Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 12:47

Ще раз про свободу слова в Україні


           Слухати:Щоб зберегти аудіо-файл на Ваш комп''ютер для подальшого прослуховування, слід натиснути правою кнопкою мишки на лінку "завантажити" та вибрати "Save Target As..." або "Зберегти Об''єкт Як..." та вказати місце для збереження файлу. Після завантаження відкрийте його, двічі клацнувши на ньому мишкою.

Ведучий: Зиновій Фрис
Гості Свободи: Вахтанг Кіпіані- шеф-редактор телепроекту «Великі українці», канал "Інтер", Андрій Куликов - ведучий «Свободи слова» на телеканалі "ICTV", Лаврентій Малазонія - телепродюсер.

(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису.)

Зиновій Фрис: Панове, наш ефір майже збігся з трагічною подією: вчора виповнилося рівно 7 років від часу зникнення журналіста Георгія Гонгадзе.

Політики свого часу клялися, що зроблять все для пошуку замовників і виконавців, але досі цього не зробили. Чому?


Лаврентій Малазонія: Я не думаю, що варто відповідати на це запитання, тому що на Радіо Свобода (слово незрозуміле) лексика заборонена.

Андрій Куликов: Я гадаю, що для пошуку, може, й зробили дуже багато, а от для того, щоб знайти і оприлюднити, напевне, зробили недостатньо. Напевне, все ж таки мати Георгія зниклим і обставини цієї справи нез’ясованими вигідніше, ніж раз і назавжди все з’ясувати, тому що поки воно не з’ясоване, можна висувати нові і нові версії, можна спекулювати на цьому.

Пане Кіпіані, у Вас є якесь пояснення?

Вахтанг Кіпіані: Пояснення можливе в тім, що я, наприклад, вчора не пішов на Майдан Незалежності, де зустрічалися, як казали листівки, друзі Георгія, знайомі.

З кожним роком мені все більш соромно в цей день згадувати, що я журналіст, бо ми насправді там пробували щось робити, якісь публікації, якісь версії, якісь повороти справи, але насправді в країні, в якій немає судової системи, в якій немає влади як такої, то це все лише мильні бульбашки, які, очевидно, забуваються через кілька хвилин. Це страшна правда, яка забувається, і люди живуть іншим життям.

Тому, я думаю, ті люди, які брали на себе зобов’язання, вони мусили пояснювати, а не журналісти.

На жаль, ми теж не зробили якогось надзвичайного розслідування, ми, як корпорація. Але з якоїсь точки зору, я думаю, це і не можливо, бо в нас немає того інструментарію, який є у держави, є податки, на які держава фінансує міліцію, у них є гроші на все: на “мерседеси”, на дачі, але тільки немає грошей на експертизи, на те, щоб знайти пана Пукача в Ізраїлі і таке інше.

Лаврентій Малазонія: Немає його в Ізраїлі?

Вахтанг Кіпіані: Ну, бачите, Малазонія, можливо, знає більше. Лаврентію, кажіть.

Де він?

Вахтанг Кіпіані, Андрій Куликов, Лаврентій Малазонія
Лаврентій Малазонія: Я не знаю, але в Ізраїлі його немає...

Пане Куликов, пан Малазонія сказав раніше, що будь-яке розслідування, коли воно з’являється відразу, навіть до того, то лунають такі заяви, що, мовляв, якась “заказуха".

Чи означає це, що до журналістів, всіх журналістів, ще дуже і дуже велика недовіра в суспільстві?


Андрій Куликов: А це з якого боку дивитися. З одного боку, є величезна довіра, тому що і досі, навіть люди нашого віку, там 50-ти, трохи молодші або старші, кажуть: “Як? Це ж написано в газеті!” Я зустрічаю таких людей постійно.

Вахтанг Кіпіані: Та я сам вірю часом. Ну як можна так нахабно брехати? Це ж в газеті, а це ж дійсно... Я просто історик, а це зберігається назавжди. Це мене завжди дивувало.

Андрій Куликов: Про це сказали на ТБ, показали і таке інше. Так що є довіра, є і недовіра переважно у людей, скажімо так, з вищим рівнем освіти, зі звичкою до якогось аналітичного мислення, до спостереження і власних висновків.

І влада, Вам не здається, досить часто паразитує на цій довірі людей до слова чи то друкованого, чи то почутого з екрану телевізора чи радіо?

Андрій Куликов: Так само про те і Вахтанг вів мову, коли говорив про замовні сюжети в теленовинах. Це воно і є. Якщо в новинах щось сказали, то, значить, це нібито правда. І саме тому намагаються ці замовні сюжети розмістити в новинах і на ділові теми, і на політичні теми, а не бодай через перебивку в якомусь там іншому або ж подати це як суто...

Лаврентій Малазонія: Насправді це не так просто. Вони можуть казати, що довіряють, але це дуже цікава і дуже кайфова країна – Україна. На відміну від Росії, там інших пострадянських, як ми любимо казати, країн.

Вони можуть сказати, що вони довіряють, там десь надруковано, десь ми побачили, але це не означає, що вони вірять. І надурити їх дуже важко. Тобто, навіть ту “джинсу”, про яку ми тут кажемо (слово “джинса” ми не казали), то це дуже просто – вони це бачать. Вони відрізняють, вони бачать, що ось виступає ця людина, а після розмови з ним десь 5 хвилин піде сюжет.

А хтось з вас пам’ятає, знає конкретні факти саме “джинси” такої?

Андрій Куликов: Я можу назвати лише ті, в яких я брав участь. Я не можу апріорі звинувачувати колег.

Лаврентій Малазонія: Це навіть не має значення.

Але те, що вона є, для Вас це абсолютно очевидно...

Лаврентій Малазонія: Має значення те, що було не так давно, так би мовити, це “темники”.

Вахтанг дуже добре знає, що було з “темниками”. Він писав, там боровся, книжку видав... І що? Хтось був покараний?


Вахтанг Кіпіані: Я особисто в руки в присутності кількох тисяч людей вручив Президенту України цю книжку з “темниками”. Це автентичний документ, там немає моїх прав. І кажу: “Вікторе Андрійовичу, Ви є головним героєм цих “темників”. Саме в Ваших силах проявити політичну волю”. Він не прокурор, не слідчий – це я чудово розумію, але від імені держави висловити свою позицію щодо цього, вже будучи Президентом. Відповідно якщо він як Президент... Під цим стоять прокурори, під цим стоїть і МВС, СБУ і так далі. Знайти, розплутати цей клубочок і потім, в наступній кампанії “темники” не запрацюють. А тепер насправді не покаране зло повертається призначенням Януковича...

Лаврентій Малазонія: Абсолютно. Але справа в тому, що Президент мав би тобі віддати цю книжку і сказати: “Ти знаєш, ти – журналіст, тож бери своїх колег і самі зробіть це”.

Вахтанг Кіпіані: Я вважаю, що сотні публікацій, які зробили українські журналісти і про “темники”... “Темники” – це лише частка від того, що було... Це сигнал для української держави, яка існує на наші податки, розслідувати злочини.

Пане Фрис, Ви трішки старший за мене, пригадайте, як в радянській пресі було: “Газєта виступіла. Что сдєлано?”

Я не розумію, чому тепер не існує цієї системи, адже міліція, коли їй треба, реагує на якісь телевізійні чи газетні публікації чи виступи і так далі...

Тоді це називалося “дієвість друкованого слова”. Як ви вважаєте, зараз ця дієвість нульова?

Вахтанг Кіпіані: Я думаю, що її практично не існує. І завдяки Ющенку зокрема.

Чому я називаю його? Тому що до інших політиків, тому що до Кучми, до Януковича в мене не було навіть підозр думати, що їх це може цікавити. Ющенко виглядав і виглядає для декого як людина, якій морально під силу брати важкі завдання і їх вирішувати. Досвід показує, що він ухиляється від вирішення важких справ, перекладає їх на потім, а це потім б’є його по потилиці, і ми тепер бачимо іншу конфігурацію, уряд, в якому немає його людей і так далі, і так далі.

Лаврентій Малазонія: Я в цьому не погоджуюся. Це не справа Президента розбиратися в цьому...


Пане Куликов, немає сьогодні “темників”, а що є? Є самоцензура?

Андрій Куликов: Самоцензура, я вважаю, неминуча в будь-якому суспільстві.

Її може бути більше, може бути менше...

Андрій Куликов: Так.

Але немає “темників”. Що є? Чи все так ідеально?

Вахтанг Кіпіані: Абсолютно не ідеально. Лаврентій абсолютно правий, коли сказав про те, що слово “джинса” – це...

Ви дуже почуваєте себе скованими, скажімо, при виборі теми, аспекту і так далі? Буває це з вами? Трапляється дуже часто?

Андрій Куликов: Звичайно, тому що є об’єктивні реалії, на які треба зважати.

Але для мене найбільша проблема сучасного українського медіа-ринку в його непомірній роздутості, в тому, що ресурси розпорошені по десятках і по тисячах одиниць.

Доки це триватиме, доки не відбудеться монополізація і вертикальна структуризація, доти ми і будемо залежати від маси чинників.

Відсутність обіцяного громадського телебачення – це мінус свободі слова?

Вахтанг Кіпіані: Я думаю, що це той момент, який трошки би покращив ситуацію.

Але це не є панацею, бо, очевидно, на тому громадському телебаченні працювали б ті самі недосконалі журналісти, які тепер продаються за 70 чи за 100 доларів. Я умовно кажу, бо за руку не тримав, але є тенденція.

Я думаю, що має відбутися певний ріст журналістів і зріст телеканалів, зріст медіа-менеджерів, тоді, умовно кажучи, на ринку не буде шість “тижневиків”, в кожному з яких працюють по два хороших журналісти, а редактори розводять руки і кажуть, що ми змушені замовляти статті на стороні, бо немає кому писати.

Лаврентій Малазонія: У мене зовсім інша думка. Я проти монополізації. Відверто кажучи, мене це дуже лякає. Як це “всємірноє потєплєніє”. Боюся, саме так.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG