Мій колишній однокурсник завжди відзначався цілеспрямованістю, наполегливістю і шаленим бажанням «зробити кар’єру». Після одержання диплома вступив у аспірантуру, захистив дисертацію, став заввідділу, а згодом і очолив солідний науковий заклад. Що й казати, кар’єру зробив блискучу! Але чи почуває він себе при цьому щасливим? Не схоже. Зовсім недавно бадьорий, сповнений енергії і нових планів, тепер він при кожній зустрічі скаржиться на здоров’я і перевтому, складні умови праці та надмірну відповідальність, з ностальгією згадує «старі добрі часи», коли він був всього лише заввідділом. А головне – робота, яка донедавна була сенсом його життя, перестала приносити йому задоволення.
Людина піднімається службовою драбиною до тих пір, поки не досягне свого рівня некомпетентності...
Наявні всі ознаки того, що мій приятель досяг свого рівня некомпетентності. Це поняття запропонував канадський науковець Лоуренс Пітер ще у 60-ті роки минулого століття. Згідно з принципом Пітера, людина, яка працює в ієрархічній системі (а в таких системах працює більшість із нас) піднімається службовою драбиною до тих пір, поки не досягне свого рівня некомпетентності, тобто доки не посяде місце, на якому вона буде не в змозі впоратися зі своїми обов’язками.
Можна як завгодно іронічно ставитися до теорії Пітера і запропонованої ним нової науки - ієрархології, тим більше, що і сам він виклав її у дещо сатиричній формі, але випадок мого знайомого чудово у цю теорію вписується. Людина здібна, працьовита і сумлінна, він стрімко піднімався кар’єрними щаблями. На кожній посаді добре справлявся з роботою, поки, очевидно, не досяг своєї стелі – рівня некомпетентності.
Чи не з «синдромом кінцевої зупинки» пов’язана підвищена хворобливість деяких українських високопосадовців?
Зрозуміло, що визнати цей сумний факт непросто. Людині здається, що вона працює недостатньо наполегливо, вона почуває себе винною і гадає, що, якщо докладатиме більше зусиль, то і на новій посаді буде цілком компетентною. Тож починає працювати більше, сидить допізна, бере роботу додому, та навряд чи це може дати відчутні результати.
Наслідком цієї «битви за кар’єру» стають хронічна втома і безсоння, депресії та цілий букет соматичних хвороб. Цей психофізіологічний стан Лоуренс Пітер назвав синдромом кінцевої зупинки. До речі, чи не з цим синдромом пов’язана підвищена хворобливість деяких українських високопосадовців? Втім, це вже дещо інша тема.
Та питання про те, чи варто дертися кар’єрною драбиною, щоб врешті-решт зупинитися на рівні власної некомпетентності, лишається відкритим. Відповідає на нього кожен особисто.
Людина піднімається службовою драбиною до тих пір, поки не досягне свого рівня некомпетентності...
Наявні всі ознаки того, що мій приятель досяг свого рівня некомпетентності. Це поняття запропонував канадський науковець Лоуренс Пітер ще у 60-ті роки минулого століття. Згідно з принципом Пітера, людина, яка працює в ієрархічній системі (а в таких системах працює більшість із нас) піднімається службовою драбиною до тих пір, поки не досягне свого рівня некомпетентності, тобто доки не посяде місце, на якому вона буде не в змозі впоратися зі своїми обов’язками.
Можна як завгодно іронічно ставитися до теорії Пітера і запропонованої ним нової науки - ієрархології, тим більше, що і сам він виклав її у дещо сатиричній формі, але випадок мого знайомого чудово у цю теорію вписується. Людина здібна, працьовита і сумлінна, він стрімко піднімався кар’єрними щаблями. На кожній посаді добре справлявся з роботою, поки, очевидно, не досяг своєї стелі – рівня некомпетентності.
Чи не з «синдромом кінцевої зупинки» пов’язана підвищена хворобливість деяких українських високопосадовців?
Зрозуміло, що визнати цей сумний факт непросто. Людині здається, що вона працює недостатньо наполегливо, вона почуває себе винною і гадає, що, якщо докладатиме більше зусиль, то і на новій посаді буде цілком компетентною. Тож починає працювати більше, сидить допізна, бере роботу додому, та навряд чи це може дати відчутні результати.
Наслідком цієї «битви за кар’єру» стають хронічна втома і безсоння, депресії та цілий букет соматичних хвороб. Цей психофізіологічний стан Лоуренс Пітер назвав синдромом кінцевої зупинки. До речі, чи не з цим синдромом пов’язана підвищена хворобливість деяких українських високопосадовців? Втім, це вже дещо інша тема.
Та питання про те, чи варто дертися кар’єрною драбиною, щоб врешті-решт зупинитися на рівні власної некомпетентності, лишається відкритим. Відповідає на нього кожен особисто.