улітку 1939 року. Наче й не дуже масштабна операція, але ж у війську задіяні десятки тисяч українців (серед них два перші в історії двічі Герої Совєтського Союзу, льотчики Грицевець і Кравченко, а на Батьківщину йдуть сотнями і тисячами похоронки...
Загалом же до 22 червня 1941 року у складі різних армій полягло понад 100 тисяч українців. Між тим, скажімо, Велика Британія, яка воювала і в Європі, і на Тихому океані, і в Африці і воювала запекло, за всю війну, з вересня 1939 по вересень 1945 року втратила близько 400 тисяч вояків.
То що ж, невже все, що було до 22 червня 1941 року, для України й українців – це дрібничка, не варта уваги, бо Сталін наказав вести відлік війні тільки з моменту, коли Гітлер зірвав його плани?
Надія Степула: У літературах різних народів світу події Другої Світової війни всебічно відтворені художнім словом. Українське письменство теж долучилося до розкриття всіляких аспектів тієї війни, і, незважаючи на віддаленість тих подій у часі, іноді й досі твори про війну ще з’являються.
Переосмислюються та відбиваються у слові якісь досі невідомі події чи досі не описані психологічні мотиви поведінки людей на війні, чи з’являються нові дані з розкритих архівів, котрі теж потребують нового осмислення.
Літературознавець Олександр Хоменко вважає, що тема війни в українській літературі фактично не досліджена і є своєрідною “білою плямою” вітчизняного літературознавства.
Докладніше про це письменник і літературознавець Олександр Хоменко розповів моїй колезі, кореспонденту Радіо Свобода Богдані Костюк.
Богдана Костюк: Пане Хоменко, як формувалась українська художня література про Другу Світову війну?
Олександр Хоменко: Література українська про Другу Світову, про Велику Вітчизняну війну почала формуватись якраз під час цієї війни.
Цей період в українській історії надзвичайно мало вивчений.
У цей час також з’являється багато справді шедевральних текстів української літератури. Наприклад, “Слово про рідну матір”, яке Рильський написав.
У цей час з’являються тексти, в яких починають виринати з небуття ті українські символи, на які раніше партійні пропагандисти кидались, як бик на червону ганчірку.
Наприклад, Рильський пише у “Мандрівці в молодість” про русифікаційну політику російського царату і пише про створення українського клубу “Родина”, який заснували класичні буржуазні націоналісти: Людмила Старицька-Черняхівська, Єфремов. І от це у радянській пресі друкувалось.
І цікаві плакати видавались. Наприклад, був один плакат, де політрук читає бійцям книгу. Це “Енеїда” Котляревського.
Цей період був досить короткотривалим. Потім ці тексти потрапили під дуже сильний “каток” сталінської контрпропаганди вже року 1947.
Богдана Костюк: І тоді приходять в українську літературу, якщо не помиляюсь, письменники-фронтовики...
Олександр Хоменко: Так. Власне, тоді вони і приходять в українську літературу.
Взагалі, період сталінізму дозволяв лише один регістр формування літератури про війну - це забронзовілий пафос, це прапороносці Сталіна, які ідуть Європою.
Богдана Костюк: А чи Ви знаходите в сучасній українській літературі оцю тему війни? Причому, не просто війни, а війни очима солдата?
Олександр Хоменко: Тут проблема полягає, як і багато інших проблем, у “білих плямах” української свідомості, які намагаються заповнити міфами з різних боків.
З одного боку, ми маємо рештки класичного радянського міфу. З іншого боку, наповзає інший міт про те, що то була війна двох окупантів, що червоні окупанти змінювали коричневих, потім навпаки.
У цьому нагромадженні міфів і неправди цей біль, який по наших селах так десь тихо розлитий, у понад Дніпрянських особливо, бо в кожному селі є пам’ятник. Там солдат бронзовий або з автоматом, або з прапором і обов’язково плита гранітна внизу, де вибиті прізвища мешканців цього села по родинах. Там такі-то і такі-то... 5-6 прізвищ обов’язково ідуть однакові, лише ініціали змінюються. Цей біль художньо не пережитий, не досліджений, не відрефлексований.
Колись Юрко Гудзь, блискучий український новеліст, на жаль, покійний, у нього був есей у Сопронюковому “Слові” друкований, називається він “Святкування днів біди”. От він там писав про те, що 9 травня – це завжди святкування “побіди”, отого, що після біди. Оцей фальшивий пафос, ці фальшиві фанфари, які були у радянську добу, а зараз не менш фальшиві уявлення іншого міту, вони цьому болю не дають прорости!
В українській літературі у зв’язку зі зміною поколінь і з, скажімо так, новими культурними матрицями в іншого покоління цей біль так і лишиться якоюсь “білою плямою”.
Надія Степула: Про феномен Другої Світової війни та трагічні контексти двадцятого століття у мистецтві, літературі, кінематографі говорить відомий культуролог і мистецтвознавець Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський: 20 століття – то справді трагічне століття. Як розпочалися конфлікти десь на Далекому Сході спочатку, а потому і на інших ділянках світу і конфлікти вже планетарного характеру, то перед нами постає безконечно трагічний ландшафт: Сотні і сотні мільйонів силоміць позбавлених того, що називається норми, а потому мільйони і мільйони людських тіл, силоміць позбавлених життя.
Водночас і воднораз у цієї самої трагедії 20 століття є одна надзвичайно цікава характерна і позитивна риса. Йдеться про те, що ці всі трагедії були відтворені у дзеркалі тогочасного мистецтва: і словесного, і пластичних мистецтв.
Це засвідчує, з одного боку, неймовірну силу європейського і не тільки європейського духу, а з другого боку, ми бачимо, що у нас є можливість подивитися на ретроспективу того самого століття. При цьому нам допомагають найсильніші письменники, найцікавіші художники, а потім, десь приблизно з 20-30 років 20 століття і кінематографісти, ну, і мистецтво театральне.
От яким чином людство могло сумістити катастрофи і, з другого боку, спеціальні естетичні мистецькі зусилля? Це надзвичайно цікаво. Зрозуміло, треба спеціальні дослідження для того, щоб осмислити оцю ситуацію.
Йдеться про Другу Світову війну, про страшний її феномен, з одного боку, а з другого боку, виявляється, що попри всі втрати європейське і інше людство водночас дивним чином спромоглося створити дуже виразне, дуже точне разом з тим художнє дзеркало цієї епохи.
Візьмімо нашу сусідку Польщу. Справді, з одного боку, неймовірна ситуація уярмленої Польщі 1939-1945 років, а з другого боку, поети, які тоді написали блискучі тексти, які назавжди залишаться у світовому обігу.
Проходить деякий час і попри всі негаразди повоєнної Польщі, там десь починаючи з покоління Анжея Вайди і починаючи з фільму Анжея Вайди, який так і називається “Покоління”, з’являється блискучий польський кінематограф, який передовсім відтворює добу Другої Світової.
Зрештою, так було чи не у кожній країні, яку зачепила Друга Світова війна.
Можна пригадати, що французька література, починаючи з трагічного літа 1940 року і закінчуючи кінцем Другої Світової, процвіла. Зрозуміло, не було якихось великих епічних жанрів тоді, але була блискуча французька поезія так званого руху опору.
Зрештою, був якщо не самвидав, але, принаймні, закритий, законспірований альбомний склад німецької літератури 1933-1945 років в режимі опору націонал-соціалізму.
Зрештою, один із німецьких поетів у в’язниці, напередодні страти, створює свої трагічні тюремні сонети, які назавжди залишаться в обігу не тільки німецького читача.
Стосовно України, то тут справді ситуація трагічна, трагічна у всіх напрямах.
З одного боку,будемо говорити одверто, лише інша якась територія, оперативна територія Другої Світової війни мала такі неймовірні втрати, як Україна, людські катастрофи в неймовірній кількості... Просто статистика навіть не має спеціальної мови для того, щоб осмислити всі ті неймовірні втрати української нації.
А з другого боку, в Україні не було можливості на повну силу тоді переповісти те, що з нею відбулося. Були дуже талановиті люди і в Західній Україні, на Наддніпрянській Україні, але вони, на превеликий жаль, були поставлені в умови, коли вони не встигали за цими самими подіями, точніше, у них не було писемного бюрка для того, щоб написати про тогочасний свій досвід.
Ні, культурний процес всупереч усьому продовжувався тоді. Можна пригадати доволі напружене літературне, ба, навіть театральне і музичне життя тогочасного Львова.
На інших ділянках України попри всі катастрофи і негаразди війни теж щось робилося. Українська підрадянська література, евакуйована в Уфу, з одного боку, була абсолютно уярмлена ніби цензурою, а з другого боку, геніальна поема Тичини “Похорон друга” і кільканадцять блискучих віршів наддніпрянських підрадянських поетів про ситуацію в Україні.
Зрештою, десь після 1945 року Україна була духовно готова для того, щоб в літературі, в образотворчих мистецтвах, в театрі і, нарешті, в кінематографі розповісти про свій страшний досвід.
Надія Степула: В України не було змоги осмислити і відтворити все, що з нею відбулося у часі Другої Світової війни в повному обсязі, наголошує Вадим Скуратівський.
Але змога відтворити у мистецтві й літературі все, що досі не відтворене, у неї, у творців її культури — митців, поетів, прозаїків, режисерів — залишається.
Надія Степула: Події Другої Світової війни даленіють у часі. Але щороку 22 червня відлунює дзвонами пам’яті та війна у серцях і вже поодиноких ветеранів та учасників, і в серцях нащадків.
Як література, мистецтво відтворили події давніх воєнних часів? Яка роль культури у збереженні пам’яті про ті дні?
Досі багато хто навіть із числа людей освічених гадає, що до 22 червня 1941 року війна гуркотіла десь там, далеко від України, і тільки її слабкий відгомін долітав на береги Дніпра, Дністра та Сіверського Дінця. Вважає кандидат філософських наук Сергій Грабовський, стверджуючи, що немає нічого більш далекого від істини, ніж цей вкорінений у підсвідомість міф.
Чому міф? Слухаємо далі Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський: Справді, до березня 1939 року українці якщо і брали участь у бойових діях чи на Далекому Сході, чи в Іспанії, чи в Китаї, то йшлося лише про тисячі людей і сотні загиблих десь далеко, ледь не на краю землі.
А от у березні війна прийшла на українську землю, на Закарпаття, де, поруч із місцевими вояками, в обороні Карпатської України стали й сотні добровольців-галичан.
Далі був вересень того ж 1939 року. Понад 200 тисяч українців чинили опір Вермахту у складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину.
Лише у Київській та Харківській військовій окрузі до Червоної армії у ті дні були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. На території УРСР був розгорнутий Український фронт.
Іншими словами, Друга Світова війна вже у вересні 1939 року помітно відбилася на житті всіх як підрадянських, так і приєднаних до Совєтського Союзу західних українців.
Фактично без перерви (в останній день листопада того ж 1939 року) Червона армія вдерлася до Фінляндії. До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І не менше 80 тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї. Часом гинули в оточенні і потрапляли у полон цілі дивізії, перекинуті з Київської та Одеської округ. Отож похоронка стала звичним явищем уже тоді, взимку 1939-1940 років...
Далі – літо 1940 року. На території УРСР розгортається Південний фронт, який має без бою зайняти Бессарабію і Буковину (це якщо Румунія капітулює) і йти з боями на Бухарест, якщо Румунія не віддасть згадані території. Знову сотні тисяч людей мобілізовані до війська, знову туди забрані автомобілі та коні, знову територія до Дніпра стає тилом діючої армії.
І в цей же час Червона армія, де кожен четвертий — українець, окупує балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у совєтському війську і без боїв з ворогом під час масштабних походів гинуть сотні бійців.
А я ж іще не згадав бої на Халхін-Голі улітку 1939 року. Наче й не дуже масштабна операція, але ж у війську задіяні десятки тисяч українців (серед них два перші в історії двічі Герої Совєтського Союзу, льотчики Грицевець і Кравченко, а на Батьківщину йдуть сотнями і тисячами похоронки...
Загалом же до 22 червня 1941 року у складі різних армій полягло понад 100 тисяч українців. Між тим, скажімо, Велика Британія, яка воювала і в Європі, і на Тихому океані, і в Африці і воювала запекло, за всю війну, з вересня 1939 по вересень 1945 року втратила близько 400 тисяч вояків.
То що ж, невже все, що було до 22 червня 1941 року, для України й українців – це дрібничка, не варта уваги, бо Сталін наказав вести відлік війні тільки з моменту, коли Гітлер зірвав його плани?
Надія Степула: У літературах різних народів світу події Другої Світової війни всебічно відтворені художнім словом. Українське письменство теж долучилося до розкриття всіляких аспектів тієї війни, і, незважаючи на віддаленість тих подій у часі, іноді й досі твори про війну ще з’являються.
Переосмислюються та відбиваються у слові якісь досі невідомі події чи досі не описані психологічні мотиви поведінки людей на війні, чи з’являються нові дані з розкритих архівів, котрі теж потребують нового осмислення.
Літературознавець Олександр Хоменко вважає, що тема війни в українській літературі фактично не досліджена і є своєрідною “білою плямою” вітчизняного літературознавства.
Докладніше про це письменник і літературознавець Олександр Хоменко розповів моїй колезі, кореспонденту Радіо Свобода Богдані Костюк.
Богдана Костюк: Пане Хоменко, як формувалась українська художня література про Другу Світову війну?
Олександр Хоменко: Література українська про Другу Світову, про Велику Вітчизняну війну почала формуватись якраз під час цієї війни.
Цей період в українській історії надзвичайно мало вивчений.
У цей час також з’являється багато справді шедевральних текстів української літератури. Наприклад, “Слово про рідну матір”, яке Рильський написав.
У цей час з’являються тексти, в яких починають виринати з небуття ті українські символи, на які раніше партійні пропагандисти кидались, як бик на червону ганчірку.
Наприклад, Рильський пише у “Мандрівці в молодість” про русифікаційну політику російського царату і пише про створення українського клубу “Родина”, який заснували класичні буржуазні націоналісти: Людмила Старицька-Черняхівська, Єфремов. І от це у радянській пресі друкувалось.
І цікаві плакати видавались. Наприклад, був один плакат, де політрук читає бійцям книгу. Це “Енеїда” Котляревського.
Цей період був досить короткотривалим. Потім ці тексти потрапили під дуже сильний “каток” сталінської контрпропаганди вже року 1947.
Богдана Костюк: І тоді приходять в українську літературу, якщо не помиляюсь, письменники-фронтовики...
Олександр Хоменко: Так. Власне, тоді вони і приходять в українську літературу.
Взагалі, період сталінізму дозволяв лише один регістр формування літератури про війну - це забронзовілий пафос, це прапороносці Сталіна, які ідуть Європою.
Богдана Костюк: А чи Ви знаходите в сучасній українській літературі оцю тему війни? Причому, не просто війни, а війни очима солдата?
Олександр Хоменко: Тут проблема полягає, як і багато інших проблем, у “білих плямах” української свідомості, які намагаються заповнити міфами з різних боків.
З одного боку, ми маємо рештки класичного радянського міфу. З іншого боку, наповзає інший міт про те, що то була війна двох окупантів, що червоні окупанти змінювали коричневих, потім навпаки.
У цьому нагромадженні міфів і неправди цей біль, який по наших селах так десь тихо розлитий, у понад Дніпрянських особливо, бо в кожному селі є пам’ятник. Там солдат бронзовий або з автоматом, або з прапором і обов’язково плита гранітна внизу, де вибиті прізвища мешканців цього села по родинах. Там такі-то і такі-то... 5-6 прізвищ обов’язково ідуть однакові, лише ініціали змінюються. Цей біль художньо не пережитий, не досліджений, не відрефлексований.
Колись Юрко Гудзь, блискучий український новеліст, на жаль, покійний, у нього був есей у Сопронюковому “Слові” друкований, називається він “Святкування днів біди”. От він там писав про те, що 9 травня – це завжди святкування “побіди”, отого, що після біди. Оцей фальшивий пафос, ці фальшиві фанфари, які були у радянську добу, а зараз не менш фальшиві уявлення іншого міту, вони цьому болю не дають прорости!
В українській літературі у зв’язку зі зміною поколінь і з, скажімо так, новими культурними матрицями в іншого покоління цей біль так і лишиться якоюсь “білою плямою”.
Надія Степула: Про феномен Другої Світової війни та трагічні контексти двадцятого століття у мистецтві, літературі, кінематографі говорить відомий культуролог і мистецтвознавець Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський: 20 століття – то справді трагічне століття. Як розпочалися конфлікти десь на Далекому Сході спочатку, а потому і на інших ділянках світу і конфлікти вже планетарного характеру, то перед нами постає безконечно трагічний ландшафт: Сотні і сотні мільйонів силоміць позбавлених того, що називається норми, а потому мільйони і мільйони людських тіл, силоміць позбавлених життя.
Водночас і воднораз у цієї самої трагедії 20 століття є одна надзвичайно цікава характерна і позитивна риса. Йдеться про те, що ці всі трагедії були відтворені у дзеркалі тогочасного мистецтва: і словесного, і пластичних мистецтв.
Це засвідчує, з одного боку, неймовірну силу європейського і не тільки європейського духу, а з другого боку, ми бачимо, що у нас є можливість подивитися на ретроспективу того самого століття. При цьому нам допомагають найсильніші письменники, найцікавіші художники, а потім, десь приблизно з 20-30 років 20 століття і кінематографісти, ну, і мистецтво театральне.
От яким чином людство могло сумістити катастрофи і, з другого боку, спеціальні естетичні мистецькі зусилля? Це надзвичайно цікаво. Зрозуміло, треба спеціальні дослідження для того, щоб осмислити оцю ситуацію.
Йдеться про Другу Світову війну, про страшний її феномен, з одного боку, а з другого боку, виявляється, що попри всі втрати європейське і інше людство водночас дивним чином спромоглося створити дуже виразне, дуже точне разом з тим художнє дзеркало цієї епохи.
Візьмімо нашу сусідку Польщу. Справді, з одного боку, неймовірна ситуація уярмленої Польщі 1939-1945 років, а з другого боку, поети, які тоді написали блискучі тексти, які назавжди залишаться у світовому обігу.
Проходить деякий час і попри всі негаразди повоєнної Польщі, там десь починаючи з покоління Анжея Вайди і починаючи з фільму Анжея Вайди, який так і називається “Покоління”, з’являється блискучий польський кінематограф, який передовсім відтворює добу Другої Світової.
Зрештою, так було чи не у кожній країні, яку зачепила Друга Світова війна.
Можна пригадати, що французька література, починаючи з трагічного літа 1940 року і закінчуючи кінцем Другої Світової, процвіла. Зрозуміло, не було якихось великих епічних жанрів тоді, але була блискуча французька поезія так званого руху опору.
Зрештою, був якщо не самвидав, але, принаймні, закритий, законспірований альбомний склад німецької літератури 1933-1945 років в режимі опору націонал-соціалізму.
Зрештою, один із німецьких поетів у в’язниці, напередодні страти, створює свої трагічні тюремні сонети, які назавжди залишаться в обігу не тільки німецького читача.
Стосовно України, то тут справді ситуація трагічна, трагічна у всіх напрямах.
З одного боку,будемо говорити одверто, лише інша якась територія, оперативна територія Другої Світової війни мала такі неймовірні втрати, як Україна, людські катастрофи в неймовірній кількості... Просто статистика навіть не має спеціальної мови для того, щоб осмислити всі ті неймовірні втрати української нації.
А з другого боку, в Україні не було можливості на повну силу тоді переповісти те, що з нею відбулося. Були дуже талановиті люди і в Західній Україні, на Наддніпрянській Україні, але вони, на превеликий жаль, були поставлені в умови, коли вони не встигали за цими самими подіями, точніше, у них не було писемного бюрка для того, щоб написати про тогочасний свій досвід.
Ні, культурний процес всупереч усьому продовжувався тоді. Можна пригадати доволі напружене літературне, ба, навіть театральне і музичне життя тогочасного Львова.
На інших ділянках України попри всі катастрофи і негаразди війни теж щось робилося. Українська підрадянська література, евакуйована в Уфу, з одного боку, була абсолютно уярмлена ніби цензурою, а з другого боку, геніальна поема Тичини “Похорон друга” і кільканадцять блискучих віршів наддніпрянських підрадянських поетів про ситуацію в Україні.
Зрештою, десь після 1945 року Україна була духовно готова для того, щоб в літературі, в образотворчих мистецтвах, в театрі і, нарешті, в кінематографі розповісти про свій страшний досвід.
Надія Степула: В України не було змоги осмислити і відтворити все, що з нею відбулося у часі Другої Світової війни в повному обсязі, наголошує Вадим Скуратівський.
Але змога відтворити у мистецтві й літературі все, що досі не відтворене, у неї, у творців її культури — митців, поетів, прозаїків, режисерів — залишається.
