Доступність посилання

ТОП новини

Чортківська офензива і стосунки “Україна-Європа”


Сергій Грабовський Слухати:

Сергій Грабовський: У стосунках незалежної України з європейськими державами були різні, часом не найкращі сторінки. Про одну з них сьогодні піде мова.

«Ознайомившись з ситуацією, я прийшов до висновку, що фронт заломиться, бо Галичина заблокована з усіх боків.

Довідавшись, що я прибув в Галичину, антантська комісія у Варшаві приїхала, щоб побачитись зо мною. На чолі з генералом Бертелемі вона приїхала до Ходорова, де в штабі відбулось побачення.

Комісія пропонувала певну роз''ємчу лінію. Хоч вона не відповідала в цілому інтересам галичан, але я настоював на прийнятті її, бо цим досягли б ми: а) фактичного визнання України з боку Антанти; б) отримали б можливості створити бази для підвозу амуніції з Європи і в) оперлися б фактично на Європу в нашій боротьбі з большевиками – себто з Москвою.

Галичани... відкинули ці умовини, хоч я їх і попереджав про корпус Галлера, що формувався у Франції. Галицька Армія потерпіла поразку».


Це слова головного отамана Симона Петлюри, якими він у листі до генерал-хорунжого Миколи Удовиченка описував те, що сталося на Галичині узимку й навесні 1919 року. А саме, Українська Галицька Армія зазнала поразки від значно могутніших польських сил.

Ударним формуванням, яке забезпечило цей воєнний успіх, став сформований у Франції з поляків корпус генерала Галлера. Цей корпус мав використовуватися тільки для відбиття більшовицької агресії. Але польське командування знехтувало приписами Антанти, і держави Антанти, тобто переможці в Першій світовій війні, мовчки санкціонували це нехтування.

Начальна команда однієї з бригад Української Галицької Армії
(scan)
Відтак розбиті західноукраїнські війська наприкінці травня 1919 року були затиснені на малому шматочку території біля річок Дністер і Збруч.

Утім, чи мала шанси Західноукраїнська Народна Республіка на те, про що писав Симон Петлюра, а саме, на мир із Польщею (в обмін на Львів та нафтоносний Борислав)? Чи дотримало б свого слова польське керівництво?

Щодо цього науковці сумніваються. Так само, як і щодо допомоги українським силам з боку Антанти.

Перед мікрофоном наш колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: 16 квітня 1919 року Запорозький корпус армії Української Народної Республіки під тиском Червоної армії відступив через Дністер на територію Румунії і там був інтернований.

Румунська влада конфіскувала у запорожців 80 гармат, 700 кулеметів та 1500 рушниць і пропустила корпус на територію Галичини.

Невдовзі до Бухареста прибула військова делегація УНР на чолі з генералом Сергієм Дельвігом, яка мала домогтися від румунського уряду повернення зброї Запорозького корпусу.

А 7 травня Кабінет Народних міністрів УНР виділив на закупівлю за кордоном військової амуніції та медикаментів 50 мільйонів гривень, а 22 липня ще 30 мільйонів.

На той час усе це можна було придбати тільки у нейтральній Румунії, уряд якої фактично визнав Україну і був готовий постачати їй зброю в обмін на продовольство.

До Бухареста виїхав офіцер Генштабу Армії УНР Стрижевський. Він розмістив там замовлення на закупівлю чотирьох тисяч гвинтівок, двох тисяч кулеметів, ста вісімдесяти гармат, тридцяти бронемашин та значної кількості набоїв.

15 червня український уряд направив до Бухареста дипломатичну місію на чолі з колишнім міністром закордонних справ Костем Мацієвичем. Він мав повноваження укласти міждержавну угоду про постачання зброї та медикаментів і про забезпечення транзиту через румунську територію боєприпасів та ліків із західноєвропейських країн.

26 червня Симон Петлюра звернувся до румунського командування з проханням допомогти у придбанні зброї та амуніції.

Проте Найвища рада союзних і сполучених держав у Парижі, до якої входили представники країн Антанти, не дала дозволу продавати та провозити в Україну не тільки зброю, а навіть медикаменти.

Відтак, румунсько-українська угода не була укладена, а делегації генерала Дельвіга не вдалося повернути зброю Запорозького корпусу.

Сергій Грабовський: Ось так розгорталися події у стосунках УНР з Антантою. І це тільки один епізод. Не випадково наприкінці вересня того ж 1919 року, коли вся Галичина вже була окупована Польщею, Симон Петлюра, котрий, як ми бачимо, щиро намагався дійти згоди з Антантою, з розпачем писав у листі до французького представника Жана Пелісьє:

«Ми не отримали досі жадної помочі; ні амуніції, ні технічних апаратів, ні санітарного матеріалу. Нічого!.. Три четвертини наших вояків не мають чобіт і одежі; однак їх дух не погас! Ми не маємо ліків; тиф десяткує ряди нашої армії, багато з ранених вмирає, бо не маємо медикаментів. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки...»

Євген Петрушевич, лідер Західно-Української Народної Республіки
(scan)
Але навіть у такій вкрай несприятливій геополітичній ситуації, коли українським військам фактично доводилося воювати проти всіх і вся, їм вдалося здійснити блискучу наступальну операцію. Йдеться про Чортківську офензиву, здійснену тією розбитою і затисненою у невеличкий трикутник на берегах Збруча та Дністра Українською Галицькою Армією.

Ось що згадував про тодішню ситуацію на фронті вояк Української Галицької Армії артилерист Євген Побігущий:

“Тоді поляки дістали з Франції 1494 гармати, 350 літаків, 800 автомашин, 518 мільйонів набоїв до рушниць, 10 мільйонів гарматних стрілен та безліч усякого воєнного виряду. А нам гостро бракувало амуніції. Сидячи при телефоні, я весь час чув прохання піхотних частин до командування: нам бракує амуніції. Тоді я часто призадумувався, чому в нас так мало амуніції. Чи ж не було можливости виміняти амуніцію за нафту? Мабуть, було це неможливо. А амуніції фронт пожирав силу-силенну. Звичайний кулемет міг вистріляти тоді за дві години понад 18 000 набоїв”.

25 травня 1919 року командувачем Української Галицької Армії став, поки що неофіційно, колишній міністр оборони УНР генерал-хорунжий Олександр Греків, в минулому професор Російської імператорської академії генштабу. Він зайнявся переформуванням розбитих частин і підготовкою плану наступу.

Переформована армія показала свою боєздатність: 8 червня дві бригади 2-го корпусу генерал-хорунжого Тарнавського з боєм зайняли місто Чортків. 9 червня на Євгена Петрушевича були покладені обов‘язки диктатора Західноукраїнської Народної Республіки, а генерал Греків офіційно став командувачем.

Серією послідовних ударів Галицька Армія визволили Бучач, Підгайці, Тернопіль, Бережани, Золочів, Рогатин і вийшли на ближні підступи до Львова.

Командувач УГА, генерал-хорунжій Олександр Греків
(scan)
І тут далася взнаки нестача боєприпасів та іншого військового спорядження. За наказом Антанти раніше було заблоковане постачання військового обладунку з Угорщині в обмін на нафту; тепер Румунії було суворо заборонено продавати патрони і снаряди галичанам.

Отож до діючих частин Галицької армії зголосилися понад 90 тисяч добровольців, але через брак зброї було прийнято тільки 15 тисяч, а решту відправлено по домівках.

І знову фрагмент зі спогадів Євгена Побігущого.

“Так в офензиві ми пробули три тижні. Підійшли знову на давні наші позиції близько Львова. Поляки були так заскочені нашою бравурною офензивою, що на фронт прибув головнокомандуючий польськими військами маршал Пілсудський, а польське командування стягало поспішно допомогу з півночі.

Перегодя поляки перейшли в протинаступ саме тоді, коли нам забракло амуніції. Піхотинці мали заледве по п''ять набоїв”.


25 червня 1919 року Найвища Рада Паризької мирної конференції, тобто лідери країн Антанти, підтримала експансіоністські плани Польщі щодо українських земель й уповноважила польський уряд вести воєнні дії аж по ріку Збруч.

Польські війська з початку українського наступу одержували екстрену додаткову допомогу від Франції, а відтак 28 червня польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї.

Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська чинили героїчний опір, але вояки просто не мали патронів, відтак під натиском численнішого і краще забезпеченого у військовому відношенні противника Галицька армія змушена була відступати на схід.

Знову спогади учасника боїв Євгена Побігущого.

“Поручник Ґалан, побачивши, що діється, з револьвером у руках почав здержувати піхоту і наводити лад. Під загрозою револьверу пропускав дорогою тільки обози, а повернувши гармати в сторону ворога, розстрілював прямим вогнем наступаючі ворожі лави та здержував атаку ворожої кінноти, що насідала нашій піхоті на п''яти.

Коли одні гармати безперебійним вогнем здержували ворога, інші повертали назад, гармаші їх окопували і починали стрільбу, щоб таким чином дати змогу відступити тим гармашам, що стріляли попереду.

Наступ ворога здержувався бодай хвилево, а його кіннота не могла розгорнутися під прямим обстрілом, і так безустанно відступала друга батарея поручника Ґалана, прикриваючи відворот аж до Золочева та рятуючи майно, обози і цілу бригаду від заглади”.


Кінний підрозділ УГА
(scan)
18 червня 1919 року останні частини Українська Галицька Армія перейшла Збруч. Територія Галичини була повністю окупована Польщею. Західноукраїнська Народна Республіка впала, а на Наддніпрянщину йшли добре оснащені Антантою білі війська генерала Денікіна, прихильника єдиної і неподільної Росії.

Перед мікрофоном політолог Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв: УНР, а потім держава гетьмана Скоропадського виникли на теренах колишньої імперії. Союзники Росії в Антанті співчували її територіальній цілісності, нехтуючи прагнення народів до самостійного державного життя.

Антанта вороже сприймала той факт, що УНР і держава Скоропадського мали певну підтримку внаслідок Берестейської мирної угоди від Німеччини та Австро-Угорщини. Тому Антанта однозначно підтримувала на українській території так звані Збройні сили півдня Росії під проводом генерала Антона Денікіна, надаючи йому матеріально-технічну допомогу і навіть беручи участь у збройних зіткненнях з червоними військами.

Найбільш проросійськи були налаштовані керівні кола Франції. І хоча в Києві була присутня французька місія, але Франція практично прагнула до дипломатичної ізоляції всіх урядів незалежної України: від першої центрально-радівської ще УНР до гетьманської держави і Директорії включно.

Антанта розглядала незалежну Україну як бунтівну провінцію своєї союзниці Росії, що, на думку Британії, Франції, в майбутньому, після розгрому більшовиків, мала повернутися до складу Росії.

Українську державну незалежність Антанта сприймала як явище випадкове і тимчасове, і тому не вбачала жодного гріха в окупації частини української території, практично всього півдня України.

В українських портах з’явилася ескадра Антанти. В Одесі проти французьких та британських панцерників героїчно бився легкий крейсер “Гетьман Сагайдачний”, що загинув у тому бою, але не спустив зі своєї щогли український військово-морський прапор.

Спільними зусиллями більшовиків, білогвардійців та Антанти було знищено молодий військовий флот Української держави.

Не без участі Антанти деякі сусідні з Україною держави саботували військово-технічне постачання українського війська. Навіть коли, приміром, ЗУНР вже сплатила гроші за зброю і набої, Румунія наклала арешт на це військове майно.

Антанта вороже ставилася не тільки до УНР з її соціалістичними ілюзіями та експериментами, але й до цілком буржуазної ЗУНР, підтримуючи поляків у боротьбі за західну Україну.

Об’єктивно така політика Антанти сприяла більшовикам. Якби Британії і Франція зробили ставку на утвердження України, то цілком можливо, що поруч із державами Балтії, постала ще одна антибільшовицька країна, що суттєво б змінило загальну геополітичну ситуацію на сході Європи, помітно утруднивши Гітлеру та Сталіну розподіл Європи та усунення західних демократій від стратегічних рішень наприкінці 1930-их років.

Вояки УГА на відпочинку після бою
(scan)
Під час національно-визвольних змагань 1918-1921 років Антанта була по відношенню до України такою ж самою ворожою силою, як більшовики та білогвардійці.

Сьогодні короткозора політика по відношенню до України дається взнаки у багатьох діях Брюсселя як столиці ЄС. Егоїстичне і нерозумне ставлення об’єднаної Європи до України може, зрештою, мати згубні наслідки не лише для України. Варто бодай інколи згадувати історичні прецеденти... Адже, як свідчить історія, багаторазове наступання на граблі - то є не тільки український спорт.

Сергій Грабовський: Це була думка політолога Ігоря Лосєва.

Ясна річ, що існують й інші думки. Наприклад, що Антанта вірно чинила, допомагаючи білій Росії у війні проти українців. Чи, скажімо, що Львів є споконвічним польським містом. Чи що більшовики мали найбільшу рацію у тій війні.

Що ж, кожному своє. Проблема в тому, які з цих поглядів витримують наукову критику і які погляди висловлюють українські національні інтереси.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG