Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 23:18

Кому заважають книжкові магазини?


Слухати:

Ірина Біла: “За 10 останніх років кількість книгарень в Новій Україні скоротилася вдесятеро,” - стверджують в Українській асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів. Хто в цьому зацікавлений? Кому сьогодні належить книжковий бізнес в Україні? І чи дбає про українського читача держава?

2007 рік, що оголошений в Новій Україні роком книги, лише погіршив її самопочуття. Не врятували і проголошені наприкінці 2006-го податкові пільги для видавництв. Книжкові крамниці продовжують закриватися, їх поглинають сильніші і прибутковіші конкуренти, а жага до читання в українців помітно зменшується.

(RadioSvoboda.Ua)
Докладніше про буття української книги на українському ринку і про те, що рік 2007 приніс для вітчизняних книгарень, розповідає київська кореспондентка Радіо Свобода Лесі Бакалець.

Леся Бакалець: Найгірше, що подарував 2007 рік українській книзі - це стаття 181 Державного бюджету. Саме вона говорить, що продовження оренди приміщення може здійснюватися тільки на конкурсній основі. І брати участь у цьому конкурсі може будь-хто.

Тобто, тепер за приміщення з книгарнями змагаються дорогі бутіки, ресторани швидкого харчування та приватні офіси. В останніх бізнес прибутковіший і податки, відповідно, у бюджет міста більші. У такому випадку здогадатися, хто виграє конкурс на приміщення нескладно.

За словами Олександра Афоніна, президента Асоціації книговидавців та розповсюджувачів, якщо не буде державних книгарень, то українській книзі на українському ж ринку буде складно.

Він пояснює, що більшість приватних великих книгарень, які є в Києві, належать російським видавництвам, у яких левова частка асортименту відповідна.

Олександр Афонін: Сьогодні російський видавець, прийшовши в Україну, може вкинути мільйон, два, три, купити або орендувати приміщення і виставити свою асортиментну продукцію. А українські видавці, кожен окремо, не можуть цього зробити. Він змушений орієнтуватися на книгарню, а книгарень нема.

Леся Бакалець: Саме книгарні – це ті ліки, яких українська книжка потребує найбільше, саме вони можуть врятувати її від тиску російських видавництва. Так каже Олександр Афонін.

Олександр Афонін: Вона потребує в першу чергу не фінансової, а організаційної підтримки. Перш за все створення комунальних книжкових магазинів, муніципальних книжкових магазинів, так званих незалежних магазинів, які, будучи під опікою органів державної влади, допомагали б реалізувати українську книгу.

Леся Бакалець: Для студентки Соломії знайти гарну книжку часто буває проблемою. Той вибір, який є у книгарнях, вона називає “псевдовеликим”: бестселери в асортименті, а твори Джейн Остін можна шукати по два місяці.

Соломія: Нормальну літературу знайти взагалі дуже складно, через те що вони видають тільки так звані бестселери, а нормальну класичну літературу, ту, яку можна читати, в тому числі українську, знайти взагалі проблематично.

Леся Бакалець: Соломія хоче читати книжки українською мовою, але часто таких або не існує взагалі, або якість жахлива, або ж тираж мізерний. Хоча її дивує, чому класичні книжки так мало представлені у книгарнях . В університетах, школах по всій Україні програми з літератури приблизно однакові, тож попит на класику має бути.

Практично все оточення Соломії – це молодь, яка читає багато і переважно класику. І все ж Анатолій Мураховський, перший заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, стверджує, що одна з проблем української книги – це те, що наші люди не охочі до читання. На його думку, читацьку культуру требу підвищувати.

Він визнає: те, що зараз масово закривають книгарні, то це не просто проблема. Але Анатолій Мураховський впевнений: українська книжка все одно стане на ноги.

Анатолій Мураховський: Це просто говорить про рівень внутрішньої культури чиновників, які, по суті, сприяють тому, щоб закривалися книжкові магазини. Я думаю, що час пройде, і цих чиновників чи будуть пам’ятати наші люди чи, але книжка все одна проторує свій шлях... ”

Ірина Біла: Утім, обіг коштів і прибутки книгарень збільшуються. Так у 2006 році у порівнянні з попереднім, сумарний виторг книгарень виріс на 30 мільйонів доларів. Але відбулося це аж ніяк не завдяки активним розпродажам, а просто через підвищення роздрібних цін. Щороку українська книжка дорожчає у середньому на 10-15%. Найстаріша київська книгарня “Знання”, що міститься на Хрещатику, з тих, кому вдалося вижити. Поки що. Хоча працює не на збиток, але боротьба за виживання триває вже не один рік.

Кому ж заважає “Знання”? Відповідь шукала Ірина Перешило.

Кому заважає “Знання”?
(RadioSvoboda.Ua)
Ірина Перешило: Ліна Костенко, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Борис Олійник... Можна називати ще десятки українських письменників і поетів, від метрів до початківців, у списку відвідувачів київської книгарні “Знання”, що на Хрещатику 44.

Цього року їй виповнюється 75. Власне, таким поважним переліком літературних знаменитостей пару років тому могли пишатися ще п’ять книжкових магазинів на Хрещатику. Але рішенням міської ради ці книгарні ліквідовані. І сьогодні на головній вулиці столиці купити книгу можна в одному місці - книжковому магазині “Знання”.

Асортимент тут розкішний. Читачам пропонують мало не всі розділи літератури: від художньої до технічної.

Говорить директор “Знання” Світлана Вархолова.

Світлана Вархолова: Ми працюємо більш ніж з 400 постачальниками з усіх регіонів України. У нас близько 50 тисяч назв. І щодня продається 400-500 одиниць книг на суму в середньому 10 тисяч гривень.

Ірина Перешило: За добру роботу 2000-го року працівників магазину нагородили дипломом відзнаки Держкомінформполітики, 2002-го, за підсумками конкурсу “Книжковий дивоквіт”, магазин визнали кращою книгарнею року, а цього року, який проголошено Роком української книги в Україні, київська влада ухвалила “Знання” з Хрещатика прибрати.

Говорить директор мережі “Книжковий Супермаркет” Костянтин Климашенко.

Костянтин Климашенко: У жовтні викидають книгарню “Знання” на вулицю. Вони виграли всі суди і їм надане право викупу приміщення, але Шевченківська районна рада не дає реалізувати це право колективу, і в жовтні книгарня виставляється на конкурс, який вона, звісно, не виграє.

Таке саме з будь-якими книгарнями у Києві, і не лише. На сьогодні зі 140 книгарень, які були в столиці, є 10%, їх також добивають.

Ірина Перешило: Київська влада свої дії щодо ліквідації книгарень мотивує необхідністю поповнення бюджету, оскільки книжкові магазини дають місту менші прибутки, аніж крамниці, що торгують дорогим одягом.

Ірина Біла: Українська книготорговельна мережа була зруйнована упродовж 1990- их – на початку 2000-их шляхом приватизації та перепрофілювання.

Нині в Україні налічується лише 350 книгарень. Для порівняння: у Голландії з населенням близько 16 мільйонів книжкових крамниць понад 1600. У Польщі з населенням майже 38 мільйонів — 2500.

Зі створенням книжкових супермаркетів мережі на кшталт “Букви”, книжкова торгівля пожвавилася. Але вони переважно всі в столиці. У провінції проблема з книгарнями лишається невирішеною. Особливо в селах.

Більше про те, чи легко поповнити власну бібліотеку поодаль від міста, зокрема в закарпатському краї, розповідає тамтешня кореспондентка Радіо Свобода Надія Петрів.

Надія Петрів: Сучасне сільське покоління Закарпаття про таке явище як книгарня, мабуть, і не знає, бо книжкові магазини існують хіба що в районних та обласному центрах.

Нині в Закарпатті не залишилося державних книгарень, натомість у краї все активніше працюють приватні книжкові магазини, але й дані про їхню кількість не дуже втішають: в Ужгороді їх ледве з десяток, в райцентрах — одиниці. Про наповнення цих книгарень якісною літературою навіть говорити важко.

Світлана Панько, жителька Ужгорода, яка постійно їздить до родичів у село, згадує:

Світлана Панько: Колись давно, коли я була дитиною, ми пішли в книжковий магазин і купили книгу, яка досі вважається бестселером у нашій родині.

Від того часу минуло багато, я так само потрапила в доволі велике село, зайшла ніби до книгарні і вжахнулася: хто купив би такі книги? Примітивний рівень!

Надія Петрів: А загалом достовірних даних про кількість книгарень у Закарпатській області знайти не вдається. Говорити про їхню кількість може хіба що управління статистики, але й вони часто розводять руками: мовляв, багато продавців книг оформлюють приватні підприємства, і вони не входять до обліку книгарень. Ще, кажуть, можливо, є інформація в податковій службі чи в управліннях, які займаються торгівлею…

Певну інформацію про книгарні надав хіба що Карпатський центр полінгових досліджень, спеціалісти якого нещодавно вирішили проаналізувати, що читають закарпатці і де вони купують книги.

Результати виявилися доволі цікавими, але соціологів шокувала ситуація з продажем книг у закарпатському селі.

Каже соціолог, працівник Центру Олександр Коваль.

Олександр Коваль: За даними Карпатського центру полінгових досліджень, купити якусь сучасну літературу в селі дуже важко. Якщо мова йде про якусь спеціалізовану літературу, то особливо. Можна купити хіба що дешеві романи про кохання та детективи.

Надія Петрів: За словами соціологів, певною мірою рятують сільське населення від повної нечитабельності всеукраїнські мережі продажу книг на кшталт «Клуб сімейного дозвілля».

Олександр Коваль: У селах відсутній будь-який продаж літератури. Часто продавцем книг є пошта, мережі. Іншої літератури купити в селах неможливо.

Надія Петрів: А ще закарпатці скаржаться, що в області дуже дорогі книги. В Києві, приміром, друковане слово дешевше, принаймні, на третину, особливо на відомому книжковому ринку «Петрівка». Та навіть у сусідній Львівській області книги дешевші, ніж у Закарпатті.

Власники книгарень пояснюють це витратами на транспортування книг, мовляв, до Закарпаття їх далеко возити.

Ірина Біла: Слабкість книготорговельної мережі компенсується за рахунок базарів, розкладок (яток) і кіосків. Практично у кожному місті є книжковий базар. У деяких стихійні ринки. Найбільший книжковий ринок – це “Петрівка” у Києві.

За даними досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, через книжкові базари реалізується 70-80% книжок, представлених на ринку, бо ціни там дешевші і асортимент швидко поповнюється.

Днями на одному зі стихійних базарів у Львові побувала і львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук. Галина Терещук: Місце біля пам’ятника першодрукареві Іванові Федорову львів’яни облюбували віддавна. Оскільки це у самісінькому центрі і тут можна знайти чимало нових та старих книг за значно меншою ціною, аніж у крамницях, тому і можна зустріти багатьох людей різного віку.

Що Ви тут шукаєте?

Покупець: Я два тижні тому побачив книжку «Пригоди Одіссея», а вчора бачив виставу у театрі Курбаса, тому прийшов купити. На вулиці є ті книжки, яких не купиш у крамниці, ті, які давно відійшли.

На форумі бачив перевидані книги, але вони дуже дорогі для мене, тому ходжу сюди.

Галина Терещук: Що Ви купуєте і шукаєте на книжковому ринку?

Покупець: Щось для внука. По книгарнях немає часу ходити, бо працюю, сюди люблю ходити, бо тут можна знайти дешевші книжки.

Галина Терещук: На початку 1990-их, коли чимало галичан виїжджали на постійне місце проживання закордон, вони продавали свої величезні бібліотеки по суті за безцінь. Можна було натрапити на унікальні видання.

Ігор продає книжки на вулиці два роки, але збирав колекцію на початку 1990-их.

Ігор: З 1990-го року у мене ще стільки є книжок і своїх, і куплених. Ось їх і продаю.

Галина Терещук: Скажіть, чи книгарні є Вашими конкурентами?

Ігор: Ні, оскільки там немає такої великої кількості книжок українською мовою. Конкуренція можлива, коли у нас буде у місті 5 таких книжкових базарів у різних районах.

Микола: Для нас книгарні не є конкуренти, бо тут одна ціна, а в магазинах більша. Люди цікавляться усім.

Галина Терещук: Микола, який торгує книжками більше 5 років, каже, що мерія мала б облаштувати місце для торгівлі книжками, оскільки йдеться не про якийсь великий заробіток, а це є місце відпочинку і спілкування. Микола має в своїй колекції одну книжку, з якою не розлучиться ніколи.

При належних умовах, як кажуть продавці, можна було б торгувати більшою кількістю книжок, як на столичному базарі, але наразі мерія якоїсь альтернативи не пропонує.

Ірина Біла: Однак, за даними Національного інституту стратегічних досліджень, величезна кількість книжок, які реалізуються через ринки, ввозяться до України нелегально, повз пункти митного контролю, або напівлегально, зі штучно заниженою вартістю. У результаті через несплату книжкового ПДВ держава не доотримує за рік 30-40 мільйонів доларів.

Фахівці підрахували, що нині більше двох третин грошей, які обертаються у книжковому ринку України, належать російським видавцям. За офіційною інформацією митників, лише 2005-го року до України ввезено книжок на суму 27 мільйонів доларів.

Однак, за оцінками експертів, упродовж того ж року в Україні реалізовано 75 мільйонів екземплярів російських книжок на суму понад 200 мільйонів доларів. І питання не лише у фінансових втратах українських видавців, але, як наголошують у відділі етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень, проблема насамперед у мовному домінуванні, розповсюдженні системи суспільних цінностей, які не завжди узгоджуються з українськими інтересами.

Ще експерти загострюють увагу на тому, що мережеві книгарні в Україні у переважній більшості створено за рахунок іноземного капіталу, зокрема російського. Серед структур, які утримують і фінансують ці торговельні мережі, такі найбільші російські видавництва, як "ЕКСМО", "АСТ", та ін.

Кожне з них щорічно видає на 10-20 мільйонів примірників книжок більше, ніж усі українські видавництва разом узяті. Відповідно, мережеві магазини працюють переважно з російською книгою, українська (а тим більше україномовна) книга у їх асортиментній базі становить від 2 % (у Криму) до 30 % (у західних областях України). У Києві цей показник становить в середньому 10 - 15 %.

Дмитро Капранов
І все ж сьогодні потрібно не оцінювати збитки, а думати про те, як мати прибутки. “Відтак потрібно діяти,” - переконаний письменник і видавець Дмитро Капранов.

Дмитро Капранов: У цих ринкових нерівних умовах (вони об’єктивно склалися нерівними) для книжкової торгівлі держава повинна сказати: “Стоп! Я на те й держава, щоб усі ці переколивання регулювати, я регулятор. Будь ласка, книгарні мене не ображати. На 10 тисяч населення, будь ласка, одну книгарню. Відповідає голова адміністрації обласної, за район так само, будь ласка, в районному центрі мінімум, якщо 15 тисяч, то по дві книгарні, по великих селах — по книгарні. Забезпечуй як хочеш”.

Вони б стали рухатися, бо вони б знали, що їм вуха за це відкрутять.

Ірина Біла: А якщо рішучих заходів Нова Україна не дочекається, то наслідки, на думку Дмитра Капранова, невтішні.

Дмитро Капранов: Наслідки будуть сумні, бо до влади прийдуть ті люди, які залишилися без книжок цих 10 років, і при владі так і залишаться невігласи.

"Блокада" книгарень триває...
(RadioSvoboda.Ua)
Ну, наслідки ми знаємо. Наслідки – це обов’язково кров, бо жорстокість, бо невмотивовані вбивства, бо побутове насильство зупиняє тільки культура, іншого немає. Держава не вміє зупиняти побутову кров. Побутову кров зупиняє виключно рівень культури, освіченості, духовного розвитку населення, причому середній.

Середній рівень чим визначається? Споживанням цих самих культурних продуктів. І основним серед них є книжка. Якщо позбавити цього, то мамині заповіти - це тільки маленька основа для того, щоб залишитися людиною. Далі треба саморозвиватися, далі треба читати.

Ірина Біла: Вольтер казав: “Весь світ, за винятком лише диких націй, керується книгами”. Не зайве було б, щоб ці книги були ще й доступні.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG