Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 20:03

Україна – одна-єдина? (Скільки «Україн» в Україні?)


Надія Степула Слухати:


Надія Степула: День Незалежності України – це свято, яке щоразу розпросторює історію в усіх її вимірах. У цьому Дні і сльози радості, і пам’ять, і мрії та сподівання мільйонів українців. У кожного в серці своя Україна. А скільки їх насправді сьогодні в одній-єдиній Україні?

“Тоді, коли Микола Рябчук заговорив про існування двох Україн, а це у другій половині 1990-их років, їх, власне, було аж три,” - стверджує політолог, кандидат філософських наук Сергій Грабовський, аргументи якого слухаємо.

Сергій Грабовський: Перша – це Україна як така, україномовна чи двомовна, котра намагалася одночасно відтворити та зберегти свою культуру і була налаштована на незалежність і європейський вибір.

Друга – це Україна совєтська, саме совєтська, а не радянська, всебічно орієнтована на Москву: культурно, політично і ментально, майже виключно російськомовна (точніше, з совєтським соціолектом російської мови як засобом спілкування), з налаштованістю на відновлення державної єдності з Росією у тій чи іншій формі.

Третя – це Україна, яку Микола Рябчук називав креольською, тобто такою, де змішалися різні етнічні та соціокультурні моменти, і якщо політично переважала орієнтація на незалежність, то культурно повна залежність від совєтської культури, але у якихось м‘якших, не демонстративно-комуністичних формах. Ясна річ, що тут також домінувала російська мова.

Межа між цими трьома Українами проходила не Дніпром чи Збручем, а через кожне місто, хіба що на Заході держави більшість становили представники першої України, а на Сході другої.

Часи змінилися. Перша Україна за минулі десять років, попри все, зміцніла. Третя також, фактично ввібравши у себе другу. Тепер уже мало хто з українських громадян вважає своєю Батьківщиною Совєтський Союз, але водночас совєтські культурні та політичні цінності не щезають, ба більше, вони відтворюються у новому поколінні народжених після розпаду комуністичної супердержави. І це не стільки спонтанний процес, скільки наслідок цілеспрямованого впливу на українських громадян з-за меж держави.

Це стало фактом після приходу до влади у Росії Владіміра Путіна, котрий вважає розпад СССР найбільшою геополітичною трагедією ХХ століття і разом зі своєю командою "кремлівських чекістів" намагається відродити у нових умовах багато чого із совєтської спадщини.

На додачу, олігархічно-політичні клани, які контролюють українську політику, цілком свідомо гальмують зростання власне української самоідентифікації громадян України, бо ж проєвропейські політичні настанови українства серйозно загрожують тій системі, яку збудували ці клани на теренах держави, яка не працює на національні інтереси.

Наразі в Україні точиться боротьба двох головних проектів розвитку країни: розвитку політичного, економічного та культурного. Один із них – це, власне, український проект, інший – це проект "государства Украина", де українська мова й культура остаточно відсунуться на маргінес, а неосовєтська культура як мистецька, так і політична та економічна домінуватиме.

Надія Степула: Письменник та політолог Микола Рябчук першим запропонував теорію двох Україн: советської та європейської, причому поділ цей є не географічним, а культурним. Власне, це два проекти майбутнього України - стане вона частиною Європи, до якої належала століттями, чи й надалі залишиться в Євразії.

Микола Рябчук: Я справді вжив свого часу цю формулу, “Дві України”, як назву книжки і мене роблять ледь не хрещеним батьком двох Україн і ледь не винуватцем поділу. Так що я мушу сказати, що їх, на мій погляд, завжди було дві і є дві, і, мабуть, буде дві.

Інша річ, що означає цих “дві”? Я завжди підкреслював і навіть для цього писав цілу книжку, що йдеться насамперед про два різних проекти, а не про дві географічні частини. Хоча, безумовно, ці два проекти певним чином співвідносяться з цими частинами, але я не бачу тут якоїсь залізної залежності.

Йдеться насамперед про два проекти, які я насамперед окреслюю як совєцький і антисовєцький чи європейський. Звичайно, що ми не можемо одночасно тут будувати якусь неосовєцьку державу, типу Білорусі чи Росії, чи Казахстану, чи державу європейську за стандартами євроатлантичними. Тобто, треба вибрати. Україна стоїть розкарячена ось вже кілька років і ніяк не може цього вибору доконати.

Тому, власне, маємо те, що маємо. Простіше кажучи, маємо оцих два проекти, жоден з яких по-справжньому не реалізується, так би мовити. І звідси всі наші біди, всі ці кризи і вони ще будуть довго тривати, на жаль, поки цей вибір не буде зроблений.

Ця істота або повинна жити, тобто нормально, як Польща, як Естонія, як всі європейські країни, або ця істота повинна, ну, не скажу, що померти, але десь там животіти, як животіють колишні постсовєцькі республіки на чолі з Росією. Ну, Росія, можливо, не так животіє, бо має нафту. І Казахстан. Але є Узбекистан, є Киргизія і так далі. Тобто, вибір треба зробити.

Надія Степула: Історик Ярослав Грицак є давнім опонентом Миколи Рябчука. Він вважає, що європейські та азійські традиції настільки переплелися у кожному регіоні України та в душі кожного з нас, що варто казати радше про 22 України, а навіть і про 222 України.

Ярослав Грицак: В останні роки Україна все більше втрачає свої шанси в тій різноманітності, яку вона мала впродовж своєї історії. Тому з різних причин Україна еволюціонує в напрямку до того, що все більше вона поляризується, все більше йде до тієї теорії двох Україн, про які багато наших інтелектуалів голосять.

Кажучи, що це сталося, то я не вважаю, що ця теорія є правильною. Я вважаю, що просто історія ще не кінчилася. Я думаю, що хоча ця тенденція до спрощення, до онтологізації, до радикалізації України залишається, то я не думаю, що зникла інша тенденція, тенденція до її інтеграції і до її різноманітності.

Думаю, що голосно чи не голосно українці миряться між собою у постолових цінностях і вартостях. А ця постолова цінність є перш за все, що все більша кількість українців з обох таборів (як з помаранчевого, так і з синьо-білого) усвідомлюють, що Україна стала їхньою Батьківщиною.

Незалежно які уряди при владі, кожна із частин України вважає, що буття в Україні і її інтереси в Україні – це щось дуже важливіше, аніж інтереси в якомусь іншому просторі: чи то в Росії, чи то в європейській спільноті.

Друге, що єднає Україну, то це те, що одна із головних цінностей для абсолютної більшості мешканців – це почуття їхньої власної безпеки.

Є ще третя тенденція. Це є тенденція історичної інерції. Це є тенденція до того, що Україна склалася не зараз, не в 1991 році, а набагато раніше і це, як цільне тіло, дуже важко розірвати.

Поза тим, які б у нас не були важкі конфлікти і розколи в 1994 році чи в 2004 році, показує, що ні одна Україна не може чи не хоче вийти з того спільного простору.

Що ділить? Дуже просто. Ділять речі, які належать до сфер інтересів, вартостей. Це є наша історія, зокрема, чим ближчі події в нашій історії, тим сильніше ми розділяємося. Скажімо, українці сходяться у тому, що Київська Русь чи козацтво – це дуже щось важливе для історії України і дуже позитивне, але вони не будуть погоджуватися з подіями Великої Вітчизняної чи Другої Світової війни, як вони це називають.

Що ділить Україну? Це статус російської мови, це питання участі України в НАТО. Тобто, якщо будь-яка політична сила хоче розколу України, то їй важливо надавити на одне із тих трьох питань.

Єдине, що за цим тиском є певна маніпуляція, тому що насправді ми бачимо, що в наших політичних еліт існує спільний інтерес. Цей спільний інтерес полягає в тому, що вона прагматично, тупо, цинічно хоче влади.

Поза тією політичною елітою залишається величезна кількість українського населення, якому від цієї влади ні тепло, ні холодно. У зв’язку з тим маємо одну групу людей, які цинічно збагачуються, а з другого боку, маємо суспільство, яке ледь дає собі ради щодня.

Але тим не менше не можна геть і близько претендувати на ту вартість життя, на ті стандарти, якість, що має верхівка. Маємо насправді інших дві України в тому сенсі, як є і дві Англії чи дві Америки: багату, розбещену, цинічну еліту і населення, яке має проблеми з найбільш простими речами, маємо населення, де галопують хвороби, де висока смертність.

Але певним політичним силам дуже вигідно, де сказано: болючі точки, щоб люди про це забували. От ми впадаємо у стан якогось такого трансу чи певного сп’яніння, бо краще говорити про мову, про НАТО, про УПА, ніж говорити про погану демографію, про те, що Україна займає одне з перших місць торгівлею жінками, в поширенні ВІЛ і таке все інше.

Але вважаю, що якщо ця тенденція буде продовжуватися, то шанси України на найближчі роки на якісь перспективні, позитивні зміни, на жаль, не є аж такими високими.

Надія Степула: Іще один диспутант, учасник нинішньої дискусії у “Вимірах життя”, публіцист і філософ Борис Бахтєєв теж міркує над тим, скільки Україн є в українській державі, які поміж ними відмінності і спільності.

Борис Бахтєєв: Звісно, жодна країна не є однорідною, країна має регіональні культурні, ментальні, іноді навіть політичні відмінності.

Та сама Естонія, скажімо, де населення ледь не удвічі менше, ніж у Києві, вона навіть на око стороннього відвідувача, туриста, вона так само є різноманітною.

Але ніде оця різниця між регіонами не набуває характеру такого протистояння, такого несприйняття однієї половини країни іншою.

Навіть в Італії, де ми знаємо про суперечності між північчю і півднем достатньо такі великі, все-таки протистояння такого нема. Мешканці півночі можуть іронічно відгукуватись про мешканців півдня, а мешканці півдня можуть заздрити мешканцям півночі, але не більше за те.

В Україні цей поділ між Заходом і Сходом чи Сходом і Заходом набув саме характеру протистояння. Саме характеру, можна сказати, антагонізму.

Більше того, все-таки коли ідеться про регіональну різноманітність, регіональні відмінності у різних країнах, то для такої країни, як Україна, два полюси – це занадто мало. Той самий Захід, скажімо, простягається від Закарпаття, частина мешканців якого взагалі сумнівається, чи Україна це, чи, може, це історична частина Словаччини чи Угорщини, до Полтавщини і Сумщини, від Волині до Наддніпрянщини середньої.

Так само Схід включає у себе і Донбас вугільний, і металургійне Придніпров‘я, і колишнє вільне місто Одесу, і Крим, й інші регіони.

Тобто, оці дві половини, вони насправді є неоднорідними і культурно, і ментально до певної міри, бо мешканець Одеси і мешканець Луганська – це ментально два різних абсолютно типи людей.

Тут ми підходимо до головного. Оце протистояння, оцей поділ України на два регіони є поділом суто ідеолого-політичним, я би сказав так. Цей поділ зараз виявляється і в культурі, і у ментальності, і у традиціях і багато ще у чому. Але кожен регіон об‘єднує усередині себе і протиставляє його іншій половині саме ідеологія, саме політика. І все!

Кажуть, що цей поділ України наслідок 2004 року, внаслідок Помаранчевої революції, але ми бачимо, що починаючи від президентських виборів 1994 року, Кучма проти Кравчука, голосування українців поділило країну на дві половини. З тих пір кожні вибори, кожне голосування підтверджує ту саму картину.

При чому ці дві половини є майже тими самими... Порівняно з 1994-тим роком до західної частини додалися хіба що Сумська, Полтавська, Чернігівська і Кіровоградська області. При тому тепер, коли Соціалістична партія перейшла на інший бік, Полтавщина, яка голосувала за неї, ще невідомо як поведеться на наступних виборах.

Надія Степула: На запитання, яким чином можливо об’єднати всі ті «України», які існують в одній Україні і чи варто їх об’єднувати, то Борис Бахтєєв відповідає так:

Борис Бахтєєв: Я зараз скажу, можливо, неприйнятну для багатьох річ: а чи треба це робити? Навіть сформулюю це інакше: а чи можливо це робити?

Скажімо, перебуваючи у Луганську минулої осені я спостерігав цікаві речі. На Луганському автовокзалі всі автобуси, які прямували до українських міст, містечок, сіл, мали маршрутні таблички лише російською мовою. Усі автобуси, які прямували до сусідньої Росії, мали маршрутні таблички українською та російською мовами.

Тобто, стосовно Донбасу, можливо, саме ситуація коли б цей поділ України відбувся de facto, отоді би ці люди, до речі, постали би перед запитанням: а хто вони такі? Куди вони все-таки себе відносять: до України чи до Росії?

Мені здається, що подібний шок найбільше сприяв би усвідомленню себе українцями. Усвідомленню того, що вони все-таки не росіяни. Більше того, росіяни ніколи не сприйматимуть їх, як своїх. Надія Степула: Годинник доль відлічує Україні літа її незалежного буття. З’являються нові проблеми і питання, залишаються нерозв’язаними декотрі з колишніх.

Перманентність політичних і суспільних перемін, потреба зміни еліт і з’яви такої сили, котра б об’єднала стомлений різнокольоровими прапорами і гаслами народ, - усе це залишається актуальним.

А свято Незалежності нагадує про всі ці виклики часу, найвище здіймаючи той прапор, який освячує і саму Україну, і кожного в ній, державний.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG