Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:52

Українська жінка на зламі століть. До 90-ліття «Союзу українок»


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: 90 літ «Союзу українок» - це добрий привід поговорити в цей час про історичну роль українського жіноцтва у становленні держави та про те, якою є ця роль сьогодні, а також про участь жінок України в суспільному і політичному житті, виклики і перспективи українського жіноцтва.

“Чим би була новітня українська історія доби революцій, воєн, визвольних змагань, підпілля, політичної еміграції та ствердження державності без визначних жінок? Не тільки чиїхось муз, берегинь чи сестер-жалібниць, а й передусім активних учасниць політичних процесів, самостійних, так би мовити, "бойових одиниць" на фронтах боротьби за вільну України?” запитує Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член АУП, і сам пропонує відповіді.

Сергій Грабовський: Нещодавно Оксана Забужко висловила точну і слушну думку: український націоналізм мав не тільки своїх кількох загальновідомих патріархів, він мав і свого матріарха, котрим стала Олена Пчілка, сестра Михайла Драгоманова і мати Лесі Українки, а ще організаторка і натхненниця величезного числа практичних акцій та теоретичних розвідок, без яких важко уявити собі спалах української громадської активності на початку ХХ століття і підготовку Української революції 1917-1921 років.

Серед учасниць цієї революції також знаходимо чимало жінок. Вони були членами Центральної Ради і парламенту Західноукраїнської Народної Республіки, старшинами українських армій, отаманами повстанських загонів.

Після поразки революції ми бачимо жінок серед учасників підпільної Української Військової Організації, серед профспілкових активістів, серед депутатів польського сейму від українських партій. Вони гідно йдуть крізь політичну негоду, обстоюючи і в самій Україні, і в еміграції права нації і права людини у їх нерозривній сув‘язі.

Скажімо, не в останню чергу завдяки депутатці Сейму Мілені Рудницькій вдалося поставити на обговорення в одній із структур Ліги Нації, попередниці ООН, питання про Голодомор.

Але що впадає в око? У протилежному, більшовицькому таборі, майже для всіх діячів якого Україна була під час революції у ліпшому разі якимось історичним непорозумінням, якщо не перешкодою на шляху світової революції, так от, в цьому таборі було інакше, жінки з цього табору відзначалися дуже своєрідною емансипацією, яка виливалася в нелюдський садизм

Скажімо, в Одесі добре знали Віру Гребенюкову з місцевої ЧК, яка виривала волосся своїм жертвам, відрубала їм кінцівки, відрізала вуха. За два з половиною місяці вона власноруч розстріляла понад 700 людей.

Однією з організаторів різанини на півдні України й у Криму в 1920-1921 роках була Розалія Землячка, за чоловіком – Самойлова. Жертвами організованого й очоленого нею терору стали декілька десятків тисяч людей, передусім інтелігенції.

Розстрілювали "ворогів народу" цілими сім‘ями, разом із немовлятами, як через 20 років нацистські айнзацкоманди.

У Ялті та Севастополі розстрілювали не тільки поранених офіцерів, а і лікарів, сестер-жалібниць, учителів, священиків.

Але і досі в Києві є вулиця Розалії Землячки, але немає вулиці Мілени Рудницької.

Отож різною буває жіноча політична активність, по-різному виглядає участь жінок у революціях. Очевидно, все залежить від цілей та засобів. Одна справа – це свобода рідної землі та ствердження справедливого ладу на ній, інша справа – це спроба принести на багнетах утопічне всезагальне щастя тим, хто про це не просив.

Надія Степула: Діяльність, успішні проекти “Союзу українок” були би неможливими без натхненної праці однієї з його засновниць, освітянки і публіцистки Софії Русової, про яку моїй колезі, кореспонденту Радіо Свобода Богдані Костюк розповідає голова жіночого історико-культурного центру “Спадщина” Галина Дацюк.

Богдана Костюк: Пані Дацюк, що нам відомо про цю жінку і, власне, чи пам‘ятає її Україна?

Галина Дацюк: Так, я думаю, діяльність “Союзу українок” не була би можливою без діяльності Софії Русової, бо це була унікальна жінка, яка зробила унікальні речі у житті.

Наприклад, упорядкування першого позацензурного “Букваря” у Празі 1876 року, коли Софії виповнилось тільки 20 років. Її “Букварик” 1907 року, який вона видала у Санкт-Петербурзі, і він досі привабливий посібничок для дітей.

Це жінка, яка організовувала бібліотеки, яка організовувала жіноцтво, яка була в уряді УНР, де очолювала відділ позашкільної освіти. Від березня до вересня 1917 року ця жінка утворила в Україні, тобто з її ініціативи та посильної роботи, 66 шкіл і 21 гімназія українська.

Ця жінка – українка, яка була походження шведського і французького, а долучилась до української справи настільки, що це справді для нас великий приклад.

Богдана Костюк: Можете пригадати побратимок Софії Русової?

Галина Дацюк: Софія Русова була велика громадська діячка, не тільки просвітителька для свого народу. І коли у грудні 1921 року за ініціативою жіночого гуртка ім. Ганни Барвінок та Українського педагогічного товариства відбувся з‘їзд українських жінок, де були присутні 300 делегаток і був зафіксований “Союз українок”, то до оргкомітету належала і Костянтина Малицька, і Мілена Рудницька, і Олена Степанів, і Олена Федак – Шапарович.

Я ще хочу згадати Зінаїду Мирну, яка з 1910 року аж до самої смерті Софії Русової ішла пліч-о-пліч з нею.

Це були жінки дуже освічені на свій час, вони знали кілька мов, і вони робили добрі потужні вправи у літературознавчих розвідках і у літературі. Імена Наталі Кобринської, Ольги Кобилянської, пані Марія Бачинська, тобто це такі талановиті були жінки. Олена Степанів мала прецедент участі жіноцтва у Січовому стрілецтві.

Софія Русова як видавець, як редактор працювала у першому українському педагогічному журналі “Світло”. Вона брала участь у різних міжнародних нарадах, семінарах, потужних з‘їздах жіночих у Гаазі, Копенгагені, Римі.

Надія Степула: Представник світової еліти, доктор Богдан Гаврилишин, член Світової Академії мистецтв і науки та багатьох інших міжнародних організацій, висловлює свою думку про місце і роль жіноцтва в суспільному житті.

Богдан Гаврилишин: Я на той час був певним єретиком, як написав статтю у місячник, який видавався в Європі на чотирьох мовах.

Мене запросили написати редакційну статтю. Я написав то десь 35-37 років тому, що нам потрібно більше жінок. І не тільки в політиці, вони потрібні в науці, потрібні і в управлінні підприємств, і в політиці. На всіх тих трьох рівнях, де їх було дуже мало в той час, тому виклад вважався, може, чимось єретичним.

Чому? Я зрозумів, що то потрібно не тільки аналітичного думання, потрібний інтуїтивний стрибок. А в жінок є краще розвинена інтуїція, і вони трохи більше їй довіряють.

Як я говорив більше про управління підприємств, тому що мужчини розуміють краще технологічну логіку, себто що є технічно можливе, і економічну логіку, що є економічно прибутковим, привабливим. Але підприємства існують і в психологічному, і в соціологічному. Себто підприємства – то є люди, які працюють з іншими людьми.

Мені спостереження знову виглядало, що жінки дещо краще розуміють ці дві інших логіки. Вони так само можуть, як мають відповідну освіту, розуміти і технологічну, і економічну логіку, є дуже багато жінок економістів тепер.

Ну, і управлінню держав, тому що вони також все ж таки мають свою природу, що вони є матерями, а не батьками, вони розуміють всі аспекти навіть щоденного життя, те, що краще.

Мужчини на своїй професійній праці – то є одна річ, а турбуватися про рідню, то це є друга річ.

І жінки, хоча вони можуть бути дуже агресивні, часом в спілкуванні однієї з іншою особливо, але вони не є агресивними в тому сенсі як мужчини, що от, скажімо, мужчинам думка піти на війну. То нічого такого страшного, то так звикли до того, то є майже виявлення своєї мужності. Справді, якщо можна так, то «ми підемо і їх поб’ємо».

Жінки є набагато мирніші. То в традиції, то вже навіть, може, в генах закладено: на війну йдуть сини їхні чи брати. Вони це відчувають набагато більше.

Тому я кажу, що вони є серйозно «добавлена вартість». Я не кажу, що жінки є кращі від мужчин, але то є друга половина населення, яка дещо інакше думає, дещо інакше діє. Це краще б збалансувало, як робиться рішення для суспільства і що робиться суспільством.

Надія Степула: Відома поетеса Ганна Чубач розповіла моєму колезі, кореспонденту Радіо Свобода Павлу Вольвачу про своє теперішнє бачення ролі та місця жінки в українському суспільстві на зламі століть.

Ганна Чубач: В 10 класі на 10 сторінці “Української мови” в мене вірш “Я – жінка”.

Павло Вольвач: Кілька слів. Українська жінка на зламі століть, історична роль жінки...

Ганна Чубач: Нам треба від Теліги відштовхуватися, яка казала, що вона не може закритися в теремі і думати тільки про своє, вона думає про весь світ. Отака різниця від української жінки.

Павло Вольвач: А все-таки роль української жінки в 20 столітті.

Ганна Чубач: Знаєте, це гендерна політика. Я багато чого не знаю про роль.

Ми як піднімемося, так вам місця не буде…

Павло Вольвач: А от саме на зламі століть, от зараз роль жінки в становленні державності…

Ганна Чубач: Велика роль жінки, яку навмисне дехто не помічає.

Справа в тому, жінка як начало - це не з ребра зроблена, з нижнього чи з верхнього, це ж така духовна субстанція, вона, може, з квітки, з пагону тополі.

В мене є поема “Спіймана світом”, яка заперечує всі ті твердження і легенди, що ми для світу дуже потрібні, особливо зараз, на стику цього нашого століття.

Павло Вольвач: Ганно Панасівно, на Вашу думку, потрібні взагалі і що вони дають такі організації, як “Союз українок”, “Просвіта”, - там теж, до речі, дуже багато жінок?

Ганна Чубач: Вони виховують у жінки якусь оцю, можливо, загублену мудрість, яка була в нас споконвіку, тому що цих жінок в цьому соціалістичному світі затюкали трохи. В народі нашому ніколи не була жінка принижена.

Ці організації мають велике значення в тому, що вони якби дають впевненість жінці.

Павло Вольвач: В творчості наша жінка представлена – дай Боже. А от українська жінка не зовсім широко представлена в політиці.

Ганна Чубач: Взагалі не враховують, що жінка багатоетапна. Ну, ми всі доростаємо до якогось віку, але настає той вік, коли чоловік вже править державою, а в жінки є дітородні функції, на цьому етапі жінка і ламається.

Заперечити жінку – це значить, що заперечити суспільство.

Надія Степула: Олена Теліга, на яку посилається поетеса Ганна Чубач, свого часу зауважувала, що роль жінки в суспільстві не може зводитися до «якоїсь помпи», завданням котрої є «випомповування з чоловіків максимуму праці та грошей». Олена Теліга називала таку роль «не дуже модерною».

Категорично спростовуючи закиди тодішніх окремих жіночих часописів (наприклад, журналу «Жінка») націоналістам щодо того, буцім вони хочуть «жінку загнати до кухні», Олена Теліга вказувала на помилковість такої думки і мило зауважувала, що природною річчю є бажання чоловіків, аби жінка цікавилася і господарством, і всім іншим, чим живе суспільство, теж.

Намагаючись відшукати «золоту середину», Олена Теліга вважала, що не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку. І стверджувала, що роль української жінки так само виняткова, як і становище «її краю», себто країни. Жінка мусить бути і будівничим рідної країни, допомагаючи чоловікам, і водночас бути «господинею в житті мужчини».

Незважаючи на те, що думки Олени Теліги були висловлені понад пів століття тому, вони залишаються і актуальними, і спірними. Як актуальними і спірними теж залишаються засадничі ідеї «Союзу українок», якому минає 90 літ.

А питання про те, якою ж є роль жінки на зламі століть, залишається відкритим, адже перспективи життя малюють нові виклики і виміри цієї ролі.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG