20 серпня 1627 року видавництво Києво-Печерської монастиря видало перший друкований український словник під назвою «Лексикон словенороський і імен толкованіє». Його автором був уродженець галицького села Чайковичів Памво Беринда. Він уславився як один з найкращих лексикографів свого часу і крім української знав грецьку, церковно-слов’янську, латинську та польську мови. Ієромонах Памво керував друкарнею Лаври і сам писав передмови та післямови до книг, інколи зашифровуючи в них своє чернече ім’я:
«У того, хто опікується цим, ім’я з п’яти літер і двох складів, перший із трьох літер, загалом три приголосних, голосних же дві».
Беринда працював над своїм словником упродовж чверті століття, залучаючи роботи провідних науковців тодішньої Європи: Лаврентія Зизанія, Максима Грека, Мануїла Ритора та Франциска Скорини. Серед джерел, якими користувався автор, були Острозька Біблія, антверпенське видання Біблії 1571 року, твори православних богословів і навіть середньовічні бестіарії, тобто збірки оповідань про життя тварин.
Словник Беринди містив 6982 слова і складався з двох розділів. Перший називався «Лексикон» (тобто, власне словник) і містив переклади близько п’яти тисяч слів церковно-слов’янської мови українською. У другому розділі під назвою «Имена свойственная» автор давав тлумачення двох тисяч імен і загальних назв, переважно неслов’янського походження.
Памво Беринда помер 23 липня 1632 року, а через 21 рік його «Лексикон» був перевиданий у місті Кутеїні (нинішня Білорусь). Він став базою для інших словників і упродовж майже двох століть був одним з основних посібників для вивчення церковно-слов’янської мови.
«У того, хто опікується цим, ім’я з п’яти літер і двох складів, перший із трьох літер, загалом три приголосних, голосних же дві».
Беринда працював над своїм словником упродовж чверті століття, залучаючи роботи провідних науковців тодішньої Європи: Лаврентія Зизанія, Максима Грека, Мануїла Ритора та Франциска Скорини. Серед джерел, якими користувався автор, були Острозька Біблія, антверпенське видання Біблії 1571 року, твори православних богословів і навіть середньовічні бестіарії, тобто збірки оповідань про життя тварин.
Словник Беринди містив 6982 слова і складався з двох розділів. Перший називався «Лексикон» (тобто, власне словник) і містив переклади близько п’яти тисяч слів церковно-слов’янської мови українською. У другому розділі під назвою «Имена свойственная» автор давав тлумачення двох тисяч імен і загальних назв, переважно неслов’янського походження.
Памво Беринда помер 23 липня 1632 року, а через 21 рік його «Лексикон» був перевиданий у місті Кутеїні (нинішня Білорусь). Він став базою для інших словників і упродовж майже двох століть був одним з основних посібників для вивчення церковно-слов’янської мови.