Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:48

Звідки і як пішли бо Україна й українці


Сергій Грабовський Слухати


Сергій Грабовський: Слова “Україна” та “українець” у наші дні – звична повсякденність, інколи затерта до дірок. Але вони далеко не завжди були такою повсякденністю.

На своїх початках Україна звалася Руссю, а її житель русин. Цей етнонім народився зовсім не на Галичині, як вважає дехто, а на Наддніпрянщині понад тисячу років тому.

У письмовій формі він уперше зафіксований у збірній формі множини “русь” і в однині “русин” у “Повісті времінних літ” під 911-912 роками в угодах князя Олега з Візантією.

Такий тип співвідношення множини й однини етнонімів, до речі, характерний для староукраїнської мови: “литва” – “литвин», “чудь” – “чудин”, “мордва” – “мордвин” тощо.

І хоча походження самої назви “Русь”, від якої утворився етнонім “русин”, досі остаточно не з‘ясоване, письмові джерела свідчать: у давні часи етнонім “русь” - ”русин” вживався лише стосовно жителів Київського і Переяславського князівств, тобто Русі, як то кажуть, у вузькому чи власному розумінні.

Решта ж мешканців Київської держави, як про це свідчать літописи, звалися так, лише у контактах із іншими державами, оскільки мали власні, регіональні етноніми.

Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ століть самоназва “русь” - ”русин” поширюється на всю територію Південної Русі (в майбутньому України), витісняючи земельні етноніми, що чітко фіксується в тогочасних літописах. І саме тоді ж з‘являється слово “Україна”.

Я передаю слово своїй колезі Надії Степулі.

Надія Степула: У незапам’ятнім 1187 році, коли передчасна смерть забрала молодого князя Володимира Переяславського, Літописець писав, що «плакалася по нём всі Переяславці… о нём же Украйна много постонала».

Історики потрактовують цей факт як одну з перших з’яв терміну «Україна» і стверджують, що тоді під назвою «Україна» розуміли граничну місцину Руської держави, яка відповідає сучасній Полтавщині.

Тим часом, знов-таки в літописній згадці, вже 1189 року зафіксовано, як «князь Ростислав прийшов в галицьку Оукраину». Себто, йдеться про інше пограниччя - південну Галичину.

Сергій Грабовський: Тим часом самоназва “русь” - ”русин” вживається від XIII і аж до початку XVIIІ століть від Волині та Галичини до Середнього Подніпров’я. Вона фігурує у літописах Григорія Граб’янки, Самійла Величка та Самовидця, а також у гетьманських документах того періоду, включно з початком XVIIІ століття.

Найпізніше вживання етноніма “русин” у письмових джерелах Східно-Центральної України припадає на 1728 рік. Йдеться про драму “Милость Божія”, створену у Києві до 80-річчя початку Хмельниччини та на честь вступу на гетьманську посаду Данила Апостола.

В усному обігу етнонім протримався на Наддніпрянщині ще довше: ще у 50-х роках ХІХ століття він вживався кобзарями у співаних ними думах.

У західних регіонах України (на Волині, Галичині, Буковині) самоназва “русини” побутувала до початку, а то й до середини ХХ століття, а на Закарпатті ще довше.

А водночас паралельно із цим набуває сили етнонім “Україна”.

Знову говорить Надія Степула.

Надія Степула: Суперечки про походження етноніму «Україна» тривають як мінімум третє століття. Відомо до десятка різних його тлумачень. Одне з них – це межова земля, інше – це далека від Києва земля, інше – уділ, родова країна.

Є також теорія про те, що «Україна» - то земля, «украяна плугом і мечем». Існує дефініція України як країни на кордонах слов’янських земель.

Справді «ні в одній ділянці української науки не було стільки аматорства, дилетантизму й самоволі», як у дослідженнях походження термінів «Україна», «українці». Писав знаний мовознавець професор Рудницький.

Ще в 1837 році російський журналіст Надєждін оприлюднив думку, що серед предків слов’ян були «укри-украни», які попливли до Бранденбургії.

Цю ж теорію «полабських слов’ян», які начебто жили у VII-XI століттях на прилеглій до Балтійського моря території північної Німеччини та називалися «украми» або «укранами», пізніше розвивали інші представники російської імперської думки.

Гіпотезу про українців як карпатських пришельців на береги Дніпра висував Погодін-Соболєвський.

Існує думка, що термін «українці» придумали польські графи Потоцький і Чацький.

Остаточно дискусії про походження слів «Україна» та «українці» сформувала дві основні «школи», які умовно поділили дослідників на «теоретиків-самобутників» та прихильників «межівської теорії».

Серед знаних імен, які долучилися своїми спробами до пошуків істини – це професори Грушевський та Лінниченко, а також Свєнціцький, Барвінський, Цеглинський і багато інших. Навіть князь Волконський причетний до цієї масштабної дискусії.

Багато хто погоджується нині з поясненнями професора Максимовича, який у 40-х роках ХІХ століття визначав етимологію слова «Україна», вдаючись не до російських чи польських коренів, а, власне, звернувши увагу на саме українську мову.

Спростовуючи одну теорію, жоден вчений не довів цілковитої наукової правдивості іншої: ні того, що терміни «Україна» та «українці» давніші, ніж слово «Русь», ні того, що походять вони від «землі, окраяної мечем», ні того, що не походять від «виділеної землі», ні навіть того, що слово «Україна» первісно означало «наша власна земля» або, за словами Братко-Кутинського, «земля, виділена нам Богом».

Сергій Грабовський: До цього можна додати, що вперше термін “українці” фіксується наприкінці XVI століття у документах щодо повстання Григорія Лободи та Северина Наливайка.


У добу Козацької революції середини XVII століття слово “українці” поступово стає етнічною назвою жителів Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя.

В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви “народ украйно-малоросійський”, “народ український”.

Термін же “українці” в етнічному розумінні його зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 року.

Згадані вже Григорій Граб’янка і Самійло Величко у своїх літописах використовують слово “українці” паралельно із словами “русь” - ”русини”.

А Яків Маркович у “Записках про Малоросію” (1798 рік) зазначає, що Україною вважається територія “між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою”, “від чего й тамошніх жителів називають українцами”.

Отже, самоназва “русь” - ”русин” у ХІХ столітті була витіснена на периферію. Слово “малороси” так і не стало визнаною самоназвою наддніпрянців, хоч як би воно не насаджувалось російською адміністрацією.

Тогочасна поступова інтелігенція відтак схиляється до етноніму “українці”, але не одразу зараховує до їхнього числа себе самих.

На телефонному зв‘язку з нами Оксана Забужко.

Оксана Забужко: На загал це несамовито цікава історія, зміна самоназви у свідомості насамперед цієї провідної верстви, яка в кращих традиціях національного будительства ХІХ століття в Україні так само, як і по цілій Європі брала на себе місію, тягар, функцію представництва цілого народу.

Властиво першими такими будителями-місіонерами в цьому європейському романтичному сенсі слова, звичайно, були в Україні кирило-мефодіївці. Вони говорять про Україну, але себе як українці вони ще не ідентифікують. У них взагалі не доходило до самоназви. Зрештою, це таємне товариство було, і про нього ми знаємо тільки за протоколами допиту Третього відділення, якому вони не так вже й багато сказали, відповідно до своєї присяги.

А те, що ця самоназва з’являється як свого роду, як (не побоююся цього слова) віровизнання, національна самоназва як віровизнання, як певна присяга на вірність своєму народові вперше у Драгоманова, в його псевдонімі Українець, котрим він з 1876 року, тобто відколи був “видворєн как палажитєльно апасний в крає агітатор”, за указом Олександра ІІ, підписувався.

Від нього цей псевдонім за такою фамільною, сказати б, традицією перейняла і його небога Лариса Косач, відома в літературі як Леся Українка.

Сергій Грабовський: Етнонімічна самоназва “українці” була на загал вдалою, оскільки поєднував сучасне зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів.

І хоча серед широких мас всієї України цей етнонім приживався повільно, національна еліта прийняла його наприкінці ХІХ століття.

Знову слово Оксані Забужко.

Оксана Забужко: Першим українським письменником, наголошую, що українським письменником, який у Європі, подорожуючи, правда, а не емігрувавши, підписався українцем був Nicolas Gogol. А Гоголя сам Драгоманов залічував беззастережно до письменників українських, тих, які завершували собою 200-літній так званий “малоросійський етап української культурної історії”.

Тобто, те, що Ніколя Гоголь – “l`ukrainien”, як він підписався в дорожньому журналі, для Драгоманова був ось цим останнім малоросом, і від цього останнього малороса він хотів підхопити і продовжити далі цю традицію, сказати б, української європейської культури вже з іншою самоназвою, то я думаю, що тут є глибоке зерно істини.


А вже для його небоги, для Лесі Українки, ось цей самий фамільний псевдонім, який такими складними інтелектуальними шляхами їй дістався, то це, як сказано в її листах, антитеза до попереднього терміну, який вживався в попередньому поколінні “українофіли”. “Ми відкинули назву “українофіли”, а звемося просто українці, бо ми такими єсьмо”.

І це вже просто, сказати б, націонім, етнонім, культуронім, тобто таке вже паспортне ім’я, яке її генерація прийняла для себе як самовизначення, як “лейбл”, як знак своєї ідентичності як культурної, так (і що дуже важливо) політичної, бо саме в цій генерації ось цієї інтелігенції, котрі вже гордо називала себе просто українцями, не українофілами, а українцями, в цій генерації вперше з’явилися вимоги вже суто, сказати б, політичного характеру для України.

До цієї генерації належали тарасівці, котрі першими виступили ще на початку 1890-их років, ця група харківських студентів, котрі виступили з вимогою рідномовної школи, української школи – вимога, яку важко переоцінити і зреалізувати яку дійсно дуже дорого коштувало Україні в її модерній історії.

До речі, до цього ж покоління належав і Микола Міхновський, якого традиційно вважають “батьком українського націоналізму”, для якого вже питання політичного самовизначення України було самозрозумілим і дискусії не підлягало.

Тобто, в принципі це вже справді перша генерація дійсно української інтелігенції в сучасному модерному сенсі цього слова, для яких їхній націонім одночасно просто збігається з іменем її країни, яка вимагає собі місця на мапі і під сонцем так само, як будь-яка інша країна.

Сергій Грабовський: Остаточно самоназва “українці” у Східно-Центральній Україні стверджується аж після революції 1917-1921 років.

На Галичині цей процес затягується аж до Другої Світової війни, на Закарпатті ледь не до сьогодення.

Отож зміна самоназви народу, явище, досить рідкісне у світовій історії, стала фактом.

І що цікаво: якщо і була тут чиясь інтрига і чийсь зовнішній тиск, то не з боку поляків чи німців, а з боку московитян та Московії, які свого часу привласнили етнонім “Русь” і спробували нав‘язати українцям-русинам назву “малоросів”.

І знову слово має Надія Степула.

Надія Степула: Тим часом на перше місце виходить значення слова «українець», бо з’явилася проблема в уже незалежній, самостійній державі Україна бути чи не бути українцем у ній, почуватися українцем за своїм записом у паспорті чи за приналежністю до держави, її мови, вивчати її історію чи не хотіти про неї й чути.

Сьогодні бути в Україні українцем більш, ніж боляче, хоч нині за означення «українець» уже не вмирають, як це було ще недавно, не розстрілюють, як про це писав Володимир Сосюра, і за слово «Україна», промовлене в значенні «держава», не ув’язнюють. Як, зрештою, і за всіляке упослідження цього наймення.

Залишається тільки мріяти про час, коли бути в Україні українцем стане і не гірко, і не соромно, і не боляче, а так, як дихати, просто бути українцем в Україні.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG