Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 04:51

Вона знає, як намалювати щастя, її полотна зберігаються у приватних колекціях найвідоміших людей планети. Що довелося долати на цьому шляху?


Сергій Рахманін Художниця Євгенія Гапчинська у спільному проекті Радіо Свобода та Нашого Радіо «Дійова особа»


Сергій Рахманін: У нас сьогодні дуже цікава гостя. В наш жорстокий час дуже важко відшукати щасливих людей. Практично немає людей, які вміють дарувати щастя оточуючим.

Наша сьогоднішня гостя є рідкісним випадком, вона справляє враження абсолютної щасливої людини і справді вміє дарувати щастя.

Радо вітаю знамениту художницю Євгенію Гапчинську. Таке враження, що ми з пані Гапчинською 100 років знайомі, хоча я її бачу вперше.

Тим паче, вона незримо була присутня в цій студії щонайменше двічі - під час програми з Андрієм Курковим та Іваном Малковичем. Ці два відомі митці дуже тепло відгукувалися про цю людину.

Важко уявити людей, які не бачили фантастичних картин. Кожен, хто бачить ці картини, відчуває незрозумілий, підсвідомий прилив тепла. Пані Гапчинська, яка називає себе постачальником щастя, напевне має рацію і має право так говорити.

Отже, що ми знаємо про Євгенію Гапчинську? Наша довідка.

Гапчинська Євгенія Геннадіївна народилася 15 листопада 1974 року у Харкові в родині військового. Наймолодша серед п’яти сестер.

У школу пішла у 5 років, закінчила у 13. У сьомому класі Євгенія опинилась на межі життя та смерті через хворобу. Кілька років провела у лікарнях.

Каже, що коли минуло 14, вона повністю змінилася: почала обливатися холодною водою та відірвала себе від медикаментів.

З 1988 по 1992 рік навчається у Харківському художньому училищі. Після того – у Харківському художньому інституті. У 1996 – 1997 – у Німеччині, у Нюрнберзькій Академії мистецтв.

Після здобуття освіти тривалий час не могла знайти роботу за фахом. У Київ приїхала у стані образи на професію, робила манікюр, клеїла шпалери, працювала менеджером у різних компаніях, влаштувалася на роботу на митницю.

Після кільканадцяти змінених професій відкрила в собі організаторські здібності і почала працювати організатором виставок у художній галереї.

Картини знову почала писати у 2001 році. Роботи Євгенії Гапчинської зберігаються у приватних колекціях Лучано Паваротті, Андрія Шевченка, Софії Ротару, Микити Михалкова, Марії Бурмаки та інших.

Євгенія не лише відома художниця, а й прекрасний ілюстратор. З її малюнками видано вже кілька дитячих книжок.

Особливе місце у житті пані Гапчинської займає її чоловік Дмитро. З ним Євгенія познайомилась коли їй було 13 років. З того часу подружжя нерозлучне, а Дмитро веде всі справи художниці.

Разом виховують тринадцятирічну дочку.


Сергій Рахманін: Пані Євгеніє, в одному зі своїх інтерв’ю Ви говорили, що маєте мрію відкрити галерею. Ця мрія здійснилася.

Про що сьогодні мріє людина, яку можна назвати однією з головних мрійниць в мистецтві?

Євгенія Гапчинська: Мрії у мене – це одне, а плани – зовсім інше. Про що вам цікаво – мрії чи плани?

Сергій Рахманін: Мені цікаве і одне, і інше. Давайте спочатку про мрії.

Євгенія Гапчинська: Мрії у мене дуже банальні. Як і сто років тому, як і в будь-якої дівчинки. Я мрію прожити ще дуже довго разом зі своїм коханим чоловіком, все дуже банально. У мене мрія проста взагалі-то, я більше нічого не хочу. Якщо мені це дасть Бог, я буду Йому вдячна.

Сергій Рахманін: А от Ви мріяли про ще одну дитину? Я знаю, що у Вас донька, якою Ви страшенно пишаєтеся, дуже любите.

Євгенія Гапчинська: Я скажу чесно, що ні. Я не хочу другої дитини. Я, швидше, чекаю від своєї дочки вже дочку.

Я не хочу з кількох причин. Мені дуже важко далася моя дочка, тому що у мене було незгортання крові, це було дуже важко. Це було в період злиднів у 1992 році.

Сергій Рахманін: Як я пам’ятаю, лікарі відмовляли вас від пологів.

Євгенія Гапчинська: Так, ми підписали з чоловіком папір, що все беремо під власну відповідальність. Було важко ухвалити це рішення, але я дуже хотіла першу дитину – Настю. Я хотіла так, що у мене боліло в животі, я шалено хотіла дитину.

А зараз у мене немає такого бажання. Я дуже рада, що тоді, можливо, і бездумно було. Тому що батьки говорили: як це? Нічого немає, а ви дитину. Я дуже рада, що тоді вистачило чи сміливості, чи не вистачило розуму.

Зараз Насті 14 років, я дуже нею горджуся. Тому що якби я тоді не зважилась на це, то я б сих пір щось би прораховувала, заробляла, постійно готувалась до дитини. А так все минуло, пролетіло, забулося. І я щаслива зараз, тому що у мене є така помічниця.

Сергій Рахманін: Добре, а щодо планів?

Євгенія Гапчинська: Я страшенно не люблю “трєпаться”, тому що коли ти щось розповідаєш, а потім цього не робиш, все це перетворюється потім в пусту балаканину.

Я розумію, що людям це цікаво. Якщо я зараз буду приховувати, тоді взагалі чого було сюди йти.

Я планую в серпні відкрити галерею в Дніпропетровську, шукаємо приміщення для галереї в Одесі, шукаємо приміщення для галереї в Москві.

Там ми працюємо, але там представляють наші інтереси інші галеристи, а я завжди мріяла, щоб було лише моє, бо я люблю, коли мої картини в такому просторі, як я хочу. Щоб іграшки були ті, які я хочу, там, де я хочу. Напевне, я є великою егоїсткою, я хочу лише своє.

Сергій Рахманін: Людина, яка вміє дарувати щастя, її важко назвати егоїсткою – це моє особисте враження.

Знаю, що Ви страшенно не любите це питання. Де Ви берете ці образи, які втілюєте? Ви кажете, що Ви їх просто бачите.

Євгенія Гапчинська: Так, це одне з дурних питань...

Сергій Рахманін: Я Вам можу тільки позаздрити, хотів би таке побачити, але мені не вдається. Це я бачу лише на Ваших картинах. Коли Ви побачили це вперше?

Євгенія Гапчинська: Це було нещодавно. Я пройшла інститути, жорстку школу реалістичного живопису, вже багато чого минуло до того, як я побачила ці образи.

Був момент, який я дуже добре пам’ятаю. Я їхала у потязі з Києва до Москви, ми переїхали митницю, я не могла заснути. І от я побачила цих диваків, навіть намалювала ручкою швидко в блокноті ескіз того, що побачила.

Коли я приїхала додому, я швиденько намалювала. Чоловік прийшов з роботи і перше, що запитав, а чому вони такі лисенькі і чому у них пух на голові?

Я не могла навіть відповісти, тому що я їх такими побачила. В принципі, з тих пір мені навіть нема чого пояснювати. Потрібно напевне придумати якийсь обман, якусь історію цікаву, звідки вони беруться. Але нічого я поки що не придумала. Я не розроблювала їх так, як мультиплікатори – ручки такі, а головочка така.

Сергій Рахманін: А Ви не боїтеся, що вони закінчаться? Що настане страшний момент, коли Ви цього не побачите? Чи є таким страх?

Євгенія Гапчинська: Страху такого немає, тому що є розуміння того, що щастя моє не в цьому. Я боюся лише одного – напевне, боюся залишитися без коханої людини чи того, що він перестане мене любити.

А всього іншого я не боюся, тому що я така людина, що якщо навіть не зможу цим займатись, то я рахувала, є дуже вигідний бізнес – продавати на ринку квашену капусту. Тому я завжди буду чимось займатися, це риса характеру.

І ось ця непосидючість не дає мені страху розвитися. Залишитися не при справах я не боюся.

Сергій Рахманін: Це справді чудово, коли Ви бачите ці образи. Але знаєте, напевне, в мене б існував страх, що одного дня я прокинуся і цього не побачу, що я не зможу цього робити. І мені без цього вже буде важко, я не зможу вже жити так, як жив.

Євгенія Гапчинська: Страху немає щось втратити, тому що не в цьому, напевне, моє щастя. Так, це одна з багатьох складових щастя, але...

Сергій Рахманін: У Вас взагалі дуже цікава історія кохання, майже як в Ромео і Джульєтти. Якщо не помиляюся, Ви з Дмитром познайомилися, коли Вам було 13, а йому 15, так?

І Ви багато років живете разом. І наскільки я знаю, він також доволі успішний, запитаний художник, але ризикну, наважуся думати, що все-таки не такий знаменитий, як його дружина.

Це позначається в якийсь спосіб, що Ви – більш успішна? Бо чоловіки люблять бути першими. Не думаю, що Ваш чоловік є виключенням.

Євгенія Гапчинська: Думаю, мій чоловік – це виключення, якщо він живе зі мною, терпить це стільки років.

По суті справи, він розуміє, що він присвятив себе мені. Він повністю займається моїми справами, він в тіні (хоч як це не гарно звучить). Тому що от я тут вас розважаю, а він зараз сидиться за комп’ютером і знаю, що готує рекламу для одного та іншого видання, займається наступним каталогом.

Тобто я схиляю перед ним голову і не втомлююсь цілувати йому руки за те, що він такий, і мені з ним так добре.

Ми не сваримося через це, проблеми такої в сім’ї немає - хто більш успішний. Я це все розумію, за це йому страшенно вдячна.

Сергій Рахманін: Постачальник щастя – це вже візитівка художниці Гапчинської. Це Ви самі видумали чи хтось підказав?

Євгенія Гапчинська: Це не я придумала, це мої покупці. Одного разу вони сказали, що Жень, ти ж постачаєш нам щастя. Якось мені ця фраза запам’яталась. Мені шкода, що не я її придумала.

Сергій Рахманін: Чи можна намалювати щастя? Це питання ми поставимо не тільки Вам. Ми про це запитали у киян на вулицях, при чому, окремо запитали у дітей та дорослих. Отож, як намалювали б щастя дорослі кияни?

Респондентка: Дійсно, сонце, якась мордочка з посмішкою, тільки не гроші. Фарбою розмаїття різних кольорів.

Респондент: Мені б не вистачило ні олівців, ні фарби, ні паперу, щоб там намалювати щастя. Я почав би з посмішки, а там вже картина, пейзаж, небо, сонце, що завгодно. Мають бути пастельні кольори, звичайно, перламутрові, помаранчеві. Фарби, олівці, блиски.

Респондентка: Абстрактне, кольорове, тепле, без форми. Колір помаранчевий, жовтий, блакитний, зелений, червоний. Має бути акварель.

Респондент: Без поняття, чесне слово. Сонце, напевне, небо, море, людей просто малювати не вмію. Напевне, мають бути олівці.

Респондентка: Мабуть, велике сонце. Це все, тому що сонце – це все. Синє небо, сонце і білі хмарки.

Респондентка: Друзі та сім’я. Червоний, яскраві кольори. І краще фарбами.

Респондентка: Загалом, всі чекають такої відповіді – я намалюю жовте сонечко, зелену травичку чи щось веселе. А щастя може бути світле та печальне, це також щастя. І 90% людей скажуть, що щастям це назвати ніяк не назвеш. Навряд чи фарби можуть це передати.

Сергій Рахманін: Ніколи б в житті не подумав, що люди можуть так захопитися цим питанням. Відповіді справді були дивними та цікавими, хоча далеко не всі змогли відповісти на нього.

Євгенія Гапчинська: Я так і хотіла сказати, що щастя для кожного різне. Для когось воно - у спокої, для когось – у любові, для когось напевне навпаки, у шалених танцях, вечірках. Хто що любить в цьому житті, хто в чому почуває себе щасливим.

Тому я й подумала так, що для когось, як чоловік говорив, що це буде щось в пастельних тонах. Я подумала, що я б також намалювала щось молочне, пастельне, спокійне, з посмішкою обов’язково. Потім я подумала, що сонце також асоціюю зі щастям, сонячні промінчики обов’язково.

А з іншої сторони, не всі ж такі, як я, люблять спокійно проводити вечори. Тому для когось це буде червоне, зелене, синє, помаранчеве і так далі. Тому навіть не дивні відповіді, такі добрі, мені страшенно сподобалися.

Сергій Рахманін: Я завжди заздрив людям, які вміють малювати. В моєму житті це мені ніколи не вдавалося.

Повертаючись до теми щастя. Напевне, Ви до своїх янголяток, до лялечок, які малюєте, ставитеся як до власних дітей, мені так здається.

Євгенія Гапчинська: Так, як до діток.

Сергій Рахманін: Напевне, Ви б хотіли їм щасливої долі. Я пам’ятаю, що Ви відмовилися продавати картину, тому що боялися, як Ви говорили, що ця картина задихнеться у покупця.

У Вас інколи бувають такі моменти, що Вам дуже важко попрощатися із власним твором, тому що Ви не знаєте, куди потрапить картина.

Євгенія Гапчинська: Буває, як було з цією роботою. Це було з роботою “Легше забути сто поцілунків, ніж один-єдиний”. Дійсно, я побачила, що вона задихнеться в цьому домі і я разом з нею буду це фізично відчувати.

Сергій Рахманін: Потенційний покупець не образився?

Євгенія Гапчинська: Ображаються, звісно ображаються люди. Це образливо, я розумію, але не можу.

Буває, я пам’ятаю, що я відчувала себе дуже довго зрадницею, коли продала роботу якраз Лучано Поваротті. Він захотів ту роботу, яку я присвятила Дмитру, своїй коханій людині.

І я її не продавала, довго не хотіла продавати, а потім він прийшов, він купив, я не встояла, потім я довго плакала і себе лаяла. Мені здавалося, що я зрадила кохану людину, що я корисна, що я не встояла перед знаменитістю цієї людини.

Дуже довго себе лаяла, поки одна моя знайома мені не сказала, що Женя, зрозумій, ти призначена для того, щоб роздавати ці роботи, щоб вони розходилися по світу.

Вона так мені не те, щоб вправила мізки, але чомусь я після цього стала думати по-іншому. До цього я якось їх прижимала до себе, а зараз навпаки, мені здається, що необхідно жити кожен день, як останній. І чим більше ти віддаси цієї радості, чим більше розійдеться її по світі, тим більше не даремно я жила.

Навіть зараз, коли в мене один друг запитав, Жень, от ти робиш речі, де “длупаються в носі”, “козюльки”, “рожева дупка”, а коли почнеш малювати вічне?

Я йому відповіла, що Юрко, як тільки помру, це все стане вічним. Як тільки цей потік закінчиться, це все стане вічним. Для мене вони вічні, я розумію, що і через 100 років ця дитинка, що длупається в носі, і ця рожева дупочка радуватиме ту людину і її дітей, яка забрала щойно додому цю картину. А коли мене не стане, це все стане вічним.

Сергій Рахманін: Серед Ваших покупців є дуже багато знаменитих людей. Ви згадали Поваротті, можна згадати Анастасію Волочкову, Микиту Михалкова, Андрія Шевченка, Тіну Канделакі, Софію Ротару, можна дуже довго продовжувати цей перелік.

Для Вас принципово, Вас тішить, що Ваша картина висить у домі відомої людини?

Євгенія Гапчинська: Якщо не лукавити, звичайно, це тішить. Наприклад, вчора мені прийшов лист від Джона Гальяна, звичайно, приємно цим похвалитися.

Але, з однієї сторони, приємно, у тебе всередині все веселиться, а з іншої сторони, страшенно соромлюсь, тому що коли перераховують ці імена, мені все здається, що я користуюся чужими...

От, наприклад, Андрій Малахов став Андрієм Малаховим власними силами. А тут я кричу на весь світ, що от Андрій Малахов, у нього мої роботи. Виходить, що я користуюся їхніми іменами, досягненнями заради власних цілей.

Сергій Рахманін: Дозвольте з Вами не погодитися. Цілком можливо, що Малахов знайомим говорить, що ти знаєш, чия у мене картина? Самої Гапчинської картина!

Євгенія Гапчинська: Я припускаю... Вони так і кажуть, я знаю.

Сергій Рахманін: Так що взаємообмін.

Вперше побачивши Ваші картини, я зрозумів, що якби я малював щастя, я напевне намалював би дитину. До Ваших картин мені ніколи не спадало на думку, що щастя мусить мати вигляд маленької дитинки.

Я дуже добре пам’ятаю Івана Малковича, який з величезною теплотою говорив про Вас. Наскільки я розумію, ви - добрі друзі. Він говорив, що у Вас співпадали ці розуміння.

От улюблена дитяча молитва з дитинства Малковича пов’язана з янголом в його книжках, в його книжках, в його віршах постійно присутні янголи, тому була цілком природна ваша творча співпраця, коли Ви співпрацювали з його видавництвом, ілюструючи деякі його книжки. Хоча він говорив, що йому дуже важко вдалося вмовити Гапчинську ілюструвати книжки.

І навіть Курков, як я пам’ятаю, погодився своїх чепухоносиків писати тільки тому, що Гапчинська погодилася ілюструвати ці книжки.

А ми повернемося до дитинства, до щастя, і послухаємо другу частину нашої оповідки про те, як виглядає щастя. Тепер вже очима дітей.

Респондент: Сонечко.

Респондент: Маму, тата, бабусю і себе.

Респондент: Сестричку на Азовському морі.

Респондент: Я б намалював машину на акумуляторі. Ще намалював би тата і маму на морі, на піску.

Респондент: Намалював би якийсь будинок, в якому ми всі б жили. Природу, сонце.

Респондентка: Маму і тата, тому що я їх дуже люблю. Бабуся і дідуся в куртках і штанах. А маму - у спідничці. Малювала б фломастерами блакитним, білим та рожевим, тому що вони дуже яскраво малюють.

Респондент: Сонце, маму, тата, мою сестру і мене.

Респондент: Напевне, усміхнених дітей, тому що вони, напевне, більш веселі, більш щасливі. Світлі кольори – жовтий, червоний.

Респондентка: Веселку, щасливих дітей, поляну зі звірятками. Мають бути яскраві кольори: жовтий, білий, блакитний, зелений, рожевий.

Євгенія Гапчинська: Гарно.

Сергій Рахманін: Можна галерею влаштовувати, ніколи не думав, що так цікаво можна говорити про щастя, про те, як воно виглядає.

Я знаю, що Ви є дуже запитана людина, що Ви - трудоголік, що називається, що ви о 8 ранку починаєте працювати.

Євгенія Гапчинська: Раніше.

Сергій Рахманін: Навіть раніше. В кращому разі об 11 годині тільки потрапляєте додому. Дуже успішна була Ваша співпрацю з Малковичем, це визнавали абсолютно всі. Чи немає у Вас в планах продовжити співпрацю саме із книговидавцями, проілюструвати ще якісь книжкові збірочки?

Євгенія Гапчинська: Я продовжую. Сьогодні здала “Піратські історії” для видавництва “Розумна дитина”. Весь час роблю дитячі книжечки. Думаю, це вже не зупиниш.

Пам’ятаю, коли Іван Малкович мене переконував, це було вперше, я не уявляла себе ілюстратором, я не мислила навіть, як це робиться.

Сергій Рахманін: Тобто це виявилося цікавіше, ніж Вам здавалося на початку?

Євгенія Гапчинська: Це зовсім інший вид діяльності.

Сергій Рахманін: Ви взагалі - людина, яка в постійному творчому пошуку.

Євгенія Гапчинська: Так, мені головне не сидіти.

Сергій Рахманін: Той же самий Павротті напевне б здивувався, що геніальна художниця, твори якої у нього висять, ще й розмальовує мобільні телефони.

Євгенія Гапчинська: Чого тільки не було і чого тільки не буде ще. Всі дурниці приймаються.

Сергій Рахманін: Питання, яке страшенно не люблять митці, але питання, яке дуже цікавить слухачів та читачів.

Євгенія Гапчинська: Про гроші?

Сергій Рахманін: Наскільки я пам’ятаю, донедавна найдорожчою Вашою картиною була робота, яку в Парижі купили за 30 тисяч доларів. Цей рекорд перевершили вже?

Євгенія Гапчинська: Так.

Сергій Рахманін: І який зараз рекорд? Якщо не таємниця?

Євгенія Гапчинська: Та ні, це всі знають. 100 тисяч.

Сергій Рахманін: Вона була такою дорогою, бо не хотілося з нею розставатися?

Євгенія Гапчинська: В принципі, і велика була, і не хотілося розставатися, її хотіли багато хто, цим також ціна обумовлена. Коли на роботу дуже багато бажаючих, звісно, ти її не хочеш відпускати.

Сергій Рахманін: Чи є картина, з якою б Ви ніколи в житті не розсталися?

Євгенія Гапчинська: Так, є. Вона називається “Пиріжок”.

Сергій Рахманін: Ви її не віддасте ні за які гроші?

Євгенія Гапчинська: Ні, думаю, навіть за кілька мільйонів я б не віддала. Я їх знайшла спосіб заробити по-іншому.

Сергай Рахманін: Ваша Настя малює?

Євгенія Гапчинська: Ні. Коли її запитують, ким хоче стати, вона відповідає художником. А коли запитують, чи ти малюєш, вона відповідає, що ні.

Для мене вона не зрозуміла дівчинка, але дуже хороша. Навіть не знаю, чим вона буде займатися, але чекаємо-с, як каже чоловік.

Сергій Рахманін: Гадаю, в дитини, яка виросла в сім’ї художників, напевне, генетично має бути закладене вміння малювати.

Євгенія Гапчинська: Ні, думаю, це не правда. Як у артистів діти стають артистами, там дійсно до 14 років вони вже знають все про цю професію: як це робиться, де, що, вони знають усі терміни, дрібниці і так далі.

Але це не завжди так. Я скажу чесно, я б не хотіла, щоб моя дитина була художником.

Сергій Рахманін: Тому що це важко?

Євгенія Гапчинська: Просто сидіти і щось малювати – це одне, ти можеш бути ким завгодно і приходити додому, малювати.

А якщо ти хочеш бути успішним, це дуже важко. Для цього необхідно 11 років відучитися так, щоб не прогулювати, щоб ти після інституту приходив і знову сідав малювати, а під ранок тільки лягав.

Так потрібно провести 11 років, а після цього необхідно землю гризти, щоб стати успішним. Потрібно ризикувати, брати кредити, треба покладатися тільки на себе.

Сергій Рахманін: Треба ще, щоб доля посміхнулася, це також важливо.

Євгенія Гапчинська: Я не люблю цієї фрази, я не вірю в долю. Я вірю тільки в себе. Твоя доля - це риси твого характеру і наслідки твоїх попередніх вчинків.

Знаючи, що ти робив вчора, можна припустити, що з тобою буде відбуватися завтра. Тому доля – це така справа.

Той же Андрійко Малахов, поки став успішним, провів купу різних незрозумілих вечірок, але він на цьому не зупинився, не плюнув, не зламався. Тому став успішний.

Думаю, всі успішні люди можуть розповісти історію, яка більш вразить, ніж моя. Я в долю не вірю.

Сергій Рахманін: Ви колись казали, що самі навіть не помітили, як Вас помітили. Чи був момент, коли Євгенія Гапчинська прокинулася і зрозуміла, що вона знаменита?

Євгенія Гапчинська: Та ні, звичайно. Це ж не так, як у артистів, що ти рік знімався, а потів вийшов на екрани країни, і раптом тебе стали впізнавати. Ні.

Я погоджувалась на різні пропозиції. Я виставлялась у ресторанах на підлозі, де не було, де вішати.

Сергій Рахманін: Першу виставку, якщо не помиляюсь, Ви у власній квартирі провели, розклеювали об’яви власноруч.

Євгенія Гапчинська: Це було саме так, тому що у галереї Києва не приймали.

Сергій Рахманін: Знали б вони, кому вони відмовляли.

Євгенія Гапчинська: Та ні, я думаю. У нас галеристи горді, я думаю, що вони раніше мене не любили, тому що не знали. Фраза завжди були стандартна: ми працюємо лише з тими художниками, з якими ми працюємо. А як увійти до кола художників, з якими вони працюють, було не зрозуміло.

Зараз, я думаю, мене не люблять просто за те, що...

Сергій Рахманін: Просто за те, що Ви пробилися без них.

Євгенія Гапчинська: Напевне, тому що я пам’ятаю, коли була остання виставка в галереї на Андріївському узвозі, то мене постійно питали, чому не хочете нам віддавати 40% від вартості.

Хоча, як правило, наші галереї не хочуть... Я не знаю жодної галереї, яка б забезпечувала нас рекламою, банерами, запрошення друкувала.

У нас люблять так, щоб ти повністю все зробив за власні кошти, а потім ще з тебе знімуть до 50% від вартості роботи.

В принципі, поки що правила гри не змінити, тому, якщо тобі щось не подобається, ти придумуєш власні правила, йдеш окремо. Тому не люблять.

Сергій Рахманін: Взагалі, світ мистецтва доволі жорсткий. І певна заздрість дуже притаманна художникам. Ви заздрість відчуваєте? Вона Вам заважає жити?

Євгенія Гапчинська: Мені не заважає, тому що я зрозуміла, що якщо буду звертати увагу, то це відбирає мої сили, увагу, час. Я розумію, що всім подобатися неможливо, я - не долар, метою мого життя не є, щоб сподобатися усім.

Спочатку я пам’ятаю, що мені було не приємно, коли читала про себе в Інтернеті відгуки галеристів наших. А зараз мені абсолютно все одно, чесно. Чи мудрість з’явилась, якось без різниці.

Адже будь-який артист на половину подобається, на половину не подобається. Та будь-яка людина, відома вона чи ні, є люди, які її люблять і вважають прекрасною людиною, і тут же знайдуться інші, хто вважає її “какашкою”.

Сергій Рахманін: Ви казали, що бувають у Вас моменти, коли відчуваєте страшенну втому, хочеться заховатися у куточок, накритися ковдрою і не працювати. У Вас бувають моменти, коли хочеться взагалі припинити малювати, поставити на цьому хрест, покласти край?

Євгенія Гапчинська: Такого не буває. Я знаю, що інколи я видихаюсь, втомлююсь. Але щоб кінець... Це риса характеру. Я – не сумуючий децибел. Навіть коли мені погано, я знаю, що це до завтра.

Тому нічого в цьому житі не сприймаю як крапку, як закінчення. У мене є девіз - не вважайте “ні” відповіддю. Я не раз у житті стикалась, що цей девіз правильний, він працює в реальності. Коли тобі кажуть “ні”, а наступний день приходять і кажуть “так”.

Так само, коли ти втомився, будь ласка, знайти спосіб відпочити і завтра ще з більшим завзяттям сідай і працюй.

Сергій Рахманін: Був період, коли Вам казали “ні”, коли Ви шукали роботу, намагалися працювати манікюрницею, менеджером. От коли Ви дивилися в галереях ...

Євгенія Гапчинська: Не ходила. Я не люблю ходити в галереї, в музеї.

Сергій Рахманін: Чому?

Євгенія Гапчинська: В галереї не ходжу, тому що боюся щось вкрасти. Тому що якщо щось подобається, це обов’язково впаде в голові, ти потім захочеш щось таке ж зробити. Не ходжу.

І часу немає. Це не те, щоб це була якась принципова позиція, я навіть не знаю, коли ходити. Тому що коли я весь час намагаюся викроїти більше часу самій попрацювати.

А в музеї я ще років в 14 піймала себе на думці, що я від них втомлююсь. Там такі похмурі зали, я від них не в захваті, я починаю там себе там фізично погано почувати.

Тому коли я йду навіть в Лувр, то чітко дивлюсь по карті, де знаходиться та робота, яку я хочу подивитися. Я йду до неї, я їх можу 10 з’їсти за один прихід, більше не можу.

Я шукаю місце, де можна посидіти, у мене відразу починає боліти спина, хочеться вийти швидше. Я навіть не знаю, як це пояснити.

Сергій Рахманін: А коли Вам не вдавалося втілити свою мрію в життя доволі довгий час, Ви заздрили колегам?

Євгенія Гапчинська: О, ні! Заздрість – це таке погане відчуття.

Сергій Рахманін: Всі це знаю, але інколи позбутися його не можливо.

Євгенія Гапчинська: Коли робиш це свідомо, то позбавитися від нього можна. Я по собі знаю, коли помічаєш в собі якусь проблему, ти просто над нею можеш працювати. Погано, коли зовсім не помічаєш, тому що навіть не знаєш, що в тобі відбувається і що з ним роботи.

Заздрість – дуже погане відчуття не тому, що це загальноприйнято, що є загальна думка, що це погано.

Це погано тому, що воно нікому не заважає, крім тебе самого. Воно з’їдає всі твої нутрощі. Тому, якщо вистачає сил з ним впоратися, все буде добре. Заздрість відбирає час, думки. Це як пожирач твого мозку. Тому від неї необхідно позбавлятися хірургічно, тільки різати і все.

А потім, коли в тебе вже багато власних справ, тоді тобі вже й нема коли заздрити. Я навіть не пам’ятаю, в яку частину доби думаю, хто як працює.

Сергій Рахманін: От Ви рано прокидаєтесь, обливаєтесь холодною водою, тренажер, майстерня...

Євгенія Гапчинська: Звідки Ви це все знаєте?

Сергій Рахманін: Інформація – моя професія. Працюєте щодня наполегливо, дуже рідко дозволяєте собі розслабитися, аби не попрацювати. Невже є така гостра, нагальна потреба щодня себе виснажувати?

Євгенія Гапчинська: Я, по-перше, найбільшу насолоду в житті отримую тоді, коли я перемагаю себе, лінь, і бачу результат роботи. Це три найбільші насолоди, вище не буває.

Колись була субота, ми сиділи з чоловіком на роботі, він каже, що Женька, а ти хотіла б зараз бути в Іспанії на морі, там всі ходять у шортах (а тоді була зима)?

Я задумалась, думками себе занурила в шорти, в Іспанію, і подумала, що ні, я хочу сьогодні зустрітися з Малковичем, хочу зустрітися з прорабом у галереї.

Тобто я шалену насолоду від цього отримую. Це не те, щоб ґвалтувати себе, коли хочеться відпочивати, а ти примушуєш працювати себе. Мені не хочеться в Іспанію, в шорти. Я хочу так, як розписаний мій день.

Сергій Рахманін: Ми відкрили ще одну рису Євгенії Гапчинської. Послухайте її, прислухайтесь до себе і пригадайте, чи багато ви знаєте людей, яким хочеться працювати, причому робити це щодня. Можна тільки позаздрити.

Я знаю, що Ви, крім всього іншого, взагалі не дуже типова. Люди від Вас дуже сильно відрізняються. Я знаю, що Ви не є тусовочною людиною, не дуже любите посиденьки, світські раути.

Євгенія Гапчинська: Це просто забирає багато здоров’я.

Сергій Рахманін: Погоджуюся, але вважається, що це є елементом життя. Людина, яка займається тим, чим займаєтесь Ви. Бо якщо не відвідувати всі ці раути, прийняття, воно заважатиме тобі, бо ти сам себе позбавляєш реклами. Вам це не заважає те, що через силу відвідуєте всі ці заходи?

Євгенія Гапчинська: У мене виходить так. По-перше, я через силу точно нікуди не ходжу. По-друге, я з’являюсь лише там, де безпосередньо беру участь, тобто якимсь чином ми беремо участь в проекті.

Або це захід таких моїх друзів, до яких я просто не можу не прийти, бо я знаю, що вони чекатимуть, будуть раді мене бачити.

Щодо реклами. Я вважаю, у будь-якому разі так у мене, я собі рекламу купую. Тобто я заробляю гроші, купую рекламу у тих виданнях, в яких хочу, як звичайний рекламодавець.

Сергій Рахманін: Які книжки читає художниця Гапчинська?

Євгенія Гапчинська: Моя улюблена письменниця Діна Рубіна. Останню зараз відкопала Анну Гавальду.

Страшенно люблю книжки про кулінарію, люблю Юлю Висоцьку – і перше, і друге видання. Люблю Джеймі Олівер.

Я ловлю себе на думці, що отримую величезну насолоду, для мене це відпочинок – залізти під покривало, взяти книжку Джеймі Олівера і читати про італійські наїдки, як може бути весело готувати з дітьми, і так далі.

Сергій Рахманін: Чи є місця, де найбільш комфортно себе відчуваєте? Маю на увазі країну, місто. Де Євгенія Гапчинська відчуває найбільш комфортно, крім майстерні?

Євгенія Гапчинська: Це будинок, Київ. Коли повертаюся, просто сльози від щастя течуть, так мені добре у Києві.

І це маленький продуктовий ринок у Парижі. Мені весь час, коли втомлююсь, коли мені погано, мені думками туди хочеться повернутися. Там, де продаються сири смачні. Ця маленька вуличка, де розміщений старий ринок.

Сергій Рахманін: А ще я знаю, що Вам дуже бракує Сінного базару, Ви його відвідували дуже часто.

Євгенія Гапчинська: Так, це правда. Кудись він дівся, шкода.

Сергій Рахманін: І ще цей Ваш потяг до ґудзиків. Я знаю, що Ви їх збираєте, використовуєте, даруєте. Чому ґудзики? Звідки це пішло?

Євгенія Гапчинська: Не знаю, як прийшло, але просто згадала, що у всіх вдома завжди були коробки з ґудзиками. Навіть не знаю, що це за символ. Я ніколи цього собі не пояснювала.

Просто така штучка, в цій коробці вся сімейність, все любовне ставлення до сім’ї, не знаю навіть, як сформулювати. Для мене в цьому щось є, відчуття щастя, дому.

Сергій Рахманін: На сьогодні Євгенія Гапчинська може сказати про себе, що життя їй вдалося?

Євгенія Гапчинська: Так, можу сказати. Мені не страшно вже померти.

Сергій Рахманін: Борони Боже, маю надію, це станеться дуже не скоро. Думаю, до моєї думки приєднаються практично всі слухачі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG