Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 00:06

Самостійницька течія в Українській революції 1917 року


Сергій Грабовський Слухати:

Обкладинка брошури Миколи Міхновського
Сергій Грабовський: 90 років тому Наддніпрянська Україна за 10 місяців революції пройшла шлях від провінції Російської імперії через національно-територіальну автономію і до незалежної держави.

Сьогодні йтиметься про самостійницьку течію в Українській революції та про боротьбу між українськими автономістами та переконаними прихильниками незалежності.

«Державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнародних відносин».

Це слова зі знаменитої праці Миколи Міхновського «Самостійна Україна», написаної ним у Харкові 1900 року.

Отже, від самого початку Української революції, тобто від березня 1917 року, український рух уже мав якщо й не програму, то ідеологію досягнення своєї мети – державної самостійності України.

Згадаймо, що ідею незалежності України на початку 1900-x років пропагувало чимало політиків, які належали до Революційної української партії. Зокрема, в 1904–1905 роках її пропагували на Чорноморському флоті офіцери, члени Революційної української партії Левко Мацієвич та Олександр Коваленко.

Але от парадокс: у 1917 році впродовж перших дев’яти місяців революції більшість українських політиків схилялися до автономії України у складі Федеративної демократичної російської республіки.

Натомість самостійники, яких тоді ще називали «сепаратистами» або ж «мазепинцями», становили меншість і серед українських політиків, і в українському суспільстві на загал.

Парад військ Директорії на Софійському майдані у Києві 19 грудня 1918 року. Другий зліва - Володимир Винниченко. Кадр з кінохроніки з фондів Центрального Державного архіву кінофотофонодокументів України
Ось як про це наприкінці революції згадував колишній заступник голови Центральної Ради, перший прем’єр УНР Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації».

«Український сепаратизм тоді помер разом з причиною, що породила його. Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливости, на здобуті права всякого поневолення.

За 250 років перебування в спілці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цієї колишньої в’язниці стали близькими, своїми.

Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих «самостійників», або людей, занадто вже пройнятих національним чуттям».


Насправді ж таких «запеклих самостійників» серед українців уже на початку революції було значно більше, ніж це здавалося Винниченкові наприкінці її.

Наприклад, 1 квітня на стотисячній демонстрації у Києві поряд із гаслами «Автономія Україні!» були і лозунги «Хай живе самостійна Україна!», а у травні на І військовому з’їзді 45% делегатів були самостійниками.

Юрко Тютюнник, у майбутньому генерал-хорунжий УНР, а тоді поручик і активний учасник революційних подій, згадував у своїх спогадах про швидке зростання кількості самостійників у війську – номінально російському, але вже в українізованих частинах.

Але у Центральній Раді соціалістична більшість складалася з автономістів. Власне, саму українську автономію Рада проголосила своїм І Універсалом лише 23 червня під тиском ІІ Військового з’їзду. А через 3 тижня під тиском уже російського Тимчасового уряду Рада фактично відмовилася від автономії, відклавши це питання на розгляд Всеросійських установчих зборів.

Київський історик Ігор Гирич пояснює такий характер політики Центральної Ради непідготовленістю самого суспільства до проголошення незалежності України.

Ігор Гирич: Україна після революції Лютневої 1917 року була, можна сказати, в лідерах національно-визвольного руху серед інших народів Російської імперії. Невипадково в Києві саме у вересні відбувся Конгрес поневолених народів, бо, власне, всі ці народи Росії визнавали пріоритет українців.

Але тут існує така ніби неузгодженість – чому українці не були самостійниками? І тут напрошується така паралель, що коли створювався Рух, який був по суті своїй самостійницькою організацією, Народний Рух, він все-таки певний час існував як «Рух за перебудову», і всі самостійницькі гасла він висловив через рік, через два після того, як він реально був створений.

Це така паралель напрошується з тими подіями 1917 року.

Люди типу Грушевського вважали, що, власне, існує завдання-мінімум, яке треба вирішити, і завдання-максимум. І не можна відразу перестрибнути в самостійність.

Міхновський вважав навпаки, що це можливо зробити і зразу треба виставляти гасло. Але якщо бути реально на позиціях того ж Грушевського, то, власне, вони іншими і не могли бути.

На мій погляд, не можна сказати, що все суспільство було готове до цієї думки, і якщо б вона була проголошена, то всі б це радо підтримали. Насправді ситуація була набагато складнішою і абсолютно не на користь українців.

В тій ситуації Грушевський і люди такі, як Грушевський, вони були змушені залагоджувати, шукати компроміс.

Михайло Грушевський Київ, березень 1918 року
Власне, що таке федерація? Це компроміс у суспільстві щодо питання майбутнього України. Україна мала пройти якийсь певний такий акліматизаційний період. Гасла федерації і автономії – це був той акліматизаційний період.

Тому між універсалами не було протиріччя. І І Універсал – це був шлях до самостійності, і він нормально був витриманий до ІV Універсалу.

Власне, їм треба було підготувати суспільство до сприйняття цього акта. Бо якщо б ІV Універсал був прийнятий у квітні місяці, то, напевно, б українці мали абсолютну меншість у Києві, бо місто було проти цього гасла. І коли місто було підготовлене до самостійності отими більшовицькими окупаціями, то, звичайно, суспільна думка 1919 року і 1920 року вже було зовсім не така, як у 1917 році.

Сергій Грабовський: Але чи й справді всі проблеми під час революції вирішуються загальним голосуванням? Так чи інакше, втративши надію змінити політику Центральної Ради парламентськими методами, самостійники на чолі з Миколою Міхновським ініціювали збройний виступ ІІ Українського полку імені Павла Полуботка.

18 липня «полуботківці» захопили низку державних установ у Києві і закликали Раду проголосити незалежність України. До повстання готувалися ряд військових частин і в інших українських містах.

Проте Центральна Рада відмовилася це зробити і силами І Українського полку імені Богдана Хмельницького придушила виступ «полуботківців».

Історик Ігор Гирич вважає, що Центральна Рада просто намагалася випередити російський Тимчасовий уряд.

Ігор Гирич: Чому ж повстання «полуботківців» придушене було фактично українськими силами, полком імені Богдана Хмельницького? Та, власне, весь Клуб самостійників існував при полку імені Полуботка. І це була переважна меншість людей. Якщо б це не зробила Центральна Рада, а вони боялися, звичайно, що це зробить Тимчасовий уряд, і наслідки для України будуть набагато гіршими, краще це зробити до Тимчасового уряду, тоді буде більше шансів в українців для подальшого поступу.

Тобто, вони вважали, що поступ буде, і біда та, що не вистачило часу для цього поступу.

Сергій Грабовський: Політична і збройна боротьба між українськими самостійниками та прихильниками автономії знесилювала український рух і робила його беззахисним перед тиском російського Тимчасового уряду.

Відчувши це, Петроградський уряд видав у серпні «Інструкцію», за якою Генеральний Секретаріат з уряду української автономії перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, а його влада була обмежена п’ятьма з дев’яти українських губерній.

Відтак, виступаючи у вересні на засіданні Центральної Ради, майбутній міністр освіти Української Народної Республіки, а згодом і керівник Українського відділення радіо «Голос Америки» Никифор Григоріїв казав:

«Національний наш Конгрес зробив велику помилку тим, що задавив голоси самостійників, зігнорував їхню ідеєю і, вирішивши наперед волю народу українського, став на шлях федерації, рішуче відкинувши думку про самостійність.

Треба хоч тепер дати волю агітації всім напрямкам української думки, бо цим передрішенням волі нашого народу, цією довірливістю скористались росіяни, і тепер ми мусимо боротись з ними нерівною зброєю».


Логіка розвитку політичних подій сприяла поширенню самостійницьких ідей у суспільстві, і в жовтні на з’їзді Вільного козацтва у Чигирині самостійники становили більшість.

Після Жовтневого більшовицького перевороту у Петрограді Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила Українську Народну Республіку, але зі збереженням федеративного зв’язку з якоюсь неіснуючою демократичною Росією.

Якщо взяти до уваги, що Тимчасовий уряд у Петрограді був відсторонений від влади, Петроградський Совнарком контролював лише частину території Російської держави, а Вірменія, Грузія та Фінляндія якраз у цей час проголошували свою незалежність, то виходить, що Центральна Рада проголосила УНР автономією просто-таки неіснуючої держави.

Але наприкінці листопада російські червоні загони вдерлися на територію України, і вже у перші тижні українсько-російської війни чимало українських автономістів чи змушено, чи щиро, але перейшли на самостійницькі позиції.

Нарешті 22 січня 1918 року Центральна Рада, точніше, її повноважний орган, Мала Рада, своїм ІV Універсалом проголосила державну самостійність України.

Знову говорить історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич: Чи суспільство вже краще було підготовлене на січень 1918-го, ніж на березень 1917-го? Безумовно, що зрушення величезні були.

Але, знову ж таки – Київ, де передплатників українських газет 3 тисячі, а передплатників монархічного «Кієвляніна» 25 тисяч... Ну, різниця явно на користь російської ідеї.

Але, з іншого боку, за цим пішла окупація більшовиків, і тоді вже оце міщанське, обивательське середовище Києва зрозуміло, що, власне, Україна – це все-таки краще, ніж більшовики. Але знову ж таки, це середній клас, він це розумів.

Але Київ не складався тільки з середнього класу. У Києві відбувалися з’їзди: Сільський, Військовий, – де проголошувалися постулати незалежності. Але ж це постулати, які висловлював не київський осередок, а це Україна, це з’їзд, це селянство, це той народ висловлював ці речі. А порозуміння між народом і інтелігенцією, прямо скажемо, не існувало. Вони діяли паралельними групами.

Що таке, скажімо, Вільне козацтво? Це фактично спроба самоорганізації того народу, який пам’ятав ще ХVII–XVIII століття. А, скажімо, для сина професора Сумцова, який в цей час був у Звенигородці, для нього це була «шароварщина» і «комедь». Отак інтелігенція розуміла це все – вона просто в «шароварщині» не побачила здоровий смисл. Існував розрив розумінь.

Тому-от наші політики шарахалися, вони хотіли це узлагодити, вони шукали цей компроміс і це розуміння, якісь спільні речі і спільні думки, поєднати оцього звичайного селянина, який мислить міфічними категоріями незалежного козацтва часів Богдана Хмельницького, і ту інтелігенцію софістиковану, яка мала вищу освіту, але не українську. Сергій Грабовський: Теза стосовно інтелігенції видається не зовсім переконливою. Адже ким були ті прапорщики і штабс-капітани українізованих частин, як не вчорашніми агрономами і вчителями?

Але звернімо увагу: прихильники федерації були переважно соціалістами, вони перебували у полоні марксистських догм про світову чи, принаймні, європейську революцію. У цьому контексті незалежність України видавалася чимось на кшталт зради інтересів трудящого люду.

Звичайно тут були різні позиції.

Скажімо, Володимир Винниченко тримався курсу на Москву, бо хотів разом із революційними росіянами нести на багнетах революцію у буржуазну Європу.

Михайло Грушевський, зі свого боку, вважав доцільною побудову європейської федерації, складовою якої мала стати й Україна. Але от диво: він чомусь вважав, що Російська Федерація – це перший ступінь до мирного створення Європейської Федерації. І це людина, яка добре знала російську історію!

Українські ж самостійники вважали незалежність основою розв’язання соціальних питань.

Але знов-таки підкреслимо, що логіка подій привела більшість федералістів, хоч і не всіх, до ідеї незалежності, висловленої Миколою Міхновським за 17 років перед тим.

Ось як характеризував цю еволюцію політичних поглядів соціалістичної більшості Центральної Ради упродовж 1917 року учасник тих подій, член Української партії соціалістів-самостійників, один із засновників Революційної української партії, соратник Миколи Міхновського, друг Левка Мацієвича і Олександра Коваленка Юрій Коллард:

«В блуканні за вирішенням національного питання наші українські революціонери зробили ціле коло і, вийшовши з однієї точки, за 17 років зробили, так би мовити, «мандрівку довкола світу», повернувшися знову на те саме місце.

Вийшовши від гасла «Самостійної України» в 1900 році, перейшовши через федерацію та дійшовши до автономії – І і ІІ Універсал Центральної Ради, – перейшовши через федерацію – ІІІ Універсал Центральної Ради – і врешті під впливом подій перейшли знову до свого основного гасла «Самостійна Україна» – ІV Універсал Центральної Ради 1918 року...

Але за експерименти і хитання нашої «революційної братії» дорого заплатить український народ і українська інтелігенція».


Ціною за «експерименти і хитання» тодішніх українських політиків, і не тільки в плані автономізму та незалежності, але й в соціальних питаннях, стала поразка Української Народної Республіки у війні із совєтською Росією, наступний розподіл українських земель, передусім між Польщею та Росією, а відтак і фактична втрата Україною державної самостійності – при тому, що була збережена УСРР, – втрата державної самостійності на довгих 70 років.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG