Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 08:31

«Попса» в українському ефірі


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: «Попса» в ефірі - чи це культура? З яким вона знаком: плюс чи мінус?

Над засиллям так званої «попси» в літературі, на екранах кіно і телевізії, на сценах і в театрах, а також у багатоголосому ефірі замислюються письменники, культурологи, психологи, психіатри, філософи і навіть політологи та аналітики.

Всі, хто замислюється над днем нинішнім, але особливо завтрашнім, над моделюванням майбутнього, не полишаються байдужими до питання про «попсу».

В українській літературі вже рік як існує віртуальне об’єднання письменників «Інша література», котрі відкрито і відверто виступили проти «попси» в «людинознавстві», як іноді називають літературу.

Про «попсу» в ефірі сьогодні говорить філософ, політолог і член Асоціації українських письменників, кандидат філософії Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Те, що називається поп-музикою або ж “попсою”, існує в усьому світі.

Хіба можна втекти у добу глобалізації, навіть на островах Полінезії або у джунглях Папуа-Нової Гвінеї, від настирливих пісеньок із украй примітивними, але нав‘язливими словами і мелодіями?

Радіо й телебачення подбають, щоб ви не були позбавлені “попси”, навіть коли вас ув‘язнять на довічний термін.

Яка музика транслюється в ефірі? Крім спеціальних каналів і спеціальних передач – “попса”.

Ймовірно, потяг до простої, навіть примітивної мелодики й ущент вульгарних під оглядом високої поезії текстів глибоко закорінений у людській психіці.

Але до ХХ століття, до “повстання мас”, як назвав це явище іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґасет, до ствердження масової культури як однієї з найбільш прибуткових галузей сучасної економіки, до перетворення смаків учорашніх лакея та куховарки на комерційно значущий еталон музичного виробництва, настільки відвертого засилля професійного зробленого пісенного примітиву у музиці не було і бути не могло.

І якщо колись лакеї прагнули хоч якось бути схожими на нобілітет, на панство, то сьогодні нувориші у всьому світі не надто переймаються тим, щоб позбутися своїх плебейських, а то й напівкримінальних уподобань. А це накладає свій відбиток на весь світ масової культури і передусім музичної.

У загальній картині примітивізації масових смаків (а водночас і естетизації елітарних) сучасна російська культура посідає особливе місце. Це прямий наслідок російської ж історії останніх століть.

Не було жодної держави, що претендувала б на звання цивілізованої, де таких розмірів сягав би розрив між особисто вільною елітою і перетвореною на рабів основною масою населення. Не має великого значення, йдеться тут про дворян та кріпаків чи номенклатуру і колгоспників.

Отож висока культура, попри її позірні вершини, у Росії була дуже слабо закорінена у суспільстві.

А ще у жодній державі не існував феномен Сибіру, тобто масштабного ареалу, куди відправляли мільйони людей на заслання, на каторгу і в тюрму і де формувалася специфічна напівкримінальна субкультура – у часи від Петра І до Владіміра Путіна.

Представники цієї субкультури 1917 року прийшли до влади у колишній Російській імперії, принісши із собою певні звички у вищі ешелони влади. Генсек Сталін і маршал Жуков полюбляли після кількох чарок співати кабацькі і крадійські пісні, свого роду “попсу”, популярну серед десятків мільйонів люду, котрі або пройшли ҐУЛАҐ, або охороняли його.

Але за совєтського часу панівні ідеологеми стримували блатняцько-кримінальну “попсу”, хоча б частково. А от з падінням комуністичної влади і з приходом на командні позиції олігархів, котрі самі часто мали кримінальне походження, російська “попса” набула свого теперішнього вигляду.

До словесно-музичного примітиву додався нахабно-викличний блатняк. І все це йде по всій Росії і транслюється на закордон.

Надія Степула: Явище «попси» й справді не нове. Вже не нове. Підступно заполонюючи ефір, воно не тільки дратує певну частину слухачів, котрі просто вимикають звук, а й відлунює в юних душах, мов ті солодкі сирени, що вели на погибель древній грецький кораблик.

Із “засміченням” радіо ефіру “попсою” зіткнулась не тільки Україна. Про це розповідає моя колега, кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк.

Богдана Костюк: Запльована бруківка, переповнені смітники, юнаки і дівчата з пляшками пива розсілись на лавках або просто на травичці під найближчим деревом, а з найближчих радіоточок лунає російський “блатняк - шансон” або солоденька “попса”. Це типова українська картинка.

Вузенькі вулички, забудовані середньовічними дво – триповерховими будиночками, з терасами ресторанчиків і барів, на яких розташувались молоді люди з келихами пива або коктейлями. І ті ж таки російські “попсові” пісні лунають з радіоефіру. Це картинка з Вільнюсу.

Литва, вступивши до Євросоюзу 2004 року, так і не змогла подолати потужну російську музичну хвилю в ефірі своїх ФМ-радіостанцій. Російський капітал і російські бізнесмени поступово імпортували у литовський радіопростір свої музичні уподобання.

Посол Литви Альгірдас Кужма каже, що це сталося унаслідок специфічних стосунків, що склалися між владою і культурою. Серед іншого, і в Україні.

Альгірдас Кужма: Стосунки між владою і культурою, владою і мистецтвом – це дуже широка тема. І це всюди. Бо допоки владоможці і митці шукають шляхи розвитку культури, сама культура розвивається згідно з потребами суспільства. А потреби ці, повірте, не такі вже і вишукані...

Наприклад, у Києві ще весною, коли дипломати зібрались у філармонії послухати класичну музику, їм це фактично не вдалось, тому що поруч на площі лунала зовсім інша, “попсова”, музика, ішов величезний концерт.

Богдана Костюк: В Україні ситуація насправді подібна. Тож українські митці зібрались у Києві і провели під стінами міської ради акцію протесту “Украдена пісня”, протестуючи проти засилля російської “попсової” музики в радіоефірі.

Відомий музикознавець Олександр Євтушенко свою участь у ній пояснює так:

Олександр Євтушенко: Тут зібрались люди, яким не байдужа доля української сучасної музики, саме у Києві, в столиці України, тому що жити у стані такого ганебного ставлення влади, яка нищить усе українське, уже просто неможливо.

Богдана Костюк: Учасники акції протесту звернулись до влади з вимогою припинити зросійщення та комерціалізацію українського теле- і радіоефіру та друкованих видань.

Надія Степула: Свою думку про те, що таке “попса” і яка її роль у нинішній культурі України, висловлює письменник, доктор філології, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка та інших літературних нагород Григорій Штонь.

Григорій Штонь: “Попса”. Одне слово вже містить у собі і відповідь на те, чим вона є. Вона є “попсою”, тим, якщо, скажімо, займатися якимись етимологічними здогадами, перегукується з тим, що попсує рано чи пізно все, що зможе. І навіть більше, ніж зможе.

Звідки вона береться? Маскультуру звинувачувати можна, але треба шукати відповідь на те, а звідки береться маскультура? Очевидно, є якісь потреби в загалу так званого, у сучасного суспільства і взагалі у цього часу, в якому ми живемо, в тому, щоб де б ти не йшов, куди б ти не заїхав, залетів, ти чув одні і ті ж самі бухкання, нібито ритмізовані, одні і ті ж самі безмелодійні якісь крики і розумів, що вони контактують з людиною на рівні, власне кажучи, дикунському.

Дикун як такий... Демократія його покликала, поступилася йому місцем, і він зараз царює. Багато в чому. Технологізований дикун, дикун, який вже багато чим не нагадує людину або, скажімо, істоту, яка стримить до небес, до Бога, має дух, душу і шукає для цих субстанцій якогось вираження, скажімо, музики, поезії. “Попса” обслуговує цю людність.

В Україні “попса” я не думаю, що має якийсь інший родовід. Хоча є тут одна така барва, про яку говорити важко, але треба. Інша частина України привладної, а радіоефір теж є річчю, яка має якусь владу і допущена владою, і зіпсута владою, так от більша частина цієї України привладної є антиукраїнською.

Вона свідомо чи підсвідомо, а це ще гірше, бо ті, хто живуть тільки підсвідомістю, то це якраз і “попсові” владарі сучасності, от вона не любить те, що є місцевим, те, що є українським. Я наполягаю на тому, що редактори, керівники програм, власники тих чи тих каналів є людьми, які свідомо зі смаком, навіть з насолодою ширять в ефірі оце паскудство. Чи воно російськомовне, чи воно не російськомовне, чи воно україномовне (і таке трапляється) про це зараз не треба говорити.

Ось є якась така, не знаю я, ким підживлювана, потреба псувати, псувати і псувати все те, що можна зіпсувати. От псується природа одними, псується іншими дух.

Народ мовчить, тому що треба віддати належне часові, тому що і він уже зіпсутий, бо ж поїдь куди-небудь, в який-небудь район, я в горах недавно був, де б я не сидів і обідав, то обов’язково я чув музику російську і паскудну музику.

Отже, маємо про свято українську мову, маємо про свято українську пісню, хоча українська пісня – це не панацея, просто вона існує, в ній є якась принадність, якийсь чар, але це про свято. А на будні, на щодення ми маємо те руйнаторське, яке розчищає місце для тієї нечисті, яка поступово складає...

Колись Форд, американський президент, називав себе “речником мовчазної більшості”, так і в нас є ця мовчазна антиукраїнська більшість. Вона має свою музику, вона має мистецтво – мистецтво “попси”, якщо це мистецтво. У нас в Україні, крім того, що воно амистецьке, воно ще й антиукраїнське.

Надія Степула: Знаковим словом, яке стосується сучасної української культури, є слово «бар» (у широкому розумінні: шинок, корчма, «генделик», «кабак»). Бари: «Мрія», «Люкс», «Надія» чи «Козак» з’являються, мов отруйні гриби після чергового кислотного дощику.

У найглухішому селі, на хуторі – скрізь віднайдеться бар. Молодь там «тусується», облаштовує свої маленькі справи, грає в карти. Старші можуть поговорити про політику «за стаканом».

У склянки наливаються напої, міцніші від кави. Самої кави у цих численних барах нема, хіба що сурогат. Зате і молоді, і літні випивають у такій кількості, що проблема алкоголізму та злочинів на його ґрунті №1 у країні.

Зате в кожному з цих барів можна почути «попсу». Вона звучить з радіоприймачів у глухих селах і хуторах, у розкішних автомобілях у столиці та в обласних центрах, у містах і містечках. Вона всюдисуща.

І поки вона є такою, говорити про культуру України як перспективну галузь, котра може сприяти вивищенню суспільства над бездуховністю, навряд чи доводиться. Залишається надія на те, що в світі, де нічого вічного під сонцем нема, і «попса» теж не вічна.

Цю надію розділяють далеко не всі, звісно, тому питання про засилля «попси» в українському ефірі залишається відкритим.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG