Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 04:57

Олена Теліга та Олег Ольжич – лицарі українського світла. Жертовність, забуття і сучасність


Надія Степула Слухати:

Олена Теліга
(RadioSvoboda.Ua)
Олег Ольжич
(RadioSvoboda.Ua)
Надія Степула: Лицарі українського світла, Олена Теліга та Олег Ольжич, поклали свої життя на жертовник української волі.

Про що говорять нині трагічні долі поетів, які намагалися наблизити час творення нової національної еліти і своєю полум’яною творчістю, і відкритими до звитяги серцями?

Олена Теліга та Олег Ольжич – поети знакові, але їхні непрості і трагічні долі та глибока творчість не прочитані до кінця ні в столітті минулому, коли їх, молодих і рвійних, було вбито, ні в теперішньому.

Доктор філології, лауреат премії імені Шевченка Юрій Ковалів вважає, що все ж нинішній читач знає про основні ціхи їхніх життєписів і творчість.

Юрій Ковалів: Я думаю, що все-таки вдалося зробити так, щоби наш читач, особливо молодий читач знав творчість Олени Теліги.

Олена Теліга... Здається, ну скільки ж вона там написала? Багато збірок не було. Та й перша збірка “Душа на сторожі” з’явилася 1947 року, вже посмертно. Відомо всього 38 віршів. Здавалося, що ж тут говорити? Але є говорити про що! Тому, що це справді висока поезія!

Олена Теліга писала автологічні вірші, тропів тут не густо, зате існує глибока пристрасть, глибоке поетичне переживання дійсності і, головне, пасіонарна енергія.

Вона неоромантик сама за складом. Тому правий був Дмитро Донцов, з яким вона товаришувала, і дозволяв їй та іншим пражанам друкуватися на сторінках “Літературно-наукового вісника”, потім вже просто “Вісника”. Олена Теліга завдячує йому багато в чому. Завдяки йому витворився такий вольовий напрям у її поведінці і у поезії. Вона йому присвятила чимало своїх віршів.

Але що головне у цьому неоромантизмі? Чим вона відмінна, скажімо, від Маланюка чи Ольжича, якого вона дуже любила, і разом з яким вона тут, у Києві, була у складі похідних груп, котрі боролися проти німецьких окупантів?

Справа в тому, що вона вся жила сучасністю. Центральний образ, персонаж її лірики – це жінка, жінка, яка не хотіла ще бути жінкою, вона вже була, це жінка, яка знає собі якусь ціну, вона знає своє місце, тому вона якось скептично ставилася до інших феміністичних проблем. Вона вбачала в собі духовну істоту, в якій закладений великий потенціал, вона намагалася його реалізувати.

Справді, коли ми читаємо ці її поезії, то там немає цих історіософічних візій, навіть які були притаманні Наталії Левицькій-Холодній чи Оксані Ляторинській, котрі жили десь у минулому. Вона жила своїм життям, вона жила повнокровним життям... Ось зараз! Вона тут є! Вона неперебутня! І кожна мить її життя наповнювалася особливим смислом.

Енергія передавалася і тим людям, які жили коло Олени Теліги. Чи то вона десь, скажімо, викладала в школі у Варшаві, чи то вона танцювала навіть. У неї прекрасні вірші! Вона була дуже ритмічна, була дуже пластична, вона, немов би, бачила себе збоку, і водночас вона не виходила за межі свого образу, яким вона жила.

Вона його не витворювала, а жила ним навіть тоді, коли вона займалася політичною діяльністю, коли вона зрозуміла, що, крім ОУН, немає жодної сили в Україні, яка могла б протистояти тоталітарним режимам. Тому вона цілком свідомо пішла в культурну реферантуру, очолювану Ольжичем, з яким познайомилася у Кракові.

Після того вона керувала “Заревом”. Це була така інтелектуальна група, дуже цікава. Тут були і митці, тут були і малярі, скульптури, не тільки одні поети.

Потім, коли йшлося про похідну групу, вона рвалася сюди, в Україну. Вона рвалася сюди, тому що вважала, що тільки тут вона повинна бути. Важко їй було.

Важко їй було ще в іншому. Вона знала, що відбувається між фракціями ОУН. Вона важко переживала це все. Людина, яка розуміє, що таке конструктивний чинник, яка намагається творчо осмислити життя, яка вбачає у майбутньому тільки втілення конструктивного начала, вона завжди буде проти розколу будь-якого.

І це видно з її творів, з її публіцистики або з віршів, таких як “Мужчинам” чи “Вечірнє”.

До речі, цей вірш “Вечірнє” Володимир Державін вважав вершинним у творчості Олени Теліги. Це, можна сказати, один із справжніх таких яскравих творів, де Олена Теліга спромоглася виявити себе, якою вона є, і водночас з’ясувати деякі проблеми оцієї так званою феміністики.

Надія Степула: Доба, у якій дорослішало покоління Олени Теліги й Олега Ольжича, була водночас божевільною, грандіозною, величною і підлою. Таку думку висловлює кандидат філософських наук Сергій Грабовський, аналізуючи контекст епохи, в яку жили Олена Теліга та Олег Ольжич.

Слухаємо Сергія Грабовського.

(RadioSvoboda.Ua)
Сергій Грабовський: Вперше за кілька століть Україна змусила говорити про себе сильних світу цього і сплутала всі плани як ініціаторів світової революції, так і відтворювачів Російської імперії. З 1917 року факт існування України не могли вже ігнорувати жодні серйозні політичні сили жодної країни світу.

З іншого боку, втрата більшості здобутків Національної революції, поразка демократичних сил України і втрата сподівань на світову демократію, поділ українських земель між чотирма державами, вимушена еміграція з Наддніпрянщини значної частини інтелігенції – все це не могло не датися взнаки.

Так само, як і те, що в результаті довготривалої череди воєн у багатьох українських селах просто не залишилося чоловічого населення, а зацілілі мужчини значною мірою являли собою каліч і неміч, а ще вільних від моралі пристосуванців, готових служити будь-якій владі.

За цих обставин важко було непохитно вірити у змогу своєї країни підвестися і ствердитися нарівні з іншими, важко було щоденно працювати задля цієї мети, важко було не йти на компроміс з Москвою, Варшавою чи Бухарестом, важко було не відмовлятися від високих цілей заради дрібних радощів повсякденного життя...

Згодом стан ірраціональної, абсурдної, без жодного вирахуваного шансу на успіх боротьби одинаків чи групок інтелектуалів зі злом опишуть французькі екзистенціалісти, котрі здобули цей досвід на початках руху опору, коли більшовизм був союзником нацизму у нищенні демократії, й перспективи останньої видавалися сумними.

Проте та частина української інтелігенції, яка не була здатна ані на капітуляцію, ані на колаборацію, не просто здобула такий досвід значно раніше, а й діяла в екстремальних, межових умовах значно довше.

Олена Теліга та Олег Ольжич пройшли свій життєвий шлях саме за таких умов, коли кожен день вимагав шаленого напруження, так, наче це день останній і “на потім” уже нічого не відкладеш.

І тут маємо одну з підстав аберації нашого сьогоднішнього погляду на ті часи і на тодішніх достойників. Їхня нехіть до демократії, їхні настанови на очищення нації за допомогою вогню та заліза, їхнє презирство до всіх, хто нездатен опиратися ворогу (хай це будуть митці, політики, партії чи навіть цілі народи), можуть видатися нам сьогоднішнім ознаками схильності тієї генерації до авторитарних чи навіть тоталітарних ідеологій.

Але насправді йдеться про лицарсько-орденські вартості тієї молоді, до якої належали Теліга та Ольжич, про власну жертовність у боротьбі за високі ідеали, про намагання очистити національне життя від того намулу і наброду, який звів на пси перед тим визвольні змагання.

І якби не ці лицарські чесноти, може, сьогодні українці навіть не намагалися б стати на бій зі злом?

Надія Степула: У червні минуло 63 літа від часу трагічної загибелі Олега Ольжича в нацистському концтаборі “Заксенгаузен”. У теперішньому часі риторичними залишаються питання, на які немає відповіді. Якою насправді є на нинішній день постать Олега Ольжича в Україні? Героїчною, добре відомою нащадкам? Наскільки ґрунтовно вивчаємо і пропагуємо у нинішній Україні його творчу спадщину поета і вченого, знакової особистості?

Німецький публіцист Карл Берне писав на зламі 18-го і 19-го століть: “Любов до Вітчизни не знає половинчастості: хто не робить для неї всього, не робить нічого; хто не віддає їй усе, той у всьому їй відмовляє”.

Ця сентенція зовсім не видається застарілою, як на ті сто літ, відколи висловлена. Застосовуючи її, як лакмусовий папірець, доводиться іноді хіба що розвести руками.

Попри те час не стирає героїчних слідів на сипких пісках історії. Життя Олега Ольжича (Олега Олександровича Кандиби), сина поета Олександра Олеся, почалося 21 липня 1907 року, сто літ тому, в Житомирі.

Після поразки УНР разом із родиною емігрував. Навчався у Карловому університеті в Празі та Українському Вільному Університеті, працював згодом у Гарвардському університеті в США.

Із виникненням ОУН став одним з найактивніших її членів, потім заступником голови Проводу ОУН.

Окрім того, що був політичним діячем, помітний слід полишив і в царині публіцистики, археології та поезії. Як поета Олега Ольжича відносять до кола “вісниківців”. У цьому колі такі примітні поетичні імена, як Євген Маланюк, Олена Теліга, Юрій Клен, Леонід Мосендз.

Поетичні збірки Олега Ольжича: “Рінь”, видана 1935 року, “Вежі”, “Підзамчя”, посмертна, яка побачила світ у в 1946-ім, хоч підготував її поет ще в 1940-ім, то окремий малодосліджений літературознавцями пласт високохудожнього поетичного слова.

Про цю останню збірку доктор філології, ентузіаст численних літературознавчих досліджень професор Юрій Ковалів писав, що “вона синтезувала творчі пошуки поета часів “Ріні” та “Веж”, засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті (“Муки св.Катерини”, “Пророк”). Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам’яті народу”....”

Для багатьох політиків, «простих громадян» і більшості письменників такі сентенції сприймаються у ліпшому випадку, як патетика, в гіршому – абракадабра…

Вулиця ім. Олени Теліги у Києві, поруч з нею знаходиться і вуличя Ольжича
(RadioSvoboda.Ua)
Писав Олег Ольжич і публікував свої твори і під різними псевдонімами: Д.Кардаш, К.Костянтин, О.Лелека та деякими іншими.

Літературна спадщина Олега Ольжича вимагає детального осмислення, оскільки досі не проаналізована скрупульозно. А поетика цих творів, поєднання в них імпресії та політичної патетики видається оригінальним і неповторним явищем в українській поезії минулого століття.

До слова, не так давно до фондів Державного літературного музею в Києві було передано книжки Олега Ольжича і його батька Олександра Олеся з автографами письменників та їхні листи, написані до відомого словацького археолога і друга сім’ї, пані Людмили Красковської. Це особисті реліквії пані Красковської, які вона передала українському музеєві.

Щоправда, акція дивним чином відбувалася під егідою Національної комісії з повернення культурних цінностей, хоч ці цінності не “поверталися”, а дарувалися.

Та, як би там не було, дарунок безцінний, бо ж документальних свідчень про життя і творчість Олега Ольжича не так і багато збереглося.

Як сказав колись про нищівні наслідки війни Євген Сверстюк, вона “до кореня” спалювала все... Та не все згоріло. В Україну повернуті архіви Олега Ольжича та його батька Олександра Олеся. Архіви додали знань про постать Ольжича як вченого-археолога та художника. Він змальовував археологічні знахідки, він також ілюстрував твори свого батька.

Олег Ольжич був харизматичним представником дітей еміграційної хвилі, які не лише зберегли, а й примножили пасіонарну енергетику рідного народу.

Помітним він був змалечку і до останнього червневого дня свого життя. У дитинстві майбутній «полум’яний борця за українську ідею» називався “Лютиком”. Він рано почав читати, рано почав писати. Років у п’ять написав п’єсу про козацькі часи. Грав на скрипці та на піаніно, малював...

Його життя було коротким у вимірах людського часу, але залишається у вимірах Божих життям незабутнім.

Олег Штуль-Жданович писав про Олега Ольжича: “В дійсності він і сучасний, і майбутній. Він-бо, як мало хто, втілив вічні змагання української нації, її духовність і лінію шукання її духовного розвитку в майбутньому, її місію”.

Попри те, що присутність постатей Олени Теліги та Олега Ольжича в українських підручниках історії й літератури, в енциклопедіях та довідниках, у пам’ятних заходах до відповідних дат не є так зримою, як того вимагає героїчна харизма цих постатей, все ж ця присутність означена. Не як постатей минулого, як “і сучасних, і майбутніх”.

Щодо «сучасні», то надій майже не лишилося, а щодо «майбутні», то хочеться все ж сподіватися, навіть сontra spem spera.

Хоч в одному із своїх залізних і гарячих віршів Олег Ольжич писав: «Держава не твориться в будучині, держава будується нині».

Вони залишаються навіки молодими: і Олена Теліга, і Олег Ольжич, а щемні слова їхні живі.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG