Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 04:33

Петро Григоренко


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: Українські дисиденти совєтських часів до сьогодні викликають у багатьох політиків незалежної України відторгнення.

Сьогодні ми вестимемо мову про одну з найяскравіших особистостей у дисидентському середовищі – совєтського генерала та комуніста, а потім правозахисника Петра Григоренка.

«Я прожив тривале і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі та страхітливі, бачив смерть, руйнування та пробудження, зустрічався із безліччю людей, шукав, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив з людьми і для людей, спирався на їхню допомогу, користувався їхніми добрими порадами й повчаннями; багато з них залишили помітний слід у моєму житті, вплинули на його формування».

Максим Стріха: Ці слова належать Петрові Григоренку, якому 16 жовтня виповнилося б 100 років. Цей ювілей, як відомо, не визнала за потрібне відзначати на державному рівні більшість депутатів Верховної Ради минулого, 5-го скликання. За відповідний проект постанови тоді проголосували 193 депутати за необхідних 226.

Чим же завинив перед деякими нинішніми українськими політиками генерал-майор Радянської армії Петро Григоренко, від смерті якого минуло вже понад 20 років?

Сергій Грабовський: Відповідь на це запитання, очевидно, треба шукати у духовній еволюції Петра Григоренка.

Із зовнішнього боку його життя впродовж перших 54 років мало чим відрізнялося від життя будь-якого совєтського офіцера тих часів. Нащадок запорозького козака Петро Григоренко народився у селі Борисівці на півдні України (нині це Запорізька область), підлітком вступив до комсомолу, а 19 років – до партії більшовиків.

Він був бійцем Частин Особливого Призначення, працював на підприємствах Донбасу, потім навчався в Інженерно-будівельному інституті у Харкові, у Військово-інженерній академії та в Академії Генерального штабу у Москві.

Максим Стріха: Можливо, перебування Григоренка у 1937–38 роках, у розпал радянських репресій проти командирів Червоної армії, на навчанні в академії Генштабу, а не в самій армії, і врятувало йому життя.

А коли він почав захищати своїх заарештованих колег і насамперед заарештованого брата, йому знову пощастило, бо це збіглося у часі з падінням Єжова, з приходом Берії і з тимчасовим послабленням терору. Брата, зокрема, вдалося звільнити. І це переконало молодого тоді командира Григоренка у справедливості радянської системи, яка сама виправляє допущені помилки.

Після навчання в Академії Григоренко брав участь у боях на Халкін-Голі, під час війни командував полком. Після завершення війни він викладав у Військовій академії імені Фрунзе у Москві, потім очолив її науково-дослідницький відділ, а 1956 року отримав звання генерал-майора.

Сергій Грабовський: Григоренко виявився не дуже стандартним совєтським генералом – він щиро повірив у проголошену ХХ з’їздом КПСС десталінізацію. На районній партконференції у Москві у вересні 1961 року Григоренко закликав не допустити нового культу особи і зробити вибори партійних керівників справді демократичними.

Відтак, просто-таки у залі засідань конференції він був позбавлений мандата, невдовзі одержав сувору партійну догану, а через 4 місяця був переведений з Москви до міста Уссурійська на Далекому Сході.

Восени 1963 року Григоренко, приїхавши у відпустку до Москви, створив там «Спілку боротьби за відродження ленінізму».

Максим Стріха: Врешті-решт генерал Григоренко був викритий так званими «компетентними органами» і заарештований, а згодом виключений з партії, позбавлений генеральського звання, бойових нагород і пенсії, визнаний неосудним і ув’язнений до спеціальної психіатричної лікарні. Загалом він провів у спецпсихлікарнях понад 5 років, а в перервах змушений був працювати вантажником у гастрономах.

Сам генерал це пояснював тим, що радянські керівники не наважилися судити його як злочинця, тож вирішили за краще оголосити психічно хворим і відправити на примусове лікування.

Але 1971 року молодий київський психіатр Семен Глузман на підставі документів слідства, наданих йому адвокатом Софією Калістратовою, здійснив заочну психіатричну експертизу і визнав Григоренко психічно здоровим. За це радянський суд засудив Глузмана до концтабору і висилки за формулою «7+5».

Сергій Грабовський: У своїй ідейній еволюції Григоренко пройшов складний шлях від різноманітних проектів удосконалення комуністичного ладу через відродження ленінізму до усвідомлення злочинності самого совєтського, китайського, кубинського і інших різновидів комунізму.

У середині 1960-их років він остаточно переходить до протистояння всій системі влади. Так генерал Григоренко став дисидентом і одним із засновників правозахисного руху.

Згадує колишній совєцький дисидент Леонід Плющ.

Леонід Плющ
(Портрет з: Encyclopedia of Ukraine. Vol.IV. -- Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press Incorporated, 1993)
Леонід Плющ: Я вже писав уже раз про нього «наш Генерал», і це справді був наш Генерал. «Наш» – в широкому розумінні, тобто як один із засновників правозахисного руху взагалі і як один із діячів українського руху, Гельсінкського руху зокрема.

У ньому завжди відчувався саме Генерал, але в найкращому розумінні цього слова – це людина честі, волі, дисципліни і стратегічного мислення.

Мене завжди дивувало: коли приїздиш до нього (ну, і весь нас завжди супроводжували «стукачі»), видно було, як тільки він обертався на «стукачів» (а він на той час аж ніяк не був генералом, просто працював робітником), то одразу ж «стукачі» притихали.

Коли він, наприклад, виступав на похоронах Костеріна – це було фантастично, бо все оточено стукачами, і вони бояться будь-що йому сказати. Така внутрішня сила була, і це відчувалося у всьому. Я фактично з ним познайомився вже після того, як увійшов у коло сина Якіра, а це така була московська дисидентська богема.

Коли я вже познайомився з Генералом, то його оточення завжди було, ну, внутрішньо підтягнуте, не розхлябане, без цієї богемної пиятики, мату, при ньому ніколи не матюкалися.

Тільки один раз я почув від нього. Ми в Мадриді були на конференції, і там почав один із псевдодисидентів патякати про те, що Захід нас обдурив, ми приїхали, ми бідні і все таке інше, а він був псевдопредставником Вірменської Гельсинкської групи. Раптово Генерал встає, і вперше я почув такий суворий: «Ах ти такий-сякий, так ти приїхав не за Вірменію боротися, а за свій добробут!».

При всій його «генеральськості» це була внутрішня рівність з усіма співбесідниками, якщо вони не виходили за якісь межі моральні, – тоді він був дуже суворий. Одразу видно було співвідношення між людьми честі і людьми не честі.

Максим Стріха: Але найбільшої слави генерал Григоренко зажив саме як захисник прав кримських татар, вивезених зі своєї землі у ході етнічної чистки у травні 1944 року.

Про те, наскільки високо поціновували кримські татари захист Григоренком їхніх прав, промовляє хоча б такий факт: текст виступу генерала у березні 1967 року перед активістами кримськотатарського руху був нелегально надрукований накладом 8 тисяч – підкреслюю, – примірників.

«Незабаром виповниться чверть століття відтоді, як ваш народ був викинутий з власних осель, вигнаний із землі своїх предків і загнаний до резервацій, у такі умови, в яких загибель всієї кримськотатарської нації здавалася неминучою.

Але витривалий і працелюбний народ подолав усе і вижив назло своїм недругам. Закон на вашому боці. Та, не зважаючи на це, права ваші зневажені.

Щоб покінчити із цим ненормальним становищем, вам треба твердо засвоїти – того, що належить за правом, не просять, а вимагають! Припиніть просити! Поверніть те, що вам належить по праву, але незаконно у вас відібрано!»


Сергій Грабовський: Кримськотатарська проблема стала наочним прикладом того, наскільки щільно права особи пов’язані з правами національної спільноти, яку ця особа вважає своєю.

Знову говорить Леонід Плющ.

Леонід Плющ: Це був найбільш кричущий випадок порушення національних прав. Григоренко боровся з антисемітизмом, Григоренко боровся за різні народи, він розповідав про загибель мікронародів. Але це просто кидалося в очі – те, що робили з кримськими татарами. Тому він увійшов у боротьбу за них як за найбільш упосліджених.

Але треба підкреслити, що при цьому він допомагав татарам створити свій організований рух, одночасно він вчився у них і переносив їхні методи до загальнодемократичного руху. Тому він зіграв таку велику роль у боротьбі кримських татар.

Максим Стріха: Отже, колишній переконаний інтернаціоналіст Григоренко став в очах КҐБ буржуазним націоналістом, який підважує розрекламоване комуністичною пропагандою «національне рівноправ’я в СРСР».

Мустафа Джемільов
Говорить колишній радянський дисидент, нинішній лідер Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України Мустафа Джемільов.

Мустафа Джемільов: Він зробив для кримськотатарського народу набагато більше, ніж будь-який окремий кримський татарин зробив для власного народу.

У першу чергу дякуючи діяльності Петра Григоренка, в нашому національному русі в цілому і в середовищі кримськотатарського народу ніколи не було антиукраїнських настроїв або спрямованих проти іншого народу.

Але, на жаль, більшість політичної верхівки України виявилася недостойною пам’яті цього великого патріота. Проект постанови Верховної Ради про увічнення пам’яті Петра Григоренка не було підтримано більшістю депутатів цього парламенту.

Але дає надію те, що політична ситуація в Україні мало-помалу змінюється в кращий бік. І дай Боже Україні виростити ще багато людей, таких же великих патріотів і демократів, яким був Петро Григоренко.

Сергій Грабовський: У травні 1976 року Григоренко став співзасновником Московської Гельсінкської групи за дотримання прав людини.

Коли ж у листопаді того ж року в Києві була створена Українська Гельсінкська група, він став її представником у Москві, забезпечуючи зв’язок українських правозахисників із Заходом (як відомо, у Києві тоді не було ані західних дипломатичних представництв, ані закордонних кореспондентів).

Максим Стріха: У листопаді 1977 року Петро Григоренко виїхав до Західної Німеччини, а звідти до Сполучених Штатів Америки. Він потребував невідкладної хірургічної операції, але, мабуть, не наважився робити її у радянській лікарні – досить згадати загадковий смертельний результат нескладних хірургічних операцій, свого часу перенесених Миколою Фрунзе або Михайлом Грушевським.

Невдовзі після прибуття до США Григоренко був позбавлений радянського громадянства, але врешті-решт американський уряд надав йому політичний притулок.

Варто навести промовисту деталь: перші тижні свого перебування в Америці Григоренко мешкав у квартирі, яку для нього винайняли кримські татари.

Сергій Грабовський: Після одужання Григоренко оселився у Нью-Йорку. Там він очолював Закордонне представництво Української Гельсінкської групи і видавав щомісячник «Вісник репресій на Україні».

У Нью-Йорку Григоренко написав книгу своїх спогадів із промовистою назвою «У підпіллі можна зустріти лише щурів».

«Влада, що народилася у підпіллі і вийшла з нього, полюбляє у темряві творити свої чорні справи. Натомість ми прагнемо винести їх на світло. Влада, намагаючись вийти з-під світла, зображує наші дії як нелегальні, підпільні, прагне загнати нас у підпілля.

Але ми твердо знаємо, що у підпіллі можна зустріти лише щурів. З підпілля вийшли щури, що захопили владу над людьми. Щури домоглися вигнання мене з Батьківщини. Але майбутнього у щурів немає. Ми повернемося на Батьківщину і побачимо наш звільнений від щурячої пошесті народ».


Максим Стріха: Петро Григоренко помер 21 лютого 1987 року і був похований на українському цвинтарі містечка Баунд-Брук неподалік Нью-Йорка у тому українському меморіалі, який був створений зусиллями пізнішого першого патріарха незалежної Української Православної Церкви, владики Мстислава.

Через 5 років перший склад Київради демократичного скликання назвав його іменем великий проспект на лівому березі у Києві, а 1999 року Меджліс кримськотатарського народу (зауважмо: саме Меджліс, а не уряд Криму) встановив йому пам’ятник у Сімферополі.

Сергій Грабовський: Видається, що постать генерала Григоренка та його духовна еволюція викликають відторгнення у тих українських політиків, яким залишаються чужими права людини та права національної спільноти.

Генерал Григоренко пройшов духовну еволюцію в дуже складних умовах: від сталініста, більшовика до прихильника демократії, прав особистості, прав нації, права України на незалежність.

Як засвідчили результати голосування у ВРУ п’ятого скликання, більшість тодішніх українських народних депутатів такий шлях досі не пройшла.

Матеріали до теми:

• Кримські татари віддали шану своєму захисникові. До 100-ліття генерала-дисидента Петра Григоренка • Від ленінізму до демократії: 100-річчя генерала Петра Григоренка. 16 жовтня 1907 – 21 лютого 1987

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG