Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 00:57

Роман Віктюк: «Кожен день кричу, що я український режисер»


Сергій Рахманін: Наш сьогоднішній гість – людина, яка не потребує, як на мене, зайвого представлення. Це – Роман Віктюк. Цих двох слів достатньо, аби зрозуміти, про кого йдеться.

Роман Віктюк: Коли ти закінчуєш у Москві навчання в найкращому вищому закладі, тебе залишають в Москві, а ти кажеш: “Ні, я їду додому”
Ви знаєте, для мене глибоко символічно, що Роман Віктюк з третьою, якщо не помиляюсь, версією своїх легендарних “Служниць” з’явився в Києві саме зараз. Звичайно, у мене певне таке збочене уявлення про навколишній світ, так от для мене те, що відбувається в нашій українській політиці, трошки нагадує “Служниць”.

Роман Віктюк: Безумовно.

Сергій Рахманін: ... Де оця от трійця – Ющенко, Тимошенко, Янукович – це Клер, Соланж і Мадам, які постійно змінюються місцями, кожен носить свою отруту, але є підозра, що хтось колись вип’є не ту отруту, чи не так, чи щось трошки не теє піділлє. Я розумію, що це збіг обставин, що Віктюк зі своїми “Служницями” з’явився саме зараз.

Роман Віктюк: Я повинен сказати, що перший раз, коли я почав працювати над цією п’єсою, часи були не кращі в Росії, ніж зараз в Україні. І Аркадій Райкін, він попросив, щоб я що-небудь поставив в театрі, який він в Москві відкрив. Я сказав: “Обов’язково”. І він помер. Я своє слово дотримав. Прийшов, Костя Райкін був вже керівником.

І коли я прочитав п’єсу, він мені сказав (переклад): “Мені здається, вона така політична, мені здається, вона така гостра, вона така антирадянська”. Я кажу (переклад): “Замовкни, тому що цього драматурга ЦК партії не допускав у Радянський Союз навіть до згадування взагалі, не знаючи зовсім ні його біографії, ні його долі, ні його ставлення до радянської влади, ні участі у Парижі у цих рухах молодіжних”.

У них було таке відчуття на прізвище, на людину, на те, що він може, може, а не робить, що вони забороняли. І як тільки влада закінчилась і почалась ця вся біда, я тоді зрозумів, що перша вистава, яка має бути в Росії – це “Служниці” Жана Жене.

І він мріяв усе життя, щоб ця вистава була поставлена у в’язниці. І тепер в якомусь році Італія проводить світовий такий, так би мовити, я не знаю, як сказати, ну, з’їзд тих, хто ставив Жана Жене у світі. І коли мені надали слово, я кажу: “Ви знаєте, так все прекрасно, але я єдиний виконав прохання Жана Жене”. В самій великій в’язниці світу була поставлена ця п’єса про плебс і про людей духу. І що ніколи плебс не зможе без любові існувати, вони можуть лише знищити один одного.

Сергій Рахманін: Я думаю, Жана Жене це б потішило. Бо небагато знайдеться у світі людей, які потрапили за ґрати за те, що вкрали книжку і не просто книжку, а, якщо не помиляюсь, Пруста. На це треба наважитись.

Роман Віктюк: Так, він вкрав книжку Пруста.

Сергій Рахманін: Ви знаєте, от зізнаюсь: я в своєму житті один єдиний раз, - сьогодні вперше в цьому зізнаюся, - я один єдиний раз у своєму житті вчинив крадіжку.

Роман Віктюк: А я весь час в бібліотеках крав, я не можу сказати – крав, виносив.

Сергій Рахманін: А я саме вкрав.

Роман Віктюк: Ні, вкрав, вкрав! Оце був Рим. І я приїхав туди, я не пам’ятаю, ще не ставити, а домовлятись про те, що я приїду. І я побачив в одному магазині геніальну книжку італійською мовою, якої я не знав. І я виніс цю книжку. Вкрав – це правда.

Сергій Рахманін: А я служив у радянському війську, грошей вистачало виключно на те, щоб якийсь там нехитрий реманент і якесь там їдло купувати, а була абсолютно розкішна крамниця, в містечку, де ми служили, я, вже не пам’ятаю, за чимось виліз. І там були “Брати Карамазови” Достоєвського, якого я не міг просто купити в Києві, його чомусь не було. Я довго думав, думав, думав, це якось повз мене було, це, знаєте, щось зі мною сталося, я сам не помітив, я взяв, запхнув під шинель і пішов.

Роман Віктюк: Там, де серце, чи ззаду, куди ти ховав?

Сергій Рахманін: Біля серця.

Роман Віктюк: Ой, ні, тоді дуже просто... Це в тебе погана система.

Сергій Рахманін: І ніхто не помітив, що приємно, бо варто було...

Роман Віктюк: Та за радянські часи можна було все виносити.

Сергій Рахманін: І там такий місточок невеличкий був по дорозі до казарми і таке болото. Ну, класичне болото, це Білорусія, там скрізь болота, і люди такі, на превеликий жаль. І я щось вагався, вагався, не витримав, соромно мені стало, я взяв цю книжку, булькнулась вона в болото і там і потонула. І вже пізніше, згодом я подумав, що не вийде з мене ніколи Жана Жене. Я свій злочин не довів до кінця. І, напевно, усе у своєму житті треба доводити до кінця, навіть злочин.

Роман Віктюк: Ти одразу захотів бути у в’язниці?

Сергій Рахманін: Ні, Бозя милував, хоча зарікатися від цих речей – самі знаєте.

Роман Віктюк: А я тобі повинен сказати правду, що коли я вже почав ставити, а потім телебачення хотіло зняти цю виставу. І я, як наївна людина, кажу: “Ви знаєте, це буде прекрасно, давайте тільки ми почнемо з того, що ви покажете, як я йду до в’язниці, потім відчиняють мені двері там, де сидять люди, і як мене зустрічають ті, що там сидять”. Мене відвезли до цієї жахливої московської “Матроської тішини”.

Сергій Рахманін: Я думаю, що тут не ліпші. Вони скрізь однакові. Це те, що об’єднує.

Роман Віктюк: І те, що я там побачив, заборонили. І зняли ми без цієї “Матроської тішини”. Це було б жахливо, тому що це була правда. І це було б зрозуміло, чому я туди пішов. У всякому разі, Жан Жене – геній. Я вже тричі звертаюсь до цієї п’єси. І повинен тобі сказати, що покоління молодих акторів не може пройти повз цього драматурга.

І це вже в останній раз було, зовсім не давно – сон, і він мене французькою мовою, я розумію, що це слова татарські, каже, монгольські, “нєхарошиє” слова і кричить мені, що як так можна, що це покоління, яке виросло зараз, його не знає. Я вранці прийшов в театр, зібрав акторів, ми почали працювати. Оця вже третя акторська зміна увійшла в текст, великий текст Жана Жене.

Сергій Рахманін: Є покоління, які не знають Жана Жене. Я от згадав у зв’язку з цим, коли Вам ставили питання: “Чи не шкодуєте Ви, - підкреслюючи навіть за кордоном, що Ви українець, український режисер, - чи не шкодуєте Ви, що поїхали свого часу покоряти Московію?” Ви сказали, що постійно згадуєте Гоголя...

Роман Віктюк: Батька.

Сергій Рахманін: ... Гоголя-батька... Який писав блискучі п’єси, залишилась тільки одна прекрасна, але мало відома.

Роман Віктюк: Вона в мене є.

Сергій Рахманін: І так, якби Ви залишились тут, то, напевно, розділили б долю батька-Гоголя, у вас дійшла б до нащадків тільки одна п’єса, і та маловідома.

Сергій Рахманін (справа) і Роман Віктюк
Роман Віктюк: Мабуть, тільки єдина перша вистава, яка була мною поставлена у Львові, і її вже ніхто не пам’ятає. Доля режисера більш складна, ніж доля письменника. Батька-Гоголя текст у мене є.

Сергій Рахманін: Бачите, я можу тільки поскаржитись, бо доля журналіста ще менш вдячна – його твір живе добу, інколи менше.

Роман Віктюк: А, може, тебе на плівку запишуть? Не правда.

Сергій Рахманін: Хто їх слухатиме.

Роман Віктюк: Сам собі можеш потім...

Сергій Рахманін: У всякого своя доля і свій шлях широкий. Але все-таки я хотів би повернутися трошки, поглибити цю тему, отже, Віктюк неодноразово бував в Україні, його сприймають дуже приязно. Це правда, Ваші приїзди завжди тішать місцеву публіку, і, що приємно, Ви самі це підкреслюєте: 60-70 відсотків глядачів – це молодь. І все-таки ми вирішили поставити нашим слухачам два питання, це наше традиційне таке опитування, не репрезентативне опитування – vox populi, глас народу: що вони взагалі знають про Романа Віктюка і чи не шкодують вони, що Роман Віктюк творить за межами рідного терену? Що з цього вийшло – почуємо просто зараз.

Респондентка: Це народний артист з України, режисер.

Респондентка (переклад): Вистави ставить хороші, популярні, я, на жаль, не ходила, але завжди хотіла.

Респондентка: Я знаю, що прем’єра скоро буде в Жовтневому палаці.

Респондентка (переклад): Це відомий режисер, прекрасні у нього вистави, з України він, зрозуміло, зі Львова, любить до нас в Київ приїжджати, епатажний, сміливий.

Респондентка: Він живе в Москві, але він зі Львова сам, у Львові була його постановка недавно – “Служниці”. Він, напевно, заслужений, презаслужений, я ні разу не була на ньому, напевне, дорогі квитки.

Респондент (переклад): Я знаю, що режисер, скандальний, це, може, для більш молодих, сучасних.

Респондентка: Велика людина, взагалі Режисер з великої літери, але дуже шкода, що ця людина живе в Москві і творить в Москві, хоча воно подекуди не стільки російське, як більше за своєю суттю українське, саме мистецтво. Найбільше подбається і найбільш симпатичним мені виглядає Віктюк і навіть шляхетним, коли він розмовляє українською мовою, він тоді виглядає зовсім такою панською людиною, тому що коли він розмовляє російською, здається, що це штучно навіюване йому якось збоку. Не, насправді, людина велика, геній, саме українська земля могла дати таку людину.

Респондентка: Дивилася багато його вистав. Десь 10 років тому це була вистава “Служниці”. Вона мені дуже сподобалась, вона була просто захоплюючою, ну, він дуже талановитий, але мені здається, що йому треба трошки поміняти тему.

Сергій Рахманін: Можу лише визнати, що публіка цього разу була поблажлива, бо зазвичай у нас різні думки, різні точки зору з приводу того чи іншого героя. Панська – мені сподобалося це визначення – “коли говорить українською, більш панський”.

Роман Віктюк: Прекрасно. Це говорить про аристократизм.

Сергій Рахманін: Про певну шляхетність?

Роман Віктюк: Безумовно. Якраз ця п’єса, як ми з тобою на самому початку з’ясували, конфлікт якраз цей там і є.

Сергій Рахманін: Все-таки, коли Ви відвідуєте Україну, зараз Ви робите це частіше, тому що Ви зараз дотичний ще і до телевізійного проекту “Фабрика зірок”, якщо не помиляюсь, на жаль, я не бачив, я не є споживачем...

Роман Віктюк: А чого ж ти не дивишся?

Сергій Рахманін: Це трошки не моє.

Роман Віктюк: Там молодь все-таки, треба знати.

Сергій Рахманін: Я для таких програм не надто молодий. І все-таки, коли Ви відвідуєте Україну, чого більше - ностальгії, суму, радості? Тому що я пригадую просто, що Ви говорили, що Львів, попри все те, що це місто для Вас рідне, близьке, розмаїття почуттів викликає, це місто, позбавлене любові, і в Україні, на превеликий жаль, для Вас не залишилося місць, де живе любов. Чому?

Роман Віктюк: Це місто без любові. Тому що, розумієш, коли ти закінчуєш у Москві навчання в найкращому вищому закладі, тебе залишають в Москві, а ти кажеш: “Ні, я їду додому”. Я приїхав до Львова і перші свої спроби режисерські я робив там. І місто зробило все, коли я поставив п’єсу під назвою “Місто без любові”, щоб зникнути і там не бути.

Я пам’ятаю, що коли я поставив “Фабричне дівчисько” – це п’єса Володіна. Це грандіозна людина. Нічого антирадянського, повір мені, в цій п’єсі не було, крім того, що там був комсомольський ватажок, який був трішечки смішний. Приїхала з Києва, тоді вона була, мабуть, секретаркою піонерської організації, може, комсомолу, здається, вона була керівником комсомолу України.

І вона вкінці вистави так кричала на мене, так чоботями била об підлогу. А в цьому “Театрі юного глядача” у Львові був колись жидівський театр, і туди втік Шолом Алейхем, і він в цьому театрі працював. Це був десь п’ятий, шостий рік. І підлога там була така, мені здавалось, що вікова, що її розбити не можна. Ця пані так била ногою, що вона розбила в кабінеті адміністратора підлогу, і не помітила, і вона так чобітьми розкидала в сторону те, що залишилось від підлоги.

А я був наївний, і мені здалось, що треба, щоб врятувати цю виставу, покликати дівчат з комуністичної бригади. І в фойє були величезні портрети цієї бригади, і закінчувалась вистава тим, що виходили, я попросив, щоб коли приїхала керівника, щоб ці дівчата з бригади вийшли з акторами на сцену. І голосно лунала пісня «В коммунистической бригаде, с нами Ленин впереди». І коли я сказав: «А що ж мені робити, коли вкінці ми даємо такий гімн комуністичної бригади?” Ця дама мені сказала: “Це тобі комуністична бригада, а мені то гімно”. Ото “гімно”... А дівчата були такі прекрасні, вони вірили в те, що займають комуністичною ідеєю.

І виставу заборонили, її не було. Це вже була остання... А приїхав Володін в місто, і коли він побачив виставу, він сказав, що це було найкраще втілення його п’єси. А потім приїхав самий найкращий театрознавець – Асаркан Олександр і в журналі “Театр” написав за все життя єдину блискучу рецензію на мене. Він в ній якби зрозумів, відчув і побачив весь шлях мого життя, це була десь третя чи четверта вистава. Зараз він живе в Америці, у нього своя колонка в головній газеті світу, кожного разу присилає мені вітання і нагадує про цю першу виставу.

Сергій Рахманін: Ну все-таки, хотілося сюди повернутися в якості переможця, тріумфатора?

Роман Віктюк: Все було, я тобі можу розповісти. Що ти думаєш, я кажу тобі неправду? Я поїхав зі Львова, а потім знову приїхав і прийшов до керівника культури – Ярослав Диментійович Фітошинський, який до мене прекрасно відносився. І в обкомі партії була пані Мартьянова, яка мене ще знала з Палацу піонерів. Я ми зустрілись і я кажу: “Я хочу повернутись додому”, вона каже (переклад): “Як це добре, як це добре, я завтра тобі відповім”. І завтра вона сказала, що ні в одному з театрів нема вільного місця для мене.

А потім я вже був у Києві, я працював в Театрі юного глядача, у мене була своя студія, якою я керував, в театрі Франка. Через рік після того, як ми показали свою роботу, і вчителі цієї студії побачили, що це так відрізняється від того, що вони роблять, що вони зробили все. І сказали, що це не лише антирадянське, а це ще і антиукраїнське, що я – не українець. Вони звільнили мене, а всі діти написали заяву, що якщо мене не буде, вони не повернуться вчитись.

І ми тоді поїхали до Фурцевої, вона нас прийняла, вона плутала, де сидить учитель, а де учні, я весь час казав (переклад): “Це я вчитель той, який винен у всьому”. Вона вислухала уважно, навіть заплакала і сказала, що такого не може бути, щоб було таке єднання учнів і вчителя, щоб учні так любили вчителя. Вона підняла трубку і подзвонила Єфременку - це був замміністра культури – і сказала (переклад): “Негайно, як тільки вони повернуться, повернути його до навчання зі студентами”. Ми приїхали – що вони зробили? Вони сказали: “Ми повертаємо студентів”, а їх не треба було повертати, тому що вони самі пішли.

І коли сказали, що мене не буде, всі залишили навчання і поїхали зі мною туди, куди поїхав я. От тобі такі повернення. А потім вже, коли мене просив міністр культури пан Дзюба, геніальна людина, я його поважаю страшенно, і він мені каже: “Я Вас так прошу, де Ви будете ставити, кажіть, що Ви – український режисер, я Вас так прошу”. Я кажу: “Що Ви, я не тільки кажу, я кричу”. І їду в Грецію в головному театрі ставить якраз “Брати Карамазови”. Бачиш, як буває цікаво, розумієш? І там два місяці в головному місті Греції кожен день кричу, що я український режисер.

Сергій Рахманін: Але цього не чують за звичкою.

Роман Віктюк: Прем’єра – і директор театру мені каже: “Який прапор повісить?” Росіяни дзвонили, весь час турбувались, як я себе почуваю. Україна мовчала. Я йому подзвонив, Володимиру Михайловичу, кажу: “Ну, що ж таке, хоча б сказали, може, мені щось треба там, може, порозмовляли б на мові зі мною”. Ніякого дзвоника не було. Прем’єра – і він каже: “Ми тримаємо прапор український і тримаємо прапор російський. Який вішати?” Я кажу: “Давайте почекаємо до сьомої години”.

Приїздить пані Матвієнко, вона була тоді послом в Греції від Росії, вони мені прислали квіти, подарунки. Сьома година – українців нема. І він мені каже: “Ну?” Я кажу: “Робіть так, як Ви вважаєте”. Повісили російський прапор. Закінчується вистава, а там такий звичай, що на прем’єрі актори дарують один одному подарунки і обов’язково треба ці подарунки показувати глядачам. І от вже актори отримали ці подарунки, мені несуть в папері щось загорнуте, я як західноукраїнська дитина мацаю той папірець і думаю: “Якщо це светерок, нащо мені той светерок, або сорочка, або костюм – в мене все це є”. А вони кричать – рвати папір і все. Ну я так кавальчик надірвав – не розумію, що там, ще – не розумію. Вони самі розірвали, витягли звідти український прапор, підкидали його вгору. І над сценою літав український прапор. Розумієш?

Сергій Рахманін: Красива історія, але сумна.

Роман Віктюк: І зал попросив мене говорити на мові. І я слово подяки – вони ж не розуміють нічого – я говорив на твоїй і моїй мові. От бувають і такі, знаєш, речі.

Сергій Рахманін: Я просто вкотре переконуюсь, я можу помилятись, в цій студії з багатьма людьми говорили, різні люди, такі, як Андрухович, Забужко, Малкович, талановиті люди, вони говорили про те, що одна найбільших бід цієї країни – це агресивний несмак, який притаманний. Тобто часто-густо тут народжується в різних царинах талановите, обдароване, навіть геніальне. Але чомусь воно тут на цьому терені не приживається, воно якщо зреалізовується, то чомусь поза межами його – в Росії, в Сполучених Штатах, будь кому.

Як це не прикро, той же Жолдак або той же Вакарчук, чи той же Скрипка, аби стати визнаними, запитаними тут, вони спочатку на повний голос заявили про себе за межами України. І Ви – людина, яка часто тут буває, яка корінням звідси, але, з іншого боку, можете собі дозволити розкіш дивитися на це все збоку, Ви можете погодитися або заперечити, що несмак, на превеликий жаль, цій країні притаманний?

Роман Віктюк: Це норма, що жахливіше.

Сергій Рахманін: Для України чи взагалі?

Роман Віктюк: Ні, для України. Знаєш, я національний герой Ізраїлю ще.

Сергій Рахманін: А ще у Вас є орден “За заслуги перед українськими Військово-Морськими силами”. Я був страшенно зворушений, коли про це дізнався. Кумедна штука, я б гордився цим.

Роман Віктюк: Ай, перестань... Я – національний герой Ізраїлю. У мене навіть краплини нема їх крові – вони вважають, що я їх національний герой. І вони мене зустрічають, шанують, обожнюють.

Сергій Рахманін: Я думаю, що половина з них – це наші люди.


Роман Віктюк: Ні, я тобі повинен сказати, що я був єдиний, кого вони запросили на своє телебачення. Там такого не може бути. Це був Шарон, і я з ним був в одній телевізійній програмі. І вони були щасливі, що я так говорив про той тероризм і про зневагу до цієї країни зі сторони світу (тоді це було), що Шарон сказав, що я краще відчуваю цей біль, ніж вони, які там живуть.

Сергій Рахманін: Ви знаєте, коли я ще говорив про обдароване, незвичайне, незрозуміле, тут мені чомусь ще спала на думку така суперечлива для нинішніх українських реалій постать, як Андрій Данилко. Пам’ятаю, почалась справжня війна... Тобто його тут не сприймає велика кількість людей, які вважають, що він плюндрує українську культуру, що для мене є дивним...

Роман Віктюк: Щоб ти чув, як я про нього розповідаю на різних каналах...

Сергій Рахманін: ... І з іншого боку є росіяни, які вважають його ледь не зрадником після цієї кумедної історії.

Роман Віктюк: Це вигадана історія.

Сергій Рахманін: Свого часу, коли він був у цій студії, він справив враження дуже втомленої, дуже самотньої людини.

Роман Віктюк: Це коли, зараз було?

Сергій Рахманін: Це було вже після “Євробачення”.

Роман Віктюк: Ну, так безумовно.

Сергій Рахманін: Нещодавно. Справді самотньої і справді втомленої людини, яку було суто по-людськи шкода. І згадав, що свого часу Геннадій Хазанов говорив про те, що насправді Андрій Данилко, він зжирає зсередини власний талант, бо він геніальна людина, і йому треба було виходити на сцену і реалізовуватись як актор. У Вас не було бажання запросити Данилка...

Роман Віктюк: Як не запросити? Я вже стільки років кричу, в мене п’єса лежить...

Сергій Рахманін: А чому він не погоджується?

Роман Віктюк: Чому не погоджується, він погоджується. Але щоб поєднати його, Шифріна – там три ролі, четверта для мене написана, це Альдо Ніколаї написав, італієць, він написав грандіозну п’єсу, я їх не можу зібрати. Галкін – четвертий. Ну, не можу, тому що в того тут, той їде, той приїде. І всі хочуть.

Сергій Рахманін: Так не буває, невже Вашого авторитету недостатньо, щоб переконати?

Роман Віктюк: Недостатньо, бо гроші випереджують всі авторитети. Фантом цей, він жахливий.

Сергій Рахманін: Радянське мистецтво, з одного боку, було трохи збоченим, але, з іншого боку, в ньому не було цього фантому грошей, я зауважу.

Роман Віктюк: Не було, але я думаю, що влада цензури була слабша, ніж влада грошей. Їх можна було обдурити. Я все-таки не постави ні однією вистави для них.

Сергій Рахманін: Можна було Солженіцина видавати за Гольдоні, можна було в “Украденому щасті” запускати греко-католицькі хори.

Роман Віктюк: А ти знаєш? Так, це було “Украдене щастя”.

Сергій Рахманін: Абсолютно геніальний твір і абсолютно геніальна п’єса, я бачив її в різних постановках, і таке враження склалося, не знаю, як це Франкові вдалося, хто б його не ставив, його не можливо зіпсувати. Не можливо.

Роман Віктюк: Розумієш, ще є колорит або серцевина греко-католицької служби протягом всієї вистави, і ніхто не знає, що це греко-католицька записана служба, це прекрасно. І якось мені каже білетерка: “Там Вас чекає така стара людина”. Я виходжу, людина дивиться на мене прозорими очима і каже: “Ви розумієте, що Ви зробили?” Я без паузи кажу: “Розумію”. “Правда розумієте?” – “Розумію”. Він мені поцілував руку і пішов.

А коли було 50 років створення Радянського Союзу, а прем’єра була до цієї дати, і ввечері повинні приїхати ЦК і пан Брежнєв. Я дивлюсь: в художньому театрі, в проїзді художнього театру висить афіша. Написано: “К пятидесятилетию образования СССР «Украденное счастье» Ну, що ти смієшся, я правду кажу.

Сергій Рахманін: Я знаю цю історію.

Роман Віктюк: І приходить директор, каже: “Хто підписав?”. Я кажу: “ Ви і Єфремов”. Каже (переклад): “Та ні”. Приходять Єфремов, читає, каже (переклад): “Уууу, б..., ти нас всіх до Сибіру відправиш”. Взяли, заклеїли “До п’ятдесятиріччя”, увечері було політбюро, і прекрасно приймало, і не знало, що там. А коли приймали виставу, то замміністра культури, Дєбечев був міністр, українець, він з Вінниччини, здається, і нарада, всі сидять комуністи, і він говорить: “Романе, - він зі мною на мові розмовляв на цих художніх радах, - а який хор співає у виставі?” Я без паузи кажу: “Чернівецький”. Він каже: “Які прекрасні голоси у нас на Україні”.

Але встає пані Степанова, народна артистка Радянського Союзу, вона була секретарем парторганізації, і каже (переклад): “Романе Григоровичу, ну що Ви, розумієте, у нас таке свято – 50 років утворенню СРСР. Ну, звичайно, там труп валяється, та дідько з ним, з цим трупом. Розумієте, треба зробити, щоб всій вийшли ці українці, взялися за руки і так, дивлячись в зал, проспівали: “Рєвє та стогнє Днєпр широкій”. Знаєте, яка була б оптимістична фінальна крапка?”

Я їй кажу (переклад): “ Ви знаєте, це так чудово. Тільки все нещастя в тому, що оці, як в горах жили, ще танки не приїхали із зірками, а вони читати не вміли. А написав “Рєвє та стогнє” поет Шевченко”. Вона так на мене подивилася жахливо, я кажу (переклад): “І ще до цього часу книжки не приспіли, а це вже тільки радянська влада таке світло принесла”. Вона б мене вбила.

Сергій Рахманін: Про світло і темряву, про різні боки нашого життя ми поговоримо після невеличкої рекламної паузи.

Щиро вітаю тих, хто залишився з нами, радо вітаю тих, хто до нас щойно приєднався. Наш сьогоднішній гість, людина, яка, як я вже говорив, не потребує зайвої презентації, Роман Віктюк. Ще раз доброго вечора.

Роман Віктюк: Може, і доброго. Ти вважаєш, що доброго?

Сергій Рахманін: Я сподіваюсь, щось у мене таке відчуття: осінь, Київ, який все ще зіпсований. Є місця, де живе любов.

Роман Віктюк: А що за стінами робиться, не відчуваєш зараз?

Сергій Рахманін: Ви знаєте. Я вже звик, я вже призвичаєний. Ви колись казали, що цинізм, він розбещує і знищує світ. А як на мене, то журналіст, якщо він немає маленьку крихту цинізму, то він просто помирає, не витримує. Треба, знаєте, як заштрих такий невеличкий, щеплення.

Роман Віктюк: Я думаю, це не важко.

Сергій Рахманін: Це треба призвичаїтись, це важко спочатку.

Роман Віктюк: Навіть коли ідеш вашими коридорами сюди, незатишно, думаєш: “Це вже, як КГБ, - ідеш, ідеш, двері, двері, двері”.

Сергій Рахманін: Це називається: “Довга дорога на “Свободу”.

Роман Віктюк: Довга дорога до свободи.

Сергій Рахманін: Я пригадав, Ви згадали оце “До 50-річчя утворення СРСР “Украдене щастя”, був один кумедний епізод, у мене один мій знайомий добрий був знятий з посади головного редактора за радянських часів через абсолютну дрібничку: на останній шпальті газети, яку він редагував на той момент – не буду говорити, бо це, напевно, не дуже етично – там шахові етюди друкувались. Ви знаєте, були такі люди, які цим захоплювались. І там було написано так: “Етюд, присвячений 60-річчю утворення Першої кінної армії”. Етюд починався словами: “Білі починають і виграють”.

І все. І це було достатньо, щоб людина позбулася редакторської посади. Але це, до речі, йому дозволило дещо переосмислити у своєму житті, подивитися на деякі речі трошки інакше, під іншим кутом, і він сказав, що насправді оця от дрібничка, оця нісенітниця, яка буцімто змінила його життя, він мав час посидіти вдома і подивитися на все те, що відбувається навколо, під іншим кутом. Так що, я думаю, що і Єфремов міг з цього зробити певні висновки.

Роман Віктюк: Безумовно, він був щасливий, але він так і помер, і я йому так і не міг сказати, що за хор співав в цій виставі.

Сергій Рахманін: А, може, він відчув.


Роман Віктюк: Ні. Навіть Жора Бурков –це геніальний актор, він грав фантастично, повірив мені, і Нохін – один із таких прекрасних людей, він дуже любив виставу з Бучмою, але він написав, що так, як грає Бурков, і так, як зроблена декорація Лідером – це теж український геніальний сценограф, неоцінений тут. І я його в Москву, повір, притягнув, за руку взяв і притягнув.

Сергій Рахманін: Мені залишається тільки шкодувати, що я не бачив Буркова у цій ролі. Хоча є абсолютно унікальні речі: можна так чи інакше ставитися до “Огнем і мечем” Єжи Гофмана, але фантастичне враження було, для мене взагалі фантастичне, тому що я його побачив у Варшаві. Тобто я сидів серед поляків. І ми реагували на те, що відбувається на екрані, абсолютно по-різному.

Я був вражений тим, я віддав, безумовно, належне Богданові Ступці – геніальному акторові, але я був страшенно вражений, як Домагаров зіграв українця. Він був настільки переконливий, він був настільки питомий, щирий, яскравий, я не міг збагнути, не міг зрозуміти, як можна так перевтілитись, відчути себе українцем людині, яка безмежно далека...

Роман Віктюк: Це саме було в ньому, це було і в Буркові.

Сергій Рахманін: Те що називається “чарівна сила мистецтва”. Заяложений вислів.

Роман Віктюк: Він інколи не бачив Бучми, але інтонація...Ти ж розумієш, що західноукраїнську мову треба вміти то говорити, треба чути цю музику, то підробити се не можна. Так от в Жорі була та інтонація, яка була в Бучмі, тому що він так все життя в ньому і розмовляв. І перед кожною репетицією Жора мене просив (переклад): “Поговори зі мною так, як розмовляють на батьківщині Франка”. Я не знаю, як це відбувається, але це геніально, це грандіозно. І це не можна навчити, ні, це треба з середини відчувати.

Колись я приїхав у Нью-Йорк, і в Українському домі сказали, що треба зі мною зустріч з людьми, які виїхали із Західної України. Мені сказали тоді: “Це бандерівці, Ви не лякайтесь, але вони не вірять нікому. Ми хочемо, щоб Ви з ними зустрілись”. Я прийшов, сиділи старі-старі люди. Вже й глухі, ще й не бачать, в окулярах і один одному: “Ти дивись, хто то прийшов? Що вони підкинули – комсомольця, піонера, комуніста? Ми від того втекли, що того треба того?” І між собою, а я сиджу і на них тихенько дивлюся. А потім кажу: “Та що ви то кричите, та ми з вами разом втікали від тих москалів”. Один одному кажуть: “Ти його пам’ятаєш?” – “Та де, я його перший раз бачу, чекай, чекай”.

Я кажу: “А чого ж ви не пам’ятаєте, а ви пам’ятаєте, - називаю, - вулиця Замарсиновська, де, як виїжджали, все, як тікали”. Він каже: “Ти дивись! Ну то давайте поговоримо, давайте згадаємо, як то було. А ти пам’ятаєш...” Все. І від моєї інтонації відбулось щось неймовірне. Вони забули про все. І вони вернулись в ті часи, в часи любові до цієї землі і шани, яка ніколи їх не покидала. В цих українцях є щось неймовірне. В Нью-Йорку був такий будинок, 17 поверхів, і там можна було безкоштовно, не всім, але давали ці антирадянські книжки, всю філософію, грандіозно все це. І я возив, мене не перевіряли, я привозив усе. І це був російський відділ.

Одного разу я натискаю дзвіночок, відкриваються двері, стоїть хлопець, років 35. Він ще не сказав: “Добрий день”, нічого. І я кажу “Що ти того робиш, ти що зі Львова то приїхав чи твої батьки того?” Пауза. Я кажу: “Що ти так ся на мене дивиш? Я теж зі Львова”. І у нього сльози. Він каже: “У мене вдома так розмовляють батько і мама. А звідки Ви вгадали, відчули, що я так хочу приїхати до Львова і почути мову оцю там?” І він набрав номер телефону батьків, і я з ними розмовляв. От бувають і такі речі. Сергій задумався. У нього таке серйозне знову обличчя. Якщо б ви бачили! Вже, о, о, трошки міняється.

Сергій Рахманін: Пригадав схожу історію, не буду її переповідати, аби просто не забирати час у наших слухачів. Бо Вас їх послухати набагато цікавіше. Маєте можливість спостерігати за українськими акторами. Чи є хтось, хто Вас вразив, зацікавив?

Роман Віктюк: Я їх забираю відразу до себе. Вони кажуть, що в мене такий український осередок у Москві. В Театрі російської драми Лесі Українки працювала Погорєлова, Ісаєв. Відразу вони вже заслужені артисти Росії. Ада Роговцева – перша актриса України.

Сергій Рахманін: Їй завжди 14, як Ви казали.

Роман Віктюк: Завжди 14.

Сергій Рахманін: А чому 14? Я вже зрозумів з багатьох інтерв’ю численних Ваших, чому Вам постійно 19. Чому їй 14?

Роман Віктюк: Тому що вона вірить, що все тут, на цій землі, в її театрі буде так, як вона там працювала і була першою актрисою України. І я знаєш, скільки разів, коли мене Піховшек, є такий хлопець...

Сергій Рахманін: Є такий персонаж.

Роман Віктюк: Я б не так сказав, як ти говориш. Він мене запросив, це ще на самому початку було, де він перевіряв брехню.

Сергій Рахманін: Програма називалась “П’ятий кут”, я пам’ятаю. Я навіть був дотичний до її створення свого часу, але це дуже давно було – 94-ий, 93-ий рік.

Роман Віктюк: І він мене питає вже роздратований: “Так чого, якщо Ви так любите цю країну, Ви не повертаєтесь сюди?” Я йому сказав більш різко, ніж він мене запитав, що коли Ада увійде у свій театр, коли Дзюба повернеться до кабінету міністра культури, ми тоді з тобою можемо про це говорити. Але я кажу, цього ніколи не буде. І він, здається, сказав російською (переклад): “Чому?” – “Та тому що такі ідіоти тут долю людей вирішують”. І коли вона зараз робить виставу, от цими днями вона буде грати, і вона приїздить до Москви і грає зі мною, її дочка вже там Катя, і Катя їй ставить виставу – це може бути? Не може бути.

Сергій Рахманін: Україна, точніше місто-герой Київ, - не хочеться бути непатріотичним, бо я обожнюю своє місто, - але воно мені нагадує замок Кафки, де постійно шукаєш своє місце, знаходиш будь-кого і будь-що, але не те місце, яке хочеш знайти. Але менше з тим. Ви знаєте, я коли дивився Ваше інтерв’ю, два інтерв’ю поспіль, я вже не пам’ятаю, в яких видання, даруйте мені, одразу після Помаранчевої революції. І Віктюк, який, з одного боку, є людиною трошки романтичною, з іншого боку, ніколи не нагадував мрійника, завдячуючи величезному і строкатому життєвому досвіду, все-таки у Вас тоді в інтонаціях була певна місцями розгубленість, місцями надія на те, що та Україна, до якої є трошки упереджене ставлення саме через це агресивний несмак, вона починає змінюватись і щось з’являється.

Роман Віктюк: Безумовно.

Сергій Рахманін: Тоді я змушений Вам поставити питання, яке я не ненавиджу ставити, але зараз змушений...

Роман Віктюк: Повільно говорили, не так швиденько!

Сергій Рахманін: Помітно, що хвилююсь, чи що? Я ж не актор, я можу собі дозволити говорити і квапливу, і не квапливо.

Роман Віктюк: Не раджу зараз. Говори повільніше.

Сергій Рахманін: Тоді Ви говорили про певну ауру якусь таку. Сьогодні є таке відчуття, що якийсь туман над Україною і все те, що відчувалось, як надія, насправді перетворилося на повну безнадію.

Роман Віктюк: Я так не хочу, щоб ти думав. І тому я просив тебе повільніше говорити, тому що темрява – це одне, а мряка – інше.

Сергій Рахманін: Мряка тут давно, тут якраз туманчик такий.

Роман Віктюк: Коли все-таки з молодих душ через землю і небо промінь світла викликав іскру, ця мряка на той період зникала. Потім знову вона з’являлась. Я тепер чекаю того часу, коли ті молоді душі, які зараз грандіозно себе відчувають, вони вільні, вони не витримають довго, щоб ця мряка була. Я в цьому переконаний.

Сергій Рахманін: Дай Боже. Хоча в мене інше враження. Багато з тих людей, які тут стояли, які це відчували, можливо, як найщасливіший період у своєму житті, у них було відчуття, знаєте, як за Гессе, що вони бачили Бога за роботою. А рік потому вони взагалі зневірилися в тому, а чи існує Бог. Оце найгірше. Справа не в тому, що вони розчарувались в якомусь там пихатому політикові.

Роман Віктюк: Сергію, цей період вже в житті людства був, що Бог помер, Бог покинув, Бог зник. А, може, Бог навмисне ховається, Він дає можливість поколінню, яке зараз входить в життя, відчути потребу і не сподіватись ні на кого. Вже зараз, я так відчуваю, що вони прийшли до того, що все повинне відбутися ту, на цій святій, Богом поцілованою точечкою. Це Україна, я вважаю, що і Східна, і Західна.

Сергій Рахманін: На цій хвилюючій ноті ми змушені завершувати нашу програму, хоча мені, відверто скажу, цього не хочеться, але вона добігла кінця, жорсткі вимоги формату, як модно зараз говорити.

Роман Віктюк: Сергію, ну, ми прекрасно з тобою розмовляли.

Сергій Рахманін: Ви знаєте, я Вам заздрю, про Вас Биков абсолютно вірно писав, що Ви людина, яка не потребує співрозмовника в якості інтерв’юера – він сам собі знайде, про що говорити.

Роман Віктюк: Він так і сидів зі мною на двох передачах, він мовчав і тільки дивиться на мене, обожнює, хрестить, сміється.

Сергій Рахманін: Я все-таки свої п’ять копійок вставляв.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG