Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 03:11

Інтелігенція і Церква


Віктор Єленський Слухати:

Віктор Єленський: Мало хто так рішуче, палко і безкомпромісно змагався за свободу совісті, релігії і церкви в СРСР часів перебудови, як інтелігенція.


Власне, саме під час зустрічі з інтелігенцією (щоправда, не радянською, а польською) Михайло Горбачов вперше визнав: ми, мовляв, комуністи, наламали з релігією чимало дров. Відтоді минуло рівно двадцять років...

Інтелігенція відбудовувала сплюндровані храми і наповнювала їх, занурювалася у світ порушених символів і відновлювала сув’язь з позачассям. Але, відкриваючи новий простір, інтелігенція не завжди знаходила у ньому своє місце.

Церква-мучениця, хранитель споконвічної правди і непоборної у своїй кришталевій простоті істини, раптом відкрилася інтелігенції якимось іншим боком. Незнищенними бабусями, які гримають на тебе за поставу, одяг і хтозна за що ще. Священиками небезкорисливими, не переобтяженими інтелектом і байдужими до твоїх переживань. Владиками, які краще за тебе знають, кому саме потрібний твій голос на виборах.

Пострадянська інтелігенція, цей дивовижний витвір епох, оспівана і обсміяна, важко змирялася із тим, що людина, вінець Творіння, перед храмовою іконою — раб Божий.

Кореспондентка Радіо Свобода Валентина Одарченко не змогла знайти в рідному Рівному жодного митця, викладача чи літератора, який би виявився атеїстом. Водночас інтелігента, який би відвідував храм щонеділі, їй теж відшукати не вдалося. Між тим її міні-дослідження виявило наявність критичного ставлення до церковних практик і навколо церковних звичаїв у середовищі рівненської інтелігенції.

Валентина Одарченко далі.

Валентина Одарченко: Володимир Стасюк, молодий, однак уже відомий скульптор, один із авторів пам’ятника Шевченкові у центрі Рівного. Однак упізнавати його на вулиці земляки стали саме після відкриття оновленої статуї рівненської берегині Мадонни, котра, за легендами, у Середньовіччі врятувала місто від чуми, а в повоєнні роки була знищена більшовиками.

Згодом з’явилися інші ідеї. Скульптура Покрови та Божого Духа-голуба, які ще постануть перед Покровським собором.

Тим часом, пропрацювавши над пам’ятником, котрий постав на могилі священика однієї з найстаріших рівненських церков, Володимир зізнається: відтепер постійно хочеться вдосконалювати створений образ Ісуса.

Чи спонукає до цього віра?

Володимир Стасюк: Будь-який художник прекрасно розуміє, що той дар, який він отримав, від Господа. І у тому перед ним постійно стоїть своєрідна духовна спокута: подарувати цей дар – це своєрідний хрест, який несе кожен художник.

Я хрещений, в дитинстві охрестила мама, але до церкви, маю гріх, ходжу дуже мало, бо якщо будь-яка людина чи напряму, чи опосередковано відчуває якусь агресію, то відбиває охоту туди ходити. Тоді спілкуєшся з Господом мовчки. Звичайно, хочеться піти в собор.

Валентина Одарченко: Що ти відчував, коли робив скульптури, які стоять перед храмами?

Володимир Стасюк: Не повіриш, плакав…Коли робив отцю Петру на могилу Ісуса Христа, то не виходив Ісус той, який хотів. Орієнтувався на Туринську плащаницю та на описи, але не виходило, бо головне було – це зробити очі. Єдиний вихід був — полюбити. Тому замкнувся в майстерні. Була головна мета – відчути саме поняття любові, сконцентруватися на практично невловимому... Потім мені казали, що в очах печаль (як зауваження), а я сприйняв це як похвалу.

Валентина Одарченко: Письменниця Лідія Рибенко намагається дотримуватися усіх християнських традицій.

Лідія Рибенко: Я заходжу до церкви, але не дуже ревно. Намагаюся частіше, хоч не завжди це вдається. У Воскресенський собор, біля роботи, і в Покровський — на свята.

Почуття, які там огортають... Душа радіє. Відчуваю сакральність споруди, намолену ауру і бачу просвітлення на обличчях тих, хто заходить до церкви, бо йдуть не випадково, не просто чогось попросити, а є така потреба духовна, і в мене вона є.

Коли тривожно або є якісь негаразди, то обов’язково заходжу до церкви. Мені від того стає легше.

Було кілька випадків у житті, коли було дуже-дуже важко. Це було пов’язано зі здоров’ям моїм і дитини. Але коли виходила, помолившись і поставивши свічку, було повне відчуття того, що молитва почута. І після того оці негаразди якось вирішувались.

Валентина Одарченко: Втім, пані Ліда зізнається, що в церковному житті її нині найбільше турбує роз’єднаність православних конфесій, і вважає, що без державницької волі найвищої світської влади тут не обійтись.

А ось фотохудожник Олександр Харват має з чим порівнювати. Беручи участь у пленерах і марафонських пробігах миру, він побував у близько двадцяти країнах світу. Каже, що коли заходив до християнських храмів, то дивувався толерантності священиків. Саме через це, впевнений він, українська діаспора ходить до церкви як на свято. Особливо сподобалося в Австралії.

Олександр Харват: На мій погляд, там набагато демократичніше. Батюшка – високоосвічена людина, він має велику бібліотеку, колекцію картин, цікаву фонотеку. І в тій церкві люди не такі замучені і пригноблені, вони слухають проповіді, потім разом спілкуються і проводять трапезу, в них немає такої втоми, як подивишся на людей, котрі ходять до нашої церкви.

Коли я запитував, чому в нашій церкві довго йде служба і слова священика часто нерозбірливі, чому не можна поставити більше лавок, щоб люди сіли, то мені відповіли, що людина має терпіти. Бог терпів і нам велів. У цьому, мовляв, виховання себе.

Валентина Одарченко: Не раз Олександр возив своїх колег-фотохудожників на пленери до Почаївської Лаври.

Олександр Харват: Але там чомусь відразу питають, до якої церкви ти ходиш, а ще, наприклад, чому жінка в штанях. А в тому ж Стамбулі люди входять в хустці – без хустки, немає різниці.

Ми були з командою у спортивній формі в Чернігові, хотіли ознайомитися з храмом, але на нас на вході якийсь дядько накричав, мовляв, чому ви прийшли в спортивній формі. Але ж це не має бути у відштовхуючій формі.

От розколи є в політиці, є і в церкві, а в церкві не повинно бути кордонів.

Я завжди заходжу в церкви, коли десь буваю, не ділю їх на католицький чи православний храм. Церква має об’єднувати людей.

Валентина Одарченко: Ректор Національного університету «Острозька академія» Ігор Пасічник вважає себе глибоко віруючою людиною. Каже, що справжня віра прийшла до нього разом зі втіленням мрії про відновлення вищого навчального закладу з найдавнішою у Східній Європі біографією. Тож силами працівників академії і меценатів, серед яких і нинішній Президент України, був оновлений і освячений академічний храм преподобного Федора Острозького, де відбуваються найбільші академічні урочистості.

Ігор Пасічник: Я більш ніж упевнений, що він об’єднає усі конфесії поміж наших викладачів і студентів у ту єдину Помісну православну християнську церкву, про яку так мріють українці.

Подивіться на розписи. Тут зібрані шедеври острозького, волинського, українського і візантійського іконопису. У цьому храмі, окрім богослужінь, звучатиме музика Веделя, Моцарта, Бортнянського, відчуватимуться наукові конференції. Він буде багатофункціональним. Сам храм як приміщення повинен служити об’єднанню, а не роз’єднанню.

Валентина Одарченко: На жаль, зовсім поряд, в Острозі, досі точаться суперечки двох православних конфесій за Свято-Вознесенський храм. А днями вдалося дізнатися дивовижну річ: автора «Української міфології», рівнянина Валерія Войновича за «дослідження язичницьких богів» відлучено від церкви. Боротьба за християнські душі у вітчизняній церкві іноді обертається боротьбою проти цих душ.

Віктор Єленський: Інтелігенція відіграла виключно важливу роль у легалізації Української греко-католицької церкви, її відновленні на Батьківщині. Якими є зараз відносини Церкви і інтелігенції? Про це львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук.

Галина Терещук: На початку 1990-их духовенство у Львові, не лише Греко-католицької церкви, дослуховувалось до думок та настроїв представників інтелігенції: літераторів, науковців, художників.

Коли у 2001 році УГКЦ очолив кардинал Любомир Гузар, глава Церкви зустрічався з відомими львів’янами. Однак їхні поради залишились поза увагою священиків. А згодом в одному з інтерв’ю блаженнійший зауважив, що нині й немає інтелігенції у тому розумінні, якою вона була колись в Галичині.

Ірина Калинець, письменниця, політв’язень радянських таборів, була серед активістів, які виступали за легалізацію УГКЦ. Пані Ірина зі смутком констатує, що нині українська інтелігенція свідомо викреслена духовенством.

Ірина Калинець: Хоча серед духовенства можу назвати багато прекрасних гарних людей, але тенденція є така. Це орієнтація не на духовність, а до грошей. Доки це буде?

Але простий народ є глибоко віруючий. Я тішусь, що Папою нині є людина глибоко духовна і врівноважена. Він не може проводити чистку, але торгаші будуть вигнані з храмів.

Галина Терещук: За словами культуролога Ірини Магдиш, серед молодих людей є велика кількість обдарованих талановитих особистостей, які створюють інтелігентне середовище, вони мають дещо інше ставлення до віри, релігії, аніж, скажімо, люди старшого покоління, які дотримуються традиційності. Бо, зрештою, мають більше часу, аніж студенти, тому можуть бувати на усіх службах. Але це не означає, що молоді люди відкидають Церкву, а тому духовенство має будувати стосунки з молоддю і дослуховуватись до її потреб.

Ірина Магдиш: Молодь живе так, як змушує час. Час плине швидше. Інтелігенція чекає від Церкви, щоб вона йшла в ногу з потребами, з тими вимогами, які ставить час, не відгороджувалась від людей, навіть від політики, якою просякнуте суспільство.

Галина Терещук: Нині стосунки священиків та львівських інтелектуалів є дещо прохолодними. Дедалі частіше можна почути в середовищі інтелігенції закиди на низький рівень освіченості священиків, який доволі часто виявляється, починаючи від проповіді.

Деякі митці взагалі вважають, що їхня творчість Бога не потребує.

Письменник і художник Лесь Подерв‘янський переконаний, що релігійні шукання і творчість не мають нічого спільного.

Лесь Подерв’янський: Як говорив один мій професор знайомий, “нєкоррєктная постановка вапроса”. Це взагалі речі, які не можна поєднувати, тому що релігія – це одне, а мистецтво – це зовсім інше. Це абсолютно ніяк, це “смєсь єжа и ужа”.

Треба відділення церкви від релігії. От моя програма.

Галина Терещук: Інші ж митці впевнені, що мистецтво за визначенням релігійне, поза тим, чи йдеться про фрески Сикстинської капелли чи про сучасне кіно.

Говорить Михайло Іллєнко, відомий український режисер і кінодокументаліст.

Михайло Іллєнко: Робота у кіно досить не лабораторна, часом не делікатна, тому є таке тяжіння все-таки час від часу (і чим далі тим більше) думати про душу. Тобто, зазіхати на такі питання, які розглядає релігія. І не лише релігія... Вони знайомі будь-якій людині. І дуже часто творчі люди переносять. Може, їм здається, може, це спосіб вийти на інший рівень, бо врешті-решт коли хтось пише вірш або фільмує кіно, то він створює дійсність, якої не було.

Буває таке відчуття, що ти зазіхаєш на таку сферу, яка належить Богу. Я дуже обережний з цим, бо з цим кокетувати, я думаю, не варто. Вешті-решт це лише модель світу.

Моделі бувають різні і дуже довгострокові, як хороший вірш або хороший фільм, або хороша пісня. Бувають перебільшення, коли режисеру здається, що він за підказкою Бога або разом з Ним щось зробив, а воно насправді не таке вже і довговічне.

У творчості будь-якій, навіть якщо це не кіно, а економіка, якщо це мистецтво, то там є диво, там є просвітлення якесь. Хтось з економістів раптом знаходить такий закон, який до нього не існував, він створює своєрідну свою дійсність в економіці. Він теж створює свою модель, і сказати: ну, це я вже рівний до Бога... Мабуть, це так воно і є у природі.

Віктор Єленський: Духовний пошук композитора і музиканта Кирила Стеценка був багато у чому типовим. Напівпідпільне хрещення в ранньому дитинстві, абсолютне переконання, що Бога немає у юнацькі роки, міцніюча впевненість у тому, що щось воно там має бути у зрілому віці і, зрештою, глибинне сходження від захоплення до віри.

Кирило Стеценко: Коли я став уже все більше схилятися до того, що світ не такий, як нам його підносять матеріалісти, то перша регалія, яка стала моєю, був буддизм.

А щодо християнства, то відштовхували скоріше якісь такі моменти, які дуже важко пояснити словами, але це на рівні естетики і етики, те, що було для мене пов’язано з якоюсь, можливо, недосконалістю і, можливо, з якоюсь нещирістю та нечистотою. Як це не дивно.

І вже по тому, пізнішому, часі, коли міць інтересу вже змішувалася далі від світоглядних і фізичних проблем того, як існує світ, до проблем і етичних, і проблем, які пов’язані вже з тим, чим займається ближче мистецтво, то тут якраз християнство стало для мене відкриватися, відкриватися саме як те, що може й домагати мені знаходити своє місце у цьому світі, а не тільки розуміти його взагалі, яке може формувати мою активну позицію в житті. І це вже сталося в зрілому віці.

Фактично я зараз у тому періоді, часі, коли все більше відкриваю християнство, причому ті відкриття ще й далі будуть попереду, оскільки не так просто самостійно розібратися не через критичність, але пропускання через свою душу і розум всього, що ти можеш сприйняти і навіть у такому, що є вченням, наприклад, Нового Заповіту, Євангелія, та Старого Заповіту, які є речі, які узгоджуються між собою, а які не узгоджуються.

Розумієте, є речі божественні, але є речі людські. Люди помиляються. Я не дуже переконаний у тому, що так і не стається зі священними документами, які створювалися.

У всякому разі філософія лобові – це є філософія дуже близька для душі українця, філософія людяності, які проповідував Ісус Христос.

Я для себе кілька років назад зробив відкриття, те, що релігійний спосіб пізнання світу — це є такий стан душі, коли людина культивує причетність до всього, що є в світі. Тобто, це значить, що світ сприймається не аналітично, через голову, і відокремлено беруться якісь частиночки, деталі, а потім складаються в один великий механізм, світ сприймається як один великий цілісний організм, де все з усім пов’язане.

Це є якраз цей синтетичний спосіб сприйняття світу. Цей спосіб сприйняття світу дуже характерний саме для митця.

Віктор Єленський: Заради справедливості зазначимо: конфлікт між митцем і Церквою, поетом і духовенством ми зустрічаємо в історії багатьох культур. Зазначимо також, що інтелігенція і Церква здатні знайти спільне духовне поле, де б вони плідно примножували зусилля одна одної. Просто Церква потребує добрих мирян з-поміж інтелігенції, а інтелігенція — добрих мирян для свого складного і норовливого племені.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG