Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 00:48

Від ленінізму до демократії: 100-річчя генерала Петра Григоренка. 16 жовтня 1907 – 21 лютого 1987


Василь Овсієнко Харківська правозахисна група Він був радянським генералом і вірив у ленінізм. Але став правозахисником і очолив закордонне представництво Української Гельсінкської групи. Позбавлений радянського громадянства, він сумував, що не зможе померти на батьківщині.

Народився в селянській сім''ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з''їзду (1930) і член ЦК комсомолу України (1929-1931). У 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931).

З 1931-го — фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Голі (1939). У 1944-1945 – на фронтах Великої Вітчизняної війни, був двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій та науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 праць із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959-го – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захистив докторську дисертацію.

«...з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу»

Після XX з''їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС, яке проходило влітку і восени 1961. «У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».

07.09.1961року Григоренко виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на конференції, був позбавлений депутатського мандата з формулюванням «за політичну незрілість». Негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.

В Уссурійську «до літа 1963 року я проробив ідейно-теоретичну роботу і зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу», – писав Григоренко. Почав із того, що написав і послав у газету критичний памфлет. Восени 1963 року, перебуваючи у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» (до неї ввійшли сини Григоренка і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазійського округів (деякі тиражем до 100 екз.). Їхніми темами були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Теміртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.

Перші арешти й допити

01.02.1964 Григоренко затримали органи КГБ в аеропорту Хабаровська, доставили у Москву у внутрішню в''язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР («антирадянська агітація і пропаганда»), а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: «Параноїдальний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». (На думку Григоренка, рішення про визнання його душевнохворим було ухвалене членами Політбюро ЦК КПРС). Інші члени «Спілки» були визнані слідством «такими, що потрапили під вплив душевнохворого», і піддалися позасудовим переслідуванням.

17.07.1964 ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові. Останнє рішення показало, що влада розглядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув''язнення Григоренко познайомився з Олексієм Добровольським.

Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об''єктом критики й ініціатором постанови Ради Міністрів, Григоренка звільнили з лікарні (22.04.1965) як такого, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

«Приховування історичної правди – злочин перед народом!»

Навесні 1966 О. Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Його близькими друзями стали старий більшовик, ініціатор викриття каральної психіатрії в СРСР Сергій Писарєв, письменник Олексій Костерін. Від них Григоренко став одержувати самвидав; дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

Восени 1967 Григоренко написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди – злочин перед народом!». У цій праці Григоренко зробив детальний аналіз причин поразок Червоної Армії в початковий період війни і вказав на безпосередніх винуватців – Сталіна і його воєначальників. Памфлет поширився в самвидаві, приніс його автору популярність і зробив його однією з помітних фігур у дисидентському співтоваристві.

У 1967-1968 Григоренко – один із організаторів і активний учасник петиційної кампанії навколо процесу Гінзбурґа – Ґаланскова. Він виступав також на захист Анатолія Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.

Разом із Костеріним адресував Консультативній Нараді комуністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968) заяву, в якій висловлювалось прохання дати їм виступити на цьому форумі. Не отримавши відповіді, автори написали «Звернення» до комуністів Радянського Союзу й інших країн, у якому говорилося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу».

У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним із авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Виступив на захист учасників «демонстрації сімох» на Красній площі проти окупації Чехословаччини, закликав громадян СРСР домагатися виведення військ із Чехословаччини.

Наприкінці 1968 Г. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської «Полудень»: «Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах».

Адвокат правозахисного руху. Захисник кримських татар.

Починаючи з 1968 року Григоренко ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі створення Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту.

Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Виступив на бенкеті, влаштованому представниками кримськотатарського народу в одному із московських готелів на честь 72-річчя Костеріна, з промовою: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. 17.05.1968 був присутній на демонстрації кримських татар на Старій площі перед будинком ЦК КПРС і зажадав, щоб його затримали разом із ними. Влітку 1968 збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів.

Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, виголосив там промову, присвячену його нам''яті, закінчив її словами: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!». Став упорядником самвидавського збірника «Памяти А.Е. Костерина» (листопад 1968). Написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації.

Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарським рухом: 19.11.1968 за ордерами, виданими узбецькою прокуратурою, у московській квартирі Григоренка був проведений багатогодинний обшук, під час якого був вилучений весь його архів. Навесні 1969 на прохання кримських татар Григоренко почав готуватись до суду над учасниками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника. Незважаючи на погрози КГБ, вилетів у Ташкент, підготувавши промову для процесу «Хто ж злочинці?»

Радянське зловживання психіатрією

07.05.1969 Григоренко був заарештований у Ташкенті і до жовтня того року перебував у СІЗО КГБ Узбекистану. Йому було пред''явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня він голодував на знак протесту проти незаконного арешту, був підданий примусовому годуванню, побиттю і знущанням. Його тюремний щоденник, переданий на волю, був опублікований у «Хронике текущих событий». Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969-го він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербського визнали результати попередньої експертизи помилковими.

04.12.1969 Григоренко знову був переведений у Ташкент, де в міському суді слухалася його справа. Ухвалою суду від 27.02.1970 Григоренко був направлений на примусове лікування в Черняховську спецпсихлікарню (Калінінградська обл.).

З моменту арешту Григоренка в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в''язницю, вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар 06.06.1969 у Москві на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Григоренка були зібрані сотні підписів. У самвидаві з''явилися дві значні праці, присвячені Григоренку: «Світло у віконці» Анатолія Левітіна (Краснова) і «До арешту генерала Григоренка» Бориса Цукермана. 06.10.1969 у московському магазині ГУМ два скандинавських студенти, прикувавши себе до огорожі, розкидали листівки на захист Григоренка. У січні 1970 у Москві та Ленінграді відбулися аналогічні акції норвезьких, італійських та бельгійських правозахисників. З виступу на захист Григоренка почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія Сахарова. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за неї згодом узяв на себе Семен Ґлузман. Після того, як Володимир Буковський у 1971 передав на Захід історії хвороб декількох дисидентів, визнаних неосудними, у тому числі і Григоренка, міжнародна медична громадськість стала натискати на радянських психіатрів. У 1973 на Заході вийшов збірник публіцистики Григоренка «Думки душевнохворого», куди ввійшли його тюремні щоденники, у тому ж році за цією книгою в Англії був знятий фільм.

19.09.1973 Григоренко був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков''ї. 24.06.1974 (напередодні візиту президента США Ричарда Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування.

Через декілька днів Григоренко був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяльність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективну заяву, у якій був виражений протест проти цькування А.Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав «Відкрите звернення» до делегатів і гостей XXV з''їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.

Був членом-фундатором Московської Гельсінкської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976-1977, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінкської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. Виступав на захист заарештованих членів Гельсінкських груп Олександра Гінзбурґа, Юрія Орлова, Анатолія Шаранського, Володимира Слєпака, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Звіада Ґамсахурдії. У лютому 1977 склав брошуру «Наші будні» про боротьбу КГБ проти Гельсінкського руху в СРСР. Продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар, був одним із ініціаторів ухвалення документа МГГ, що починався словами: «Дискримінація кримських татар продовжується».

«Мене позбавили права померти на Батьківщині».

05.12.1976 брав участь у традиційній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в''язнями сумління!».

У листопаді 1977 Григоренко одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і 30.11 виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».

У США в 1978 Григоренко був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Григоренка не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав''язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення, ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість, ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, ми зустріли щиросердечне здоров''я».

Українська Гельсінкська Група

Григоренко продовжував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним представником Української Гельсінкської групи, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 у Вашинґтоні. В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української громади у США, православним віруючим. Зустрічався з лідерами держав, брав участь в альтернативній Мадридській нараді НБСЄ, поставив перед ООН питання про деколонізацію СРСР. Читав лекції, писав публіцистичні статті, які виходили багатьма мовами, мав величезну популярність у світі як людина сумління, як кришталево чиста, гранично чесна особистість. Григоренко був не бунтівник, а стратег, що свідомо і цілеспрямовано боровся проти імперії зла – і переміг її. Він відкривав і вказував іншим дорогу до добра.

На початку 1980-х вийшли його спогади – російською, українською, французькою, німецькою мовами, що стали дуже популярними. Похований на українському цвинтарі Баундбрук біля Нью-Йорку (штат Нью-Джерсі, США) з військовими почестями, з участю людей багатьох національностей і конфесій.

Указом Президента Російської Федерації в 1993 році Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора.

З 1990 року книги і статті Григоренка друкуються на батьківщині.

У листопаді 1991-го медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала Григоренка здоровим.

У 1997р. Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом «За мужність» І ступеня. У Криму декілька вулиць носять його ім`я. У Києві є проспект П. Григоренка.

5.03.2007 Президент України В.Ющенко підписав Указ про відзначення 100-річчя П.Григоренка. У подячному листі його син Андрій написав: «Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів. Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але і цілому світу, світу, який накривається отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимості».

Ширшу довідку про П.Григоренка шукайте на сайті http://archive.khpg.org
XS
SM
MD
LG