Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 23:06

Богдан-Ігор Антонич: життя «за зорею»


Надія Степула

Слухати:

Надія Степула: У день народження поета Антонича в Україні та поза її межами традиційно святкуються Дні Антонича. Про нове прочитання життєвої і творчої долі поета в монографіях, презентованих українськими і польськими авторами, художніх творах, і про значення творчої спадщини Антонича для української та європейської культури почуємо в новому випуску «Вимірів життя».

Поезія Антонича відкрила безмежний світ слова і для відомого українського поета, нашого сучасника Ігоря Калинця. Разом із дружиною Іриною Калинець вони не тільки популяризують ім’я Антонича, а й знайшли місця, де бував поет.

У 1931 році вийшла перша книжка Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя». Цю назву отримав щорічний конкурс молодих авторів на здобуття літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича.

Про все це з поетом Ігорем Калинцем спілкувалась моя колега, кореспондент Радіо Свобода Галя Терещук.

Галина Терещук: Чим імпонує Вам цей український поет?

Ігор Калинець: Фактично від Антонича я почався як поет, бо до цього часу я писав, як то всі пишуть в університеті. Після того, як я прочитав книжки Антонича, в мене сталася якась зміна в моєму розумінні поезії, все перевернуло в мені, тоді я почав серйозніше замислюватися над поезією.

Ще він мені багато дав. Це розуміння того, що треба звертатися не тільки до тієї криниці народної поезії, але оця метафоричність, образність поета також мала для мене якесь велике значення, хоч то була така, ніби, друга наука, третя наука, що я побачив те, як будується книжка. Я почав писати розділами, циклами.

В кінці 80-их років почалося з Антонича і національне відродження. То навіть трошки дивно, що поет, який не був аж так політично заангажованим, цей поет стає провісником зовсім нового життя у Львові.

Було у 87-му році 50 років з дня його смерті, і перша група людей зібралася на цвинтарі. Там виникла ідея, щоби зробити якісь такі щорічні фестивалі, але, звичайно, не на цвинтарні, а вже десь місті, якщо не в залі, то на подвір’ї. Вирішили це зробити на площі на вулиці Чайковського. Тоді ми зібрали до тисячі людей.

Фактично це була така перша велика демонстрація людей в місті без якогось дозволу влади і неінспірована владою.

Через те, що порушилася та традиція 5 жовтня ми провели вечір Антонича за два останні роки 20 жовтня. Це був вечір, присвячений презентації одночасно роману Оксани Керч “Альбатроси”. Чому ми те поєднали? Бо в “Альбатросах” фігурує образ Антонича.

І тут же відбулося нагородження лауреатів літературної премії імені Богдана Антонича за 2004-2006 роки.

Галина Терещук: За два роки будемо мати 100-літній ювілей. З чого вже сьогодні потрібно починати?

Ігор Калинець: “Каменяр” видав Антонича паралельно польською мовою, російською, а тепер готується чеською. І готують велику книжку творів Антонича.

Думаю, що до століття буде відновлений той знищений пам’ятник на могилі Антонича, бо художник Євген Безніско відтворює той пам’ятник, який зробила його покійна дружина.

Трошки мені було смішно, ми собі кепкували, що в книжці, присвяченій Антоничу, Лідії Стефановської є післямова, яку написав Андрухович.

Андрухович дуже обурений на громадськість патріотичну Львова, яка, так би мовити, не дбає про могилу Антонича, не дає там вказівників – на цвинтарі він не міг віднайти і довго ходив, блукав цвинтарем. Коли він прийшов, то побачив, що на могилі голова Антонича є зрізана.

Ну, ніколи голови Антонича на могилі тій не було. Це свідчить, що він або не був останніми десятиліттями на могилі Антонича, відколи пам’ятник стояв. Це було у формі чи Трійці, чи якийсь поганський божок – можна було собі домислювати що-завгодно. Але там не було ніякого портрету і ніякої голови Антонича.

Надія Степула: Існує ракурс, у якому поета Антонича згадують рідко. Тим цікавіше послухати міркування кандидата філософських наук, члена Асоціації українських письменників Сергія Грабовського про те, яким був світ Богдана-Ігоря Антонича з погляду тодішнього інтелектуального середовища і з погляду нинішнього, звісно.

Отже, Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Богдан-Ігор Антонич у 1930-ті роки достатньо впливовими в тодішньому інтелектуальному середовищі Галичини лівими літераторами звинувачувався в "аполітичності".

Для письменників і публіцистів правого спрямування Антонич також був чимось "неправильним", бо він, мовляв, не став "правдивим націоналістичним поетом".

У 1967 році, коли у радянській Україні вийшла збірка Антонича "Пісня про незнищенність матерії", то упорядники намагалися представити Антонича як соціально заангажованого прогресивного поета.

Сьогодні ж ми нерідко читаємо статті, де Богдан-Ігор Антонич зображений як переконаний борець за українську державність.

Сам же Антонич писав про лівих, правих і центристів, які бралися вести мову про мистецтво і взагалі про людське життя. "Усякими програмами, теоріями, ізмами торгують між собою, наче вуличним крамом".

Він був принципово безпартійним, але не менш принципово визначав себе українським поетом. Йому належить щемкий вірш "Слово до розстріляних", навіяний трагічною долею родини Крушельницьких. Є у нього вірш “Слово про Альказар”, навіяний громадянською війною в Іспанії. Але не суто політичні, а передусім етико-естетичні настанови в підґрунті цих віршів.

Загалом же Богдан-Ігор Антонич може бути за своєю ідейно-політичною позицією названий "консервативним революціонером" або ж "наснаженим архаїкою модерністом".

Парадоксально? Так. Але хіба не таке мав на увазі у дуже непростому 1935 році сам Антонич, коли говорив про головні завдання митців: "Погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом"?

Надія Степула: Богдан Стельмах – сучасний поет, чиї твори стали піснями і не втрачають популярності.

Про своє сприйняття творчої долі Богдана-Ігоря Антонича Богдан Стельмах розповів у розмові з колегою, кореспондентом Радіо Свобода Павлом Вольвачем.

Павло Вольвач: Пане Богдане, що для Вас Антонич?

Богдан Стельмах: Для мене Антонич насамперед поет. А дивний в тому, що лемко за походженням. Говірка лемківська дуже відрізняється від літературної мови.

Коли Антонич опинився тут у Львові, то він припав до вивчення української літературної мови з таким захопленням, що дивував своїх ровесників галичан ще з студентських літ, коли Антонича ми не знали, на початку 60-их. Відкривався нам Антонич через наших друзів, які працювали в бібліотеках і могли зі спецфондів діставати щось і переписувати.

Я пам’ятаю, як я і мій приятель-побратим, актор “заньківчанин” Юрко Брилинський зачитувалися тими дивними віршами, бо вони справді були дивні як на наше тодішнє вухо і око, яке звикло після шкільної лавки до інших віршів. А Антонич був для нас справжнім дивом. Ми пізнавали ті провулки у Львові і ті кав’ярні, які він оспівував у своїх поезіях.

Антонич – це такий вчитель поезії, такі майстер-класи може видавати всім, кого кличе поезія, що серед молоді, певна річ, є люди, які мають Антонича собі за взірець.

Я написав вірш. Навіть в моїй книжці “Вірші про Україну” є кілька віршів, присвячених Антоничу.

Надія Степула: Відомий сучасний поет і прозаїк Василь Терещук належить до покоління митців, котрі люблять творчість Антонича змалку і без засторог. Це можна відчути, вслухаючись у роздуми одного поета над поетичною долею іншого.

Василь Терещук: Говорити про поета – це, мабуть, те ж саме, що й переповідати пісню. Пісню треба слухати чи співати. А поета слід читати, особливо, якщо його ім’я Богдан-Ігор Антонич.

Антонич любив тишу. Чи то в батьківському обійсті на Лемківщині, а згодом у Судовій Вишні, чи то в кімнаті львівського помешкання своєї тітки.

„Тиша – це мова, якою до людини говорить Бог,” – написав колись поет. Почуте у тій тиші, мабуть, найчастіше ставало поезіями.

“Народився Бог на санях, В лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях І принесли місяць круглий.”

Мене завжди інтригували ці рядки Антонича. У нього Бог народився на санях, у лемківському містечку Дуклі. А на тих санях „Ясна Пані – очі, наче, у сарни”. І вітали Новонародженого та його Матір не тріє царів, а ті ж таки лемки у крисанях.

Не зайве пригадати, що Богдан-Ігор Антонич був сином священика. Він чудово знав Євангеліє, шлях Ісуса Христа.

Тоді що спонукало його переписати канву знаного сотням мільйонів людей Євангелія, та ще й так, що переписане починаєш сприймати, як художню правду? Чому ця поетична „єресь” проймає наші душі так само глибоко і трепетно, як і „Заповіт” Тараса Шевченка? Відповідь можна знайти у народних піснях.

Поетичне Євангеліє від Антонича увібрало в себе фантастичні образи з пісень та колядок, що він міг їх слухати досхочу у дитинстві.

Скажете, що це міф, вигадка? Так, Антонич міфологізував реальність. Але річ у тому, що ця міфологізація не принижує правду. Вона створює відчуття особистої причетності до подій вселенського значення, допомагаючи нам осягнути їх справжню духовну значимість.

Попри аж надто матеріалістичну назву томика поезій «Пісня про незнищенність матерії», що був виданий у 1967 році, Антонич був і залишається надзвичайно духовним поетом.

На позір він може й пантеїст, поганин, у творах, якого «корови моляться до сонця». Одначе насправді він заселяє Богом усю живу природу і готовий сам розчинитися у кипінні життя, перевтілюючись то в чорний вугіль, то в мудрого лиса, то в хруща, що жив колись на вишні, „тій, яку оспівував Шевченко”.

Поетичні метаморфози Антонича сповнені радощів і надій. Вочевидь він не був похмурою людиною і вмів видобувати світло у темряві життя, світло і для себе, і для інших.

Слід загадати про Антонича як про поета-урбаніста. Деяка дослідники вважають, що міські мотиви творів навіяні віденським життям Антонича. Однак львів’яни навряд чи з цим погодяться. Концерт з Меркурія можна було почути і у Львові. До того ж урбаністика Антонича, образно кажучи, оживлена образами природи.

“Кущі антен”, “бур’ян дахів” – такі образи цієї збірки. Він, ніби, дивиться на місто очима того ж таки мудрого Луіса, що забрів сюди із зелених хащ карпатських лісів.

П’ятого жовтня виповнюється 98 років з дня народження Богдана-Ігоря Антонича. І якщо ви не маєте змоги принести квіти до його могили на Янівському цвинтарі у Львові, тоді просто візьміть до рук томик його віршів.

”Тешуть теслі з срібла сани, Стелиться сніжиста путь. На тих санях в синь незнану Дитя Боже повезуть... Ходить сонце у крисані, Спить слов’янськеє Дитя. Їдуть сани плаче пані, Снігом стелиться життя...”

Сани ще біжать через сніги. Маленький Бог спить на руках своєї Матері. Ще все попереду.

Надія Степула: Попереду і 100-ліття від Дня народження поета Антонича, яке відзначатиметься невдовзі. Але вже сьогодні видно, що ці 100 літ великого часу перемін та поступу жодним чином не віддаляє поета від часу нинішнього. Богдан-Ігор Антонич залишається сучасним поетом, який просто живе «за зорею», линучи зоряним світлом до рідної землі.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG