Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 20:42

Хто отруїв Василя Цушка: спецслужби чи аматори?


Сергій Грабовський

Прес-конференція Василя Цушка
(AFP)
26 вересня міністр внутрішніх справ, кандидат у народні депутати України від Соціалістичної партії Василь Цушко надав журналістам документальні підтвердження факту виявлення у його крові теофіліну в летальних дозах, а також дігоксину, які призвели до інфаркту міокарду. Як заявив Цушко, аналіз плазми його крові, яка була взята у Києві у перші годину після виявлення симптомів інфаркту міокарду, проводили німецькі лабораторії Medizinisches Labor Bremen і Gemeinschaftspraxis Facharzte fur Laboratoriumsmedizin Dr.Dr. Michael Rlein Dr. Stefan Schmitt. Обидві незалежні експертизи дійшли висновку, що кров Цушка, автентичність якої підтверджена генетичною експертизою, містить теофілін в дозі в межах 493,8 мкг на мл – 631,9 мкг на мл. Тим часом теофілін стає токсичним в дозі від 20 мкг на мл. Таким чином, обидві німецькі лабораторії виключають можливість наявності згаданих речовин у крові у зв’язку з медикаментозним лікуванням, з чого Цушко робить висновок: він був отруєний з політичних мотивів.

У своєму отруєнні Василь Цушко звинуватив секретаріат Президента Віктора Ющенка і прямо натякнув на участь у ньому СБУ, заявивши, що остання на сьогодні є структурою, підпорядкованою президентському секретаріату.

Теофіл легко знайти в організмі

Теофілін — алкалоїд, міститься в листі чайного куща. За будовою близький до кофеїну. Збуджує центральну нервову систему, розширює судини серця, мозку, а також бронхи, володіє сильною сечогінною дією.
Структурна формула
(wiki)
Тим часом експерти зауважують, що незрозумілим залишається шлях, яким велика кількість теофіліну потрапила в організм міністра внутрішніх справ України. Адже, враховуючи фармакологічні властивості теофіліну, йдеться про приблизно 10 грамів цього медичного препарату, у той час, як пігулка, що продається в аптеці, зазвичай містить його у кількості 0,15-0,3 грами. Чи потрапив в організм міністра теофілін з їжею? Але це має бути дуже специфічна їжа, наголошують експерти, щоб Василь Цушко не помітив у ній розтовченого теофіліну. Чи, може, з алкоголем (бо теофілін дуже погано розчиняється у воді)? Проте цього алкоголю постраждалий мусив би випити близько 1 літра, щоб у ньому добре розчинився весь теофілін.

Друге запитання, відповіді на яке поки що немає – це чому для отруєння були обрані саме ці препарати. Адже їх легко визначити за допомогою аналізів: дігоксин залишається у крові впродовж кількох діб (період напіввиведення – до 50 годин). Теофілін швидше виводиться з організму, але і його впродовж 24 годин знайти у крові – не проблема. Отож: чи користувалися б фахові працівники українських чи якихось інших спецслужб (а всі спецслужби на постсовєтській території вийшли з надр колишнього КҐБ) цими ліками як отрутами, тоді як в СРСР свого часу були розроблені ефективні технології «знешкодження ворогів совєтської системи» за допомогою «спецзасобів», сліди яких вловити було майже неможливо?

Отрути без слідів, які справляють враження природних смертей

Згадаймо, бодай коротко, про ці технології. Для цього звернімося до спогадів нещодавно померлого генерала Павла Судоплатова, одного з організаторів діяльності розвідників-нелегалів і терористів-ліквідаторів в переддень Другої світової війни і після неї, який був причетним до совєтської спецлабораторії з використання отрут і токсичних речовин. Отже: «токсикологічна лабораторія була створена в 1921 році при голові Совнаркому В.І.Леніні, задовго до Берії, і йменувалася «Спеціальним кабінетом»... Першим начальником лабораторії у 30-х роках був професор Казаков, його розстріляли 1938 року за процесом Бухаріна... Науково-дослідні роботи за тематикою лабораторії проводилися фахівцями Інституту біохімії під керівництвом Майрановського. У 1937 році лабораторія-кабінет і дослідницька група Майрановського були передані в НКВД. У 60-70 роки вона одержала назву Спецлабораторії №12 Інституту спеціальних і нових технологій КҐБ».

Сам професор Григорій Майрановський займався отрутами, а керівником групи бактеріологів був інший професор – Сергій Муромцев, котрий навіть одержав Сталінську премію за спеціальне обладнання для розпилення бацил чуми. Назви згаданої структури неодноразово змінювалися, часом вона офіційно навіть зникала, але потім знову воскресала, немовби Фенікс. За інформацією «Комсомольської правди», «лабораторія Х» – одна з її останніх назв – 1991 року була передана з-під даху спецслужб під дах, як було сказано, «профільного підприємства».

Але головним у діяльності цієї лабораторії, мабуть, було те, що стисло сформулював сучасний російський історик професор Борис Соколов: «Отрути мали не залишати сліду і справляти враження природних смертей».

Це ж наголошує і знаний письменник Едвард Радзинський: «В МҐБ була спеціальна лабораторія, яка займалася створенням найрізноманітніших отрут, в тому числі й таких, що не залишали сліду. Це Берія підтвердив на слідстві. Я й сам читав протоколи допиту доктора медичних наук, майора МҐБ Майрановського, що він очолював спеціальну лабораторію».

Випробування отрут на в’язнях та спецоперації

Створення нових отрут і токсинів та перевірка дії хвороботворних бактерій здійснювалася по-більшовицьки просто і рішуче. Брали ув’язнених (за версією Судоплатова – тільки засуджених до смертної кари, немовби це додає лікарям-убивцям бодай якоїсь респектабельності, адже добре відомо, що у ті роки мільйони людей одержували смертні вироки ні за що), вводили їм тим чи іншим способом продукцію спецлабораторії – і чекали стільки, за скільки мала подіяти ця «продукція». Якщо не було результату – змінювали дозу або діючу речовину. Тіло померлого проходило всі належні патологоанатомічні процедури, і тільки у разі, якщо лікарі фіксували «смерть від природних причин», речовина вважалася придатною до використання у спецопераціях.

Як виглядали спецоперації? Свідчить Павло Судоплатов, який одержав наказ ліквідувати українського націонал-комуніста Шумського (який примудрився дожити до 1946 року і страшенно заважав тодішньому першому секретареві ЦК КП(б)У Хрущову): «Шумський мав дурість, перебуваючи на засланні у Саратові, вступити у контакт з українськими діячами культури в Києві і за кордоном... Абакумов (міністр держбезпеки – С.Г.) сказав, що відправить у Саратов спецгрупу, щоб ліквідувати Шумського, а в моє завдання входить улаштувати так, щоб його прихильники не здогадалися, що його ліквідували. Майрановський, у той час керівник токсикологічної лабораторії МҐБ, був терміново викликаний до Саратова, де в лікарні лежав Шумський... Отрута з його лабораторії зробила свою справу: офіційно вважалося, що Шумський помер від серцевого нападу».

А ось свідчення, яке міститься в доповідній міністра держбезпеки СРСР Ігнатьєва про вбивство охоронця Троцького Вольфґанґа Залуса, березень 1953 року: «Ліквідація Залуса здійснена через агента МҐБ, німця за національністю, котрий усипав йому 13 січня ц.р. спеціальний препарат, що викликав смерть через 10-12 днів... Скоро після цього Залус захворів і в дному з шпиталів Мюнхена 4 березня ц.р. помер. При перевірці через різні джерела з’совано, що отруєння Залуса не викликало у противника якихось підозр. Лікарі констатували, що смерть настала в результаті запалення легенів»

Вбивство Лева Ребета та Степана Бандери

Нарешті, вже після ХХ з’зду КПСС, за особистим наказом «ліберала» Хрущова були здійснені із застосуванням спецтехнологій вбивства лідерів різних відламів ОУН Лева Ребета та Степана Бандери. При цьому смерть Ребета була однозначно сприйнята як природна; при огляді тіла доктор медицини Вальдемар Фішер зафіксував «ймовірно, параліч серця», що було підтверджене патологоанатомом доктором медицини Вольфґанґом Шпанном. В некролозі, який опублікувала мюнхенська газета «Сучасна Україна» некролозі говорилося: «У суботу, 12 жовтня 1957 р. об 11 годині неждано відійшов у вічність проф. д-р Лев Роман Ребет».

Вбивство Бандери не пройшло настільки ж бездоганно: на його тілі були знайдені скалки ампули з отруйним газом, якою був заряджений пістолет убивці і зрештою було встановлено, що причиною смерті є отруєння. Проте спосіб потрапляння отрути в організм Бандери лишався невідомим, аж доки 1961 року офіцер КҐБ Богдан Сташинський, котрий і був подвійним убивцею, здався владі ФРН і розказав, як усе було.

Те, що спецлабораторія працює і зараз, доводить публікація 2003 року в московській «Комсомольській правді», де описано, як ФСБ знищила у Чечні міжнародного терориста Хаттаба: перехоплений лист до нього був насичений отрутою і переданий йому за допомогою завербованого бойовика Магомедова. Як заявив журналістам експерт з Луб’янки, «отрути підмішують у пиття і їжу, насичують ними одяг й особисті речі, наносять на лампи, свічки, ліхтарі, розпиляють у повітрі, додають у косметику, парфуми, ліки...»

Того ж року від отруєння невідомою речовиною помер Юрій Щекочихін, знаний російський журналіст й один з небагатьох демократичних депутатів Державної думи Росії. А 2004 року була здійснена спроба отруєння Анни Політковської, журналістки, яка потім стала жертвою збройного замаху з боку досі невстановлених осіб. І, нарешті, восени того ж 2004 року невідомі отруїли діоксином кандидата у Президенти України, нині – главу Української держави Віктора Ющенка.

Справа з Цушком не схожа на операцію спецслужб

Отож, якби діяли представники тих чи інших спецслужб, завданням яких було б усунення Василя Цушка, то, видається, стиль цих дій (як то кажуть, «почерк») був би інакшим, бо – варто ще раз наголосити на цьому – всі спецслужби на території колишнього СРСР користуються досвідом КҐБ. Інша річ, якщо діяли дилетанти з числа тих чи інших політичних активістів, та й то низових, котрі мають доступ лише до суто аптечних препаратів, якими є теофілін та дігоксин. Але найбільше почерк отруйників схожий на те, що чинять зі своїми клієнтами жінки легкої поведінки, коли хочуть після інтимного сеансу обібрати своїх заможних клієнтів. І хоча їхнім улюбленим знаряддям традиційно був клофелін, не тільки у газетних публікаціях, а й у детективах ми знайдемо чимало випадків застосування теофіліну і дігоксину.

Хоча, звичайно, не можна відкидати й такий варіант: діяли професіонали, але їм було з тих чи інших причин потрібно, щоб сліди отруєння (чи то виживе Василь Цушко, чи ні) були обов’язково знайдені в його організмі. У такому разі «аматорство» – це не більше, ніж цинічна політична гра, метою якої є компрометація тих чи інших політиків і партій, а міністр внутрішніх справ України – лише розмінна монета цієї гри.

Іншими словами, на основі зібраних даних про обставини отруєння Василя Цушка і про традиції певного ґатунку операцій совєтських спецслужб із застосуванням отрут і токсинів остаточні висновки робити зарано. Проте висновки самого Цушка – мовляв, сліди ведуть до секретаріату Президента України, – видаються так само передчасними і маловірогідними, бо виходить, що ці отруйники свідомо прагнули бути розкритими і відмовилися від використання напрацьованих КҐБ спецзасобів, що забезпечують швидке й ефективне знищення потрібних осіб без залишення слідів.
XS
SM
MD
LG