Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 08:53

Рік 2002. До НАТО під дзвін «Кольчуги»


Сергій Згурець

Рік 2002-й на шляху просування до НАТО був показовим для України у двох аспектах.

23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки й оборони України, яке відбувалося за участю Президента Леоніда Кучми, було вирішено почати «вироблення такої стратегії, кінцевою метою якої буде приєднання України до системи безпеки в Європі, що сьогодні базується на НАТО».

Євген Марчук, секретар РНБО, пояснюючи це рішення, сказав: «В умовах активного розширення НАТО і потепління відносин альянсу з Росією вступ у союз, що нараховує зараз 19 членів, є вигідним і необхідним для України».

Проте на це рішення вплинули і події 11 вересня 2001 року, коли після терористичних атак на США і українське суспільство вкупі з керівництвом держави усвідомило всю крихкість пропонованих до цього зовнішньополітичних концепцій багатовекторності та позаблоковості України.

Замість цього була сформульована прагматична ціль: хоч у віддаленій перспективі, але сховатися під «парасольку» НАТО.

Приблизний термін вступу України в альянс тоді був визначений у 5–10 років. За оптимістичними прогнозами, це означало, що Україна могла б стати членом НАТО у 2007 чи 2008 роках.

Песимізм через «Кольчуги»

Але інший бік медалі виглядав песимістичніше. Бо саме в цей час Леоніда Кучму підозрювали у схваленні рішення на постачання озброєнь до Іраку, де тоді при владі був Саддам Хусейн. Ішлося про станції пасивної радіорозвідки «Кольчуга».

І саме через ці підозри керівництво НАТО не поспішало вітати власне Леоніда Кучму з уперше оголошеною Києвом готовністю приєднатись до альянсу. Ба більше: лідери європейських країн і США взагалі уникали зустрічей із Леонідом Кучмою, що навіть створило загрозу проведенню саміту НАТО у Празі.

Для Києва цей саміт був дуже важливий, бо фактично до цього часу вся програма і ідеологія співпраці між НАТО та Україною в рамках Хартії про особливе партнерство від 1997 року вже була вичерпана. Треба було рухатися далі – якщо рухатися взагалі. Бо навіщо НАТО в своїх лавах країна, яка може за лаштунками підтримувати режими, котрі спонсорують тероризм, казали європейські та американські політики.

Мудрий крок НАТО

Проте керівництво НАТО продемонструвало мудрість: воно відокремило власне негативне ставлення до конкретного лідера країни від підтримки тих стратегічних рішень, які справді корисні для цілої України.

У Брюсселі і в Вашингтоні вирішили: відносини альянсу з Україною необхідно розвивати «незалежно від того, хто перебуває при її владі», через зближення з народом України.

Відтак на Празькому саміті альянсу у 2002 році підписують План дій Україна – НАТО.

Цей План дій Україна – НАТО мав ту саму структуру, ті самі п’ять розділів (політичні та економічні питання; оборонні та військові питання; питання ресурсів; питання інформаційної безпеки; правові питання), що й План дій щодо членства (ПДЧ), який підписують із НАТО всі кандидати на вступ до альянсу.

У щирість України не цілком вірили

Проте натівці після представлення українською стороною свого проекту Плану дій спеціально поміняли місцями розділи і їхні назви, щоб План дій Україна – НАТО не був надто схожим на ПДЧ кандидатів.

Бо у щирість євроатлантичних прагнень кучмівської України в Брюсселі не вірили. Києву дорікали у відсутності єдиної думки в українських владних структурах, пустій риториці, не підкріпленій реальними діями, і, головне, у нехтуванні демократичними цінностями, котрі є цементуючою основою альянсу.

Самі представники НАТО ніяких термінів, упродовж яких може відбутися приєднання України до альянсу, звісно, не оголошували.

За результатами загальнонаціональних опитувань Центру Разумкова за квітень 2002 року, події 11 вересня 2001-го зменшили кількість прихильників позаблокового статусу з 42 % до 28, 4 % і збільшили відсоток охочих вступити в НАТО до 15, 3 % (з 8, 8 %).

При цьому 32,6 % все одно вважали НАТО агресивним блоком. Це було значно менше, ніж у рік перед тим. У 2001 році 48,1 % населення України вважали НАТО агресивним блоком, що було певним відлунням подій у Югославії.

• Хартія про особливе партнерство: Кожен рік – особливий…

• Рік 2003. Від Іраку до Тузли

• Рік 2004. «Помаранчевий»

• Рік 2005. «Інтенсифікований»

• Рік 2006. «Постой, паровоз!»

• Рік 2007. «Contra spem spero»
XS
SM
MD
LG