Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:09

«Відлуння Розстріляного Відродження». Передача друга


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: «Одна людина полишає по собі слід, а багато людей дорогу». Мовить древнє прислів’я. Про ту дорогу, яку проклали своїми долями до вічності поети, митці Розстріляного Відродження, новий випуск «Вимірів життя».

Відлуння Розстріляного Відродження долинає до багатьох українських митців теперішнього часу, про що свідчать і спроби художнього осмислення подій, котрим уже 70 літ, і втілення окремих задумів у фільми чи інші мистецькі з’яви.

Але відголос тих трагічних сторінок культури України не тривожить або ж, кажучи простіше, не доступний враженим духовною глухотою. Таких теж немало в нинішній Україні, оновленій і вже 16 літ як незалежній.

Можливо, більше все ж тих, котрі намагаються осмислити і творчо засвоїти духовну спадщину замордованих у таборах, розстріляних, репресованих письменників, митців, учених першої третини минулого століття. Хоч таке осмислення і прагнення відтворити художніми засобами давній час у новому часі не буває легким.

Про це говорить відомий український режисер Михайло Іллєнко, який називає 30-ті роки 20-го століття «інтелектуальною катастрофою України» і мріє зняти фільм про ті часи.

Михайло Ілієнко: На жаль, ці фільми, як правило, чомусь не відбуваються, більшість з них як акти мистецтва.

Я не знаю, який це закон, але навіть непоганий фільм – він все одно неадекватний до масштабу, бо це такий жанр, який перевтілюється в якісь стандартні форми, традиційні: трошки суму, трошки пафосу, трошки вибачань. А повнокровного такого портрету поки що не бачив, хоча бачив непогані фільми.

Надія Степула: Сьогодні багато хто з причетних до творення нової української культури докладає зусиль до того, щоб повернути в мистецький обіг втрачені цінності, зокрема ті цінності, які були набутком першої третини минулого століття.

Столичне видавництво «Грані Т» готує альбом про українське малярство якраз тих часів. Про це говорить київський видавець і публіцист Діана Клочко.

Діана Клочко: Одним з потрясінь було те, що мені принесли верстку альбому “Українська графіка першої третини ХХ ст.” Якщо ми до цього долучимо живопис, архітектуру, балет, театр, богослов‘я і філософію, то на початку ХХ століття це було неймовірне явище.

Ті, що були розстріляні, то це одне. А ті, що виїхали і стали частиною світового надбання? Але ж вони тут сформувалися, тут вони зробили якісь основні речі, щоб потім розвивалися там.

Надія Степула: Український кінорежисер, якого називають «нинішнім Довженком України», Олег Бійма, лауреат Державної премії імені Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, здійснив цикл фільмів про українських митців під назвою «Немеркнучі зірки», започаткований ще 1997 року.

Відомий кінорежисер і екс-генеральний директор «Укртелефільму» висловив свій погляд на те, як відлунює час Розстріляного Відродження в часі нинішнім.

Пропоную послухати розмову з Олегом Біймою.

Пане Бійма, Ви розкажете своє ставлення до Розстріляного Відродження. І що Ви, з нинішнього часу дивлячись, думаєте про цю сторінку історії української культури?

Олег Бійма: Я не хотів би так входити в якісь такі спогади з приводу Розстріляного Відродження, тому що і минуле, і сьогодення у нас настільки поряд, тобто практично немає ніяких часових просторів чи бар’єрів.

Те, що я сьогодні більше говорив би про те відродження української культури, яке сьогодні мало би відбуватися, судячи з заяв високопосадовців, ніби є таке суспільне бажання, щоб відродження в Україні відбувалося, тобто, що процес Розстріляного вже закінчився і став хіба що спогадом, матеріалом для фільмів, досліджень історичних.

Мене більше хвилює те, як сьогодні воно розстрілюється і навіть більше, ніж розстрілюється. Тобто, сьогоднішня культура, сьогоднішня духовність під прицілом дуже небезпечним, що повтор того Відродження, яке було розстріляне свого часу, сьогодні намагання це зробити, але в більш жахливих масштабах, більш цинічно, тому що і час більш цинічний.

Тобто, сьогодні є ситуація навколо студії “Укртелефільм”, яку я очолюю, яка стала, як мені здається, першою жертвою для представників уряду, які намагаються знищувати “Укртелефільм”. Можливо, це є початок знищення взагалі українського кіно.

Якщо розказати в двох словах всю історію, то в жовтні місяці з’являється на “Укртелефільмі” десант, новопризначений голова комітету Держкомтелерадіо, пан Прутник, який заявляє достатньо цинічно і відверто, він каже, що це місце, де знаходиться студія, призначене, з його точки зору, зовсім для інших речей. Тобто, тут і прекрасний пейзаж, і екологічно чисте місце – тут буде щось інше. А студію “Укртелефільм”, як і всі інші українські студії, треба віднести кудись у резервацію, пересилити, перекинути. І що з Віктором Федоровичем Януковичем це вже домовлено, і, ніби, цей сценарій має статися. Так воно і почалося.

Спочатку чорний піар, безкінечні перевірки, безкінечні судові засідання і намагання Держкомтелерадіо розв’язати кілька кримінальних справ проти працівників “Укртелефільму”, які закінчилися... вони луснули, як мильні бульбашки.

Але після того робиться кілька намагань рейдерського захоплення студії, тобто воєнізовані загони, які двічі намагалися захопити студію, але 1 серпня їм вдалося. Десь 30 чоловік воєнізовані захопили студію, викинули людей на вулицю. Мене і ще кількох чоловік тримали там до ночі в заручниках, і тільки СБУ змогло нас визволити з того полону.

Вже місяць студійні працівники знаходяться під Кабміном зі своїми вимогами.

В ніч з 1 на 2 серпня вся документація зі студії була вивезена. Там вибивалися двері ногами, кувалдами, вирізалися замки сейфів. Зараз на студії знаходиться якась охорона, як мені розказували, вони ходять в трусах по студії, варять супи, розкладачки порозкладали. Що там відбувається за тими стінами? Просто собі страшно уявити.

Оце такий початок підтримки вітчизняного телефільмовиробництва, яке весь час декларувалося нашими високопосадовцями. Я думаю, що це є хороша ілюстрація до того, що нас може чекати далі.

Надія Степула: Пане Бійма, повертаючись до ситуації, яка була в часи Розстріляного Відродження і поєднуючи її з тим, про що Ви розповіли сьогодні, ніби перекидаючи такий місток над часом, то як Вам сьогодні уявляється, до кого можна звернутися по допомогу?

Олег Бійма: Ми не сиділи, склавши руки. Наші звертання до посадовців, які могли б вирішити це питання, виявилися гласом волаючого в пустелі.

Хоча на прикладі студії “Укртелефільм”, яка за 42 роки зробила біля 4 тисяч фільмів, це в основному були фільми культурологічного звучання. До речі, перший просвітницький фільм з приводу Розстріляного Відродження робився якраз на студії “Укртелефільм”. Це були достатньо цікаві фільми, без якихось перебільшень, без якихось паркетних варіантів.

Тобто, намагалися наші творці, митці розібратися в цьому, дати глядачеві, українському загалу хоча б якусь інформацію, що це таке – Розстріляне Відродження, які це постаті, які титани, кого Україна лишилася, без кого Україна лишилася.

Надія Степула: Знаковий своїм письмом, стилем сучасний письменник Євген Пєшковський, лауреат Національної премії імені Шевченка та інших нагород, висловлює свою думку щодо відлуння Розстріляного Відродження у культурному просторі часу теперішнього.

Євген Пєшковський: Стосовно Відродження, то цю тему розглядаю не в контексті такого загального орільного трагізму, а в її безвиході, бо будь –яка велика важлива тема суспільна повинна приводити до якогось здійснення, тобто завершення.

Тему Розстріляного Відродження заговорили. Вона не привела до головного – до воздаяння тим, хто чинив це все розстрільство, і відповідно до розкаяння і переосмислення суспільством себе.

Якщо слідчий розстежує якусь справу, то він повинен довести до її завершення: хтось повинен сидіти, хтось повинен бути покараний.

На жаль, в нас не сталося ні люстрації, ні справжнього очищення суспільства, про що я невтомно, дійсно знаково можу говорити для України, наголошую з 1990-их років.

В цьому є підойма до наступного вже розстріляного відродження, здійсненого безпосередньо в роки незалежності. Бо я глибоко переконаний, знаючи долі сотні митців, що ненаписане перевершує все те, що було знищене, розстріляне в 30-их роках, в 60-их роках 19 століття. Ненаписане саме через багато обставин. Не тільки матеріального характеру, а саме через байдужість і суспільства, і через байдужість держави, через невидання, масу речей.

Люди просто покинули писати, вони не працюють, не знімають фільми, не створюють музику. Це є те нищення, на яке майже ніхто не звертає увагу.

Інша справа культурного нищення нинішнього – це нищення серйозного глядача, серйозного слухача і серйозного читача. Це теж, я вважаю, одна з найважливіших справ і відповідальність нинішнього і недавнього та нині сущого режиму.

Через несприйняття держави і через байдужість суспільства ми маємо цілковито декультуролістичну ситуацію в Україні. Те, що робиться, скажімо, якісь там негаразди, як, скажімо, з кіностудією “Укртелефільм” , то це є закономірність велика, показова закономірність, що так воно і може бути в руках нинішньої влади.

Зрозуміло, що неможливо це все зупиняти руками митців. На те існує держава, на те існує державна влада, що вона повинна зло применшувати, зло карати, давати по руках тим, хто його чинить, а добру сприяти. Якщо ми вважаємо, що культуродіяльність – це є добро для суспільства, то воно повинно сприятися.

Найпростіший селянин в Африці знає, що якщо він не просапає свого городу, то він забур’яніє. Якщо ми не просапуємо свого культурницького городу, то він перетвориться в суцільне бур’янне поле. І блекота мас-культури, блекота, скажімо, порнофільмів, блекота дитячої порнографії в Україні очевидні ж, але з ними ніхто не бореться, їх ніхто не помічає.

Вони борються зі СНІДом не забороненням блуду чи, скажімо, утвердженням заповіді “Не блуди!”, а велопробігами по Хрещатику ще недоСНІДжених людей. Це такі два великих загальники теперішнього і розрекламованого, розговореного або заговореного розстріляного відродження.

Але у темі потерпань українського 19 століття найбільшою трагедією я бачу нищення великих землевласників, спадкових землевласників, фактично того прошарку, з якого виростала культура. Бо в кого бував Шевченко? Хто сприяв Шевченку? Чи теперішній голова Енгельгард поможе теперішньому Шевченку? Чи теперішній пан Потоцький чи голова колгоспу побудує “Софіївку”? А таких “Софіївок” у нас були сотні, коли не тисячі. Ну, не кажучи про колекції, про бібліотеки, які були в цих місцях. І це були головні приватні осердя культури.

Держава теперішня може потягнути так само. Але вона не наважується це робити, тому що вона не хоче ділитися авторитетом своїм. Суспільство без авторитетів духовних завжди матиме авторитети кримінально-політичні. І недавній режим, і теперішній режим це якраз і влаштовує.

Я знаю ситуацію з теперішнім “Укртелефільмом”. Я вважаю, що більш кричущого явища складно собі уявити.

Я знаю, що Президент Ющенко має велику фільмотеку з фільмів Олега Бійми, що вони не малою мірою посприяли висуванню його кандидатом в Президенти, я думаю, перемозі і становленню його як українця і громадянина, і суворого патріота, серйозного патріота. Він як ніхто інший найпершим мусив би втрутитися в цю ситуацію.

Якщо він не може чи не знає, то я, користуючись нагодою, звернусь напряму до нього.

Пане Президент, ви частіше від нас, митців, бачите прем’єра. Від нас, митців, голос не долинає до нього, то скажіть ви йому, що внуки Януковича приречені виховуватися на дитячих порнофільмах, якщо в Україні не буде “Укртелефільму”. Думаю, що йому не байдуже майбуття його найближчих рідних.

Надія Степула: Юрій Лавриненко, упорядник «Антології» «Розстріляне Відродження», про яку докладніше йшлося у попередньому випуску «Вимірів життя», писав у слові про Євгена Плужника, одного з найпронизливіших ліриків, котрий у свої 36 літ загинув на Соловках: «Пригадаймо Плужників «Отче наш» із поеми «Галілей» - цю молитву муки, віри і осанни «убієнним синам» українського Відродження».

Пригадаймо:

«Нехай буде воля твоя, Часе мій, На землі натомленій цій! Комашинка маленька я На твоїй байдужій руці… Ой упали ж та впали криваві роси На тихенькі-тихі поля… Мій народе! Темний і босий! Хай святиться твоє ім’я! Хай розквітнуть нові жита Пишним цвітом нової слави! Гей, ти, муко моя свята, Часе кривавий! Убієнним синам твоїм І всім тим, Що будуть забиті, Щоб постати в безсмертнім міті, Всім Їм – Осанна!»

Вони постають у «безсмертнім міті», постаті з українського Розстріляного Відродження постають живими і справжніми.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG