Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 22:58

Іван Хреститель чи Іван Купала?


Віктор Єленський Слухати:

Віктор Єленський: Свято Івана Купала, де земля і сонце, вода і місяць виявляють себе у всьому своєму безмежжі, де духи, русалки і відьми заходяться збирати свою данину, знов і знов, століття за століттям стикається самим своїм існуванням із християнством.

І древні дячки, і високоосвічені архієреї боролися із ігрищами бісівськими, забороняли і карали, накликали на порушників Господній гнів і поліцію... Але щороку знов пливли українськими ставками вінки, подружжя плигали через вогонь і в хатах стелили траву-купальницю.

Сьогодні, у дні, котрі називають маківкою літа, ми говоритимемо і про християнство та язичництво, і про стародавні звичаї, яким зовсім не обов’язково поступатися місцем звичаям менш стародавнім.

Великий знавець києворуського християнства Георгій Федотов стверджував, що християнство древніх русичів було пов’язано з язичництвом набагато щільніше, ніж у багатьох європейських народів.

Давні русичі обожнювали землю, де під яскравим килимом трав і квітів пульсувала вічна, неозора таїна - чорна, волога матір-земля. Вона дає життя усьому сущому, і в її безмежне лоно уходить людина.

Русичі довго, дуже довго сумували за своїми богами, вони не вірили, що ті так просто полишили їхні гаї й левади, їхні капища, щоби довірити цілу руську людність одному-єдиному Богові.

Українські етнологи майже одностайні: коріння глибокої дохристиянської давнини і, зокрема, купальські традиції чи не найкращі збереглися на Поліссі.

Музикознавець і етнограф Раїса Цапун лише в своєму рідному селі у Чуднівському районі Житомирщини записала тридцять п’ять купальських пісень. Роботу продовжила у північних районах Рівненщини і закохалася в цей край.

Пані Раїсу розпитувала кореспондент Радіо Свобода Валентина Одарченко.

Раїса Цапун: За народними віруваннями, коли зозуля перестає кувати, настають петрівчані свята, а далі і Купала. І така пісня:

”Годі-годі, зозуле, кувати, Бо йдуть дівки берези рубати…”

На Поліссі вбирали в Купала березу, в інших місцевостях це була верба, в мене вдома на Житомирщині клен… Його прикрашали польовими квітами. Й обов’язково мало бути два Купала: хлопчаче й дівчаче. Дівчаче вбирали гарно: чіпляли низками вишні, пучечки маку, робили такі гірлянди з макового цвіту, а на хлопчаче багато кропиви.

Хлопці виглядали з-за брами, і дівчата спочатку їм хлопчаче Купало виставляли, вони на нього накидалися, ламали, а потім дівчата виносили те справжнє Купало. Вже тоді дуже оберігали: бралися за руки і кругом Купала водили, співали пісні…

До цих пір співають пісні, в яких символізують купання/

”Ой, на Івана-Купала, там ластівонька купалася, Там ластівонька купалася, на бережечку сушилася, На бережечку сушилася – дівка Ганнуня журилалася: Я ще й рушничків не напряла – а вже Івана сподобала, Я ще й хустини не веліла – я вже Івана полюбила…”

Віктор Єленський: Основні мотиви автентичних купальських звичаїв і пісень, як розповідає пані Раїса, то це розквітлі почуття молодих людей, а ще єднання вогню-Сонця, води і землі.

Раїса Цапун: На святі обов’язково запалювали купальське вогнище. Із експедиційних досліджень по Рівненщині зрозуміло, що купальське дійство найбільш збережене в Рокитнівському районі. Там є багато пісень, які й досі співають.

А якщо взяти Зарічненський район, то люди пригадують, що було Купала. А як проходить, які пісні, то не пам’ятають. Тільки збереглася традиція палити вогнище.

Саме це вогнище вони називали Купало. Купальське вогнище символізувало очищення від всілякого зла. Оце язичницьке збереглося в обряді до цих пір.

От як про вогонь співали в селі Залав’є Рокитнівського району:

“А на село полум’єчко й у дівочки в окенечко, Там дєвочка хустку шила, дай з хлопчиком говорила: Ой хлопчику-сокілоньку, розкажи мнє всю правдоньку, Розкажи мнє всю правдоньку – коли пойдеш на війноньку, Колі пойдеш на війноньку- возьми цю хустиноньку”.

Віктор Єленський: Поліщуки вірили, що купальської ночі оживає добро і зло. Ніким не бачений цвіт папороті дозволяє чути мову птахів, квітів і трав, але підігріває нечисті сили забрати квітку у людини і чинити всілякі лиха.

Ясно, що церква особливо останніх вірувань ніколи не толерувала. Взагалі, питання про співвідношення християнства з язичництвом – це проблема, яка має неозоре число понятійних рівнів і таку ж кількість підводних каменів. Прості і категоричні схеми тут мало чим здатні зарадити.

Адже язичництво – це природна релігія, релігія, за допомогою якої людина прагне встановити зв’язок з потойбіччям, вимолити собі довге життя чи гарне подружжя, успіх в охоті чи дощ.

Християнство – це релігія повнолітньої людини, релігія передовсім і головно любові: до Бога, довкілля і до іншої людини, поза тим, чи є ця людина членом твого роду-племені, чи праведна вона і чи любить вона тебе самого.

Це, якщо хочете, неприродна релігія, бо любити тих, хто вас ненавидить, то це проти сутності людини, яка, тобто сутність, десятками тисяч років випрацьовувалася у жорстокій борні за існування.

Євангеліє розриває темну неминучість зла. Воно говорить людині: “Не бійся!” Але накладає на нього величезну відповідальність за дотримання золотого правила і за усе Творіння, яке більше не належить сліпій, невблаганній стихії, а повинне бути спасенним.

Закарпаття – це край, де змагання між церковними і дохристиянськими традиціями давно розв’язувалося на користь перших. Багато хто з закарпатців вважає купальські традиції, від давності яких захоплює дух, новомодними віяннями.

Розповідає кореспондентка Радіо Свобода в краї Надія Петрів.

“Ой, Іванку, синьоокий, Візьмімося ми за боки – Будем, Йванку, танцювати Та хрестителя вітати…”

Надія Петрів: Саме такими коломийками вітали традиційне християнське свято Івана Хрестителя, яке зазвичай відзначають 7 липня, в Закарпатті.

Здавна молоді люди збиралися гуртом, навідувалися на вечорниці й разом співали. Щоправда, тишком, аби батьки не почули, бо співати, танцювати й веселитися в Петрівський піст суворо заборонено.

У Закарпатті, де церква традиційно відіграє дуже поважно роль, до дохристиянських традицій ставляться стримано. Чи не тому звичай пускати вінки, гуляти й веселитися саме в ніч на 7 липня тут не прижився.

Розповідає завідувач кафедри туризму Ужгородського національного університету Федір Шандор.

Федір Шандор: На Івана Купала на Закарпатті відзначали вечорницями або посиденьками біля хат. Найпопулярніший в сільських регіонах, де це і відзначають, є Іван. Обов’язкове запрошення на іменини в гості, де вже відбувалися ігри, гадання.

Надія Петрів: За словами дослідників, чоловіче ім’я Іван на Закарпатті зустрічається чи не найчастіше, тому Івани завжди були в особливій шані, на них навіть гадали.

Федір Шандор: На Іванах гадали. Клали Івана в середину і загадували бажання.

Надія Петрів: Водночас, як каже завідувач кафедрою туризму, чимало закарпатських родин перейняли угорські традиції, які теж мають християнське підґрунтя.

Федір Шандор: На Закарпатті він святкувався в закваску угорської традиції. Угорці також любили сімейні обіди, домашні розваги з дітьми. Тому день Івана був присвячений повністю домашньому вогнищу: всі сиділи вдома, ніхто нікуди не бігав, всі йшли до Іванів. А перед тим обов’язково була служба Божа.

Надія Петрів: Між тим дослідники переконують: народів християнської культури, в чиї б традиції не впліталися дохристиянські вірування, практично немає. Насамперед це стосується найбільш шанованих свят, які християнство переосмислило.

Приміром, закарпатці вірять, якщо на Івана заквасити сливки на горілку, то вона вийде запашною і міцною. Зрозуміло, що ця традиція ніяк не вписується в рамки християнства, яке не алкоголь зовсім не вітає.

Федір Шандор: Саме в цей час закарпатські газди збирали підгнивши сливки, грушки і саме на Івана Хрестителя закладали їх в бочки, варили горілку. Вірили, що так вийде ліпша.

Надія Петрів: Поряд з цим останнім часом в Закарпатті справді стає модно вводити нові свята, організовувати фестивалі, гуляння тощо.

Самі закарпатці визнають: нетрадиційні для регіону свята в приживаються, одомашнюються і стають, так би мовити, “своїми”. Так прижився, приміром, День святого Валентина. Саме так зараз до закарпатців приходять традиції Івана Купала, які не всі патріоти краю радо сприймають.

Говорить закарпатська журналістка Лариса Подоляк.

Лариса Подоляк: Для Закарпаття це свято справді є нав’язаним, традицій немає. Цього року, коли на календарі зібгалися три магічні сімки 07.07.07, то все рівно не спостерігалося якихось особливих свят, культурних подій.

Проходили фестивалі в цей час з іншого приводу, скажімо, День мінеральної води, фестиваль “Рокитське сузір’я”.

Надія Петрів: Та й самі закарпатці кажуть: про свято чули, але цвіт папороті шукати не йшли.

Дівчина: На Закарпатті таке свято не відзначають. Хоча я про нього чимало чула, читала. Але на такому святі я не була, і сама в ліс не ходила. Небезпечно!

Надія Петрів: А загалом свято Івана Купала відбулося в Закарпатті вперше… минулого року. На одній з найвищих гір Закарпаття, Драгобраті, один з українських туроператорів за сприяння Ради з туризму Карпатського регіону провів фестиваль «Свято Купала на Драгобраті».

Мали хорошу мету: привернути увагу громадськості, туристів та туристичних організацій до рекреаційного потенціалу курорту Драгобрату у літній сезон, а також продемонструвати такі види гірського відпочинку, як гірський пішохідний туризм, велотуризм, парапланеризм, автотуризм тощо.

Щоправда, як розповідають самі мешканці Закарпаття, на фестиваль поїхали одиниці з усієї області, в першу чергу тому, що до Драгобрату дуже далеко й важко їхати, понад 250 кілометрів гірськими дорогами, а ще через дорожнечу організованого фестивалю. Тому Іванові Купалі за Закарпаття ще належить поборотися...

Віктор Єленський: Ну, а українською столицею це свято крокує просто тріумфально. Вже у новому тисячолітті його неодмінною складовою став Міжнародний фестиваль “Країна Мрій”, форум за визначенням світський, але з потужним духовним і народознавчим наповненням.

Три дні фестиваль співав, танцював і майстрував на Співочому полі і дніпровських кручах. Там була і кореспондентка Радіо Свобода Богдана Костюк.

Богдана Костюк: За чотири роки існування “Країна Мрій” значно розширила свої географічні і духовні кордони: від Криму і Карпат до Македонії і Литви, від Києва і Мінська до Дубліна і Тбілісі. При цьому, за словами хресної мами фестивалю, визнаної української співачки Ніни Матвієнко, його учасники і гості перетворились на одну велику родину.

Ніна Матвієнко: Це великий символ, символ родини. “Країна Мрій”! Сама назва - це мрія побути разом!

Богдана Костюк: Поверненням до духовних традицій українців, відродженням “родинного коду” назвав фестиваль його засновник Олег Скрипка. І зауважив, що на цій території мрій можна знайти усього, чого душа забажає.

Олег Скрипка: Нецікавого тут нема. Просто люди вже за власним смаком і за власним графіком приходять чи удень, чи увечері, чи вони хочуть послухати автентичний спів удень, чи послухати етнічний рок увечері.

Богдана Костюк: А душа бажала і послухати заборонений у білорусі гурт автентичного поліського співу “Трійця”, і українських кобзарів, і угорських етно-рокерів, а ще придбати чи принаймні поміряти вишиванки, що їх робить родина пані Галини з Прикарпаття.

Пані Галина: Традиції у нас зберігаються. У нас коли дитину несуть хрестити, ми вишиваємо вишиваночки, щоб охрестити. А потім, як народиться друга дитина, то (хрестимо) у тій самій вишиванці, щоб діти не посварились.

Богдана Костюк: А ще можна було скоштувати національні іспанські та індійські страви і випити справжнісінької медовухи, що її виробляє пасічник з Чернігівщини пан Микола.

Пан Микола: Медовуха – це традиційний напій Східної Європи. В основному слов’яни: росіяни, українці, поляки споконвіку пили лише мед.

Богдана Костюк: А ще можна було побавитися з традиційними українськими ляльками–мотанками, помилуватися татарськими килимами з яскравими візерунками і потанцювати гуцульський “аркан” або македонське “хоро” разом з родиною українського Президента. Це все здійснювалося на містичній території “Країни Мрій” достатньо легко.

Віктор Єленський: І наостанок про ставлення християнства до традиційної народної культури дохристиянського походження. Погодьмося, що духові християнства не може відповідати нестримна лють до книг і пам’яток, до храмів і святилищ, зведених старанно і терпляче тією, старою і, водночас, неповнолітньою людиною.

Ця лють язичницька, а не християнська за своєю природою, вона вірить у камінь, а не в дух, у форму, а не в зміст, у насильство, а не в любов.

Дуже часто за цими захланними зусиллями з викорінення старих звичаїв і святкувань стояли не християнські, а денаціоналізаторські заміри імперій вирвати з народу душу і перетворити його на гнучкий матеріал у руках колонізаторів.

Насправді християнство зовсім не означає розриву з традиційними народними святами і забавами, якщо ці забави не є блюзнірською наругою над самою сутністю християнства. Адже Христос прийшов у світ творити, а не нищити.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG