Доступність посилання

ТОП новини

Ірванцівський торфопереробний завод: парадокси недолугого господарювання чи свідомий саботаж?


Кирило Булкін Київ, 13 вересня 2007 (RadioSvoboda.Ua) – Чому завод, який міг би забезпечувати енергією майже всю бюджетну сферу Чернігівщини, сьогодні ледь виживає? Чи не ведуть підприємство до банкрутства ті, кому вигідна енергозалежність від Росії? Чому люди після багатьох років сумлінної праці виявляються позбавленими пенсійного забезпечення?


Працівники Ірванцівського торфопереробного заводу отримують середньомісячну заробітну плату 849 гривень. Точніше – мають отримувати, бо виплачують ці гроші нерегулярно і з затримками.

Заборгованість по зарплаті на літо цього року складала майже 120 тисяч гривень, компенсацій за несвоєчасну виплату зарплати робітники теж не дістають.

Колектив – у стані розпачу. Люди вже не вірять, що їхнє становище може змінитися на краще.

Здавалося б, такі реалії ринкової економіки: виживає сильніший, підприємства, які не витримують конкуренції, банкрутують. Але – чи справді Ірванцівський торфопереробний завод не в змозі конкурувати на енергетичному ринку?

Торф дешевший і може бути практичніший, але вживають газ і вугілля

Для невеликих сіл або й хуторів на десяток дворів торф’яне паливо є практичнішим за будь-яке інше. Проте навіть у такі місця зараз тягнуть газові труби.

Газ – російський; прибуток (як стверджує, наприклад, газета «Голос України» від 7 вересня цього року) – теж.

А слова про диверсифікацію джерел енергії та необхідність енергетичного унезалежнення від Росії залишаються лише словами.

А як щодо шкіл, лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів? Завод міг би забезпечувати енергією майже всю бюджетну сферу Чернігівщини.

Коштує торф’яний брикет 260 гривень за тону, має високу теплотворну здатність і низьку зольність (тобто показник того, яка частина палива не згоряє). Привізне донецьке вугілля приблизно на 20 відсотків дорожче й енергетично менш ефективне.

Але бюджетні організації Чернігівщини у 2007 році раптом, як одна, відмовляються від торф’яного палива і замовляють донецьке вугілля… Чому?

Розмова з виконувачем обов’язків директора «Чернігівторфу» Миколою Лещенком ситуації не прояснила.

«Воно дорожче, так…» – визнає він вищу вартість вугілля з Донеччини, але не може пояснити, чому бюджетні споживачі стали переходити саме на нього: «Ну, ви розумієте… Хто бере вугілля, хто бере торф…»

Труднощі в торфовій галузі

А заступник голови Чернігівської облдержадміністрації Олександр Бельський каже, що минулого року Ірванцівський торфозавод випустив неякісну продукцію, через це споживачі від нього й відвернулися.

«Минулого року підприємство замість якісного торфобрикету випустило торфобрикети, які не горять, які мають зольність до 60 відсотків… Начебто брали зі штабеля неякісний торф і вийшли такі брикети», – сказав обласний урядовець.

Якщо це справді так, то варто з’ясувати, хто винний, і в чому саме – в службовому недбальстві чи в умисному саботажі, який міг стати ланкою доведення підприємства до банкрутства.

Міністр палива та енергетики Юрій Бойко запевняє, що лихого умислу тут не було, труднощі з торфовою галуззю на Чернігівщині – об’єктивні, але тимчасові.

«Взагалі торфовидобувні підприємства дуже проблемні. Ефективність видобутку торфу внаслідок відсталих технологій значно гірша, ніж будь-якої іншої сировини. Нещодавно у нас була створена компанія „Укрторф“, яка якраз об’єднала всі торфовидобувні підприємства України, і зараз ми будемо їх фінансово оздоровляти», – запевнив міністр.

Він не згадав про одну суттєву обставину: після створення «Укрторфу» та надання в бюджеті-2007 на потреби галузі 22 мільйонів гривень торфові підприємства підпорядкували Міністерству вугільної промисловості, а не Міністерству палива та енергетики, як було раніше. Відповідно й 22 мільйони пішли в розпорядження Мінвуглепрому.

Самостійність відібрали

Але Ірванцівський торфозавод в умовах справжньої ринкової економіки міг би поборотися за ринки збуту самостійно. Та ось уже майже 4 роки завод не може сам вирішувати ані питань реалізації продукції, ані будь-яких інших.

Наприкінці 2003-го його позбавили прав юридичної особи й власного банківського рахунку. Тепер це – філія Державного підприємства «Чернігівторф» концерну «Укрторф».

Одним із наслідків такого «пониження в статусі» стало те, що чиновники «Чернігівторфу» перестали сплачувати обов’язкові нарахування працівників заводу до Пенсійного фонду. Отже, після виході на пенсію люди, які сумлінно відпрацювали все життя на виробництві, отримають фактично «мінімалку»…

Як боротись за свої права

Незалежний журналіст і фахівець із питань енергетики Євген Ґолибард переконує працівників, що єдина їхня надія на порятунок – активність у відстоюванні власних прав.

«Спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих!» – нагадує він прислів’я і радить, що працівники, на його думку, мали б зробити: «Або створення профспілки незалежної, або створення групи для відновлення заводу… Ви мусите нав’язувати вимоги, а не просити».

Найпершою з вимог могло би бути повернення статусу юридичної особи. Проте директор Ірванцівського торфопереробного заводу Микола Степчук сумнівається, що підприємство зможе вижити навіть за цієї умови.

«Буквально за 10 років ринки збуту наші зменшились в 2,5, а то і в 3 рази. І може трапитись, що просто ми не виживемо. Ми не вирішимо [питання] ринків збуту», – побоюється керівник.

Але народний депутат 5-го скликання Віталій Корж, добре знайомий з економічною ситуацією на Чернігівщині, стверджує, що Ірванцівський завод, діючи самостійно, здатний дати собі раду.

«Можливості у цього підприємства – колосальні», – каже він і дає свою пораду: «Передбачити в структурі відродженого підприємства дуже потужну сучасну маркетингову службу, вивчити кон’юнктуру».

«Потреба колосальна! Але треба психологію членів колективу змінити, повернути віру в себе», – наголошує депутат.

А ще підприємство, на торфовому полі якого – поклади, що їх вистачить на сотні років, могло б бути цікавим для іноземних інвесторів. От тільки з «філією», що не має юридичної особи, ті навряд чи схочуть розмовляти.
XS
SM
MD
LG