Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 08:18

Як релігії вчать господарювати


Віктор Єленський

Слухати:

Віктор Єленський: Право на приватну власність не скасовує того факту, що від самого початку землю було дано всьому людству. Політична влада має право і обов’язок у залежності від вимог загального блага регулювати законне здійснення права на власність. Це рядки з Катехізису Католицької церкви. Церква не займається економічними законами. Але не буває економіки відірваної від людини і його совісті. Будь яке господарювання – людська дія, тим самим вона підкоряється законам моралі.

Гроші Церкви – копійки бідних... У справедливість цього твердження наразі мало хто вірить. Але і розмови про мільярди, накопичені у церковних підвалах, теж колосальне перебільшення. Навіть активи Ватикану, про які говорять трохи не пошепки, безнадійно тьмяніють у порівнянні з коштами, що обертаються в сучасних транснаціональних кампаніях.

Щоправда, Апостольська столиця володіє мистецькими шедеврами, які просто не мають ціни, але це вже інша історія.

Церкви України колись мали свою повноцінну економіку: свої заводи, майстерні, аграрні комплекси. Все це було відібрано, про повернення або компенсацію, як у країнах Центрально-Східної Європи, наразі не йдеться.

Як господарює Церква зараз і що їй заважає? Львівська кореспондентка Радіо Свобода розповідає про це на прикладі Української греко-католицької церкви.

Галина Терещук: Протягом кількох років УГКЦ домагається від львівської міськради передачі у постійне користування чи безоплатну оренду землі довкола Святоюрського собору, де був у першій половині 20 століття розкішний митрополичий сад і парк.

Нижню частину цієї зеленої зони намагається приватизувати Львівський обласний радіотелевізійний передавальний центр, який у радянський час встановив біля Собору свої вежі.

Є чимало інвесторів, які готові сьогодні вкласти гроші для створення рекреаційної зони на теренах біля собору, де б могли відпочивати львів’яни, і це могло б бути поповненням казни Церкви.

Економ курії Львівської архиєпархії УГКЦ отець Володимир Ониськів каже, що нині Церква опрацювала чимало проектів для розвитку підприємницької діяльності, щоб можна було на себе заробляти.

Однак перепоною є той факт, що Церква, як інституція, прирівнюється до комерційної структури. На розгляд парламенту подані вже віддавна два законопроекти, у яких передбачені положення про зменшення бюрократичних перешкод для ведення підприємництва. І мали б бути змінені податкові збори з Церкви, адже нині усе, що Церква заробляє, оподатковується, тому, порахувавши усі видатки і сплативши податки, прибутків не залишається.

Церква має іншу місію, аніж комерційна структура і не може до них прирівнюватись. Бо навіть, взявши кредит під ведення підприємницької діяльності, треба щось давати під заставу, а церковне майно не можна, віддавати у заклад. Володимир Ониськів: Ми розглядаємо декілька варіантів, щоби Церква на себе працювала.

Перший, ми використовуємо наш реколекційний будинок у Брюховичах, де проводимо тренінги, семінари, хочемо зробити відпочинковий комплекс. Плануємо розпочати на базі колишньої семінарії у Рудно підприємницьку діяльність з виготовлення меблів, столярки. Шукаємо зараз інвесторів і ведемо переговори з людьми, які б хотіли це робити і вкласти гроші.

Теоретично це розглядаємо питання створення свічкового цеху, церковної утварі. Зараз це перебуває на стадії кустарній. Адже є багато приватних виробництв, які щось виготовляють і їм це наразі так вигідно.

Ми хотіли, щоб якось це було організовано, але це не виходить зараз, ці люди не хочуть, їм окремо працювати спокійніше.

Галина Терещук: Нині заможні люди звертаються до Церкви з запитанням, на що саме потрібні гроші. Як правило, люди хочуть знати, куди саме скеровані їхні гроші, для прикладу, на ремонт чи заміну якихось приладів чи утримання притулку.

Дехто зі священиків намагається самостійно з громадою створювати підприємство. При Церкві Різдва Пресвятої Богородиці виготовляють бетонні блоки, при більшості монастирів виготовляють свічки, малюють ікони, шиють вбрання для духовенства та монахів.

Наразі, каже отець Володимир Ониськів, що не усі священики розуміють, що потрібно думати над тим, як можна заробити на потреби Церкви і залучати до праці парафіян, даючи їм ще й можливість заробітку. І прикладом могла б стати діяльність Церкви у Польщі.

Володимир Ониськів: Передусім має бути розуміння державою Церкви. Ми постійно маємо проблеми щодо земельних питань, енергоносіїв, але це має вирішуватись не з тієї позиції, що Церква комерційна структура. Якщо це вдасться змінити, то можемо і економічно розвивати свої проекти. Віктор Єленський: У Закарпатті далеко не всі церкви здатні жити за рахунок пожертв самих лише власних вірних. У понад шістьох сотнях населених пунктів краю існує майже тисяча храмів різних конфесій. Це значить, що утримувати храм і священнослужителів доводиться значно меншому числу людей, ніж, скажімо, на Дніпропетровщині чи Луганщині. До того ж не всі закарпатські поселення однаково заможні.

Розповідає кореспондентка Радіо Свобода в краї Надія Петрів.

Надія Петрів: У Закарпатті це вже традиційно: якщо село багате, то й багата церква, дорогі різьблені іконостаси та позолота, нові килимові покриття та вишивані золотом хоругви. Якщо ж село маленьке чи розташоване в горах, де заробітку зазвичай немає, то й церква оформлена доволі скромно.

Щоправда, все це стосується лише православних храмів та певною мірою греко-католицьких храмів, бо римо-католицькі, а тим паче реформатські, традиційно відрізняються вишуканою простотою та аскетизмом.

Але у кожному разі священики повсюдно одностайні: вижити лише на пожертви вірних практично нереально. Розповідає про це й отець Степан, настоятель храму Святого Стефана у невеличкому селі Минай, неподалік Ужгорода.

Церква, в якій служить отець Степан, вміщує хіба що 50 осіб, а тому, зрозуміло, про великі пожертви й не йдеться.

Отець Степан: Сучасні церкви побудовані на клаптиках землі. Маленькі особливо. Така церква не може існувати, окрім того, щоб жити на пожертвування. Продаж ікон та свічок мало що забезпечить сьогодні.

Надія Петрів: Отець Степан каже, що те, що зазвичай розуміють під економічною діяльністю, його парафія практично не здійснює, хіба що іконки продадуть чи свічки. Але це дріб’язок. Тому для того, аби щось придбати для свого храму, отець Стефан звертається до друзів чи знайомих, які здатні виступити в ролі щедрих жертводавців й виділити на храм кошти.

Саме так настоятелю вдалося придбати нещодавно гарний іконостас, за який спонсор виклав з власної кишені 7 тисяч американських доларів.

Отець Степан: Я хочу зробити розпис. Але на це гроші однозначно не даватиму з пожертвувань.

Надія Петрів: Отець Степан ще до будівництва храму зайнявся тим, що побудував невелику приватну лікарню і саме завдяки їй тепер може утримувати храм.

А ось настоятель Хресто-Воздвиженського храму, найбільшої православної церкви в Ужгороді, отець Дмитрій Сидор каже, що потреби його храму повністю забезпечують самі парафіяни.

Щоправда, на таке в Україні, де три чверті громадян вважають себе бідними, розраховувати не доводиться.

Отець Дмитрій: Знаючи, що наші люди бідні, Церква має можливість і благословення мати свою певну економічну діяльність. По-перше, свічки виливати і їх продавати, просфори пекти і їх продавати. Усе, що не суперечить законодавству України.

Надія Петрів: Хресто-Воздвиженська парафія і свічки виливає, і просфори пече, і багато іншого робить. Серед двадцятьох працівників храму і художники-майстри іконопису чи розпису стін, і різьбярі. Платити їм заробітну плату набагато вигідніше, ніж купувати його готову роботу, каже настоятель.

А ще цій православній церкві виготовляють радіо- та телевізійний продукт. Для цього отець Дмитрій створив власну студію, де записує програми. Каже, що дешевше самому їх виготовити, ніж оплачувати виготовлення на якійсь іншій телестудії. Виходить, словом, економніше і “православніше”.

Отець Дмитрій чимало думає над проблемами церковної економіки, порівнює українські реалії з європейськими.

Отець Дмитрій: Римо-католики в Європі цілі об’єкти мають. Можуть їх здавати в оренду. Зрозуміло, звідки в них є гроші.

Ми не хочемо цього, але Церква мусить мати економічну діяльність під наглядом держави.

Віктор Єленський: Втім, в цій програмі ми не рахуватимемо гроші у церковних квартах, а говоритимемо про ті принципи, котрі закладає (і чи закладає!) Церква у підвалини сучасного господарювання.

Які це принципи? Розповідає речник Української православної церкви Київський патріархат, архімандрит Євстратій (Зоря).

Євстратій Зоря: Ці засади у першу чергу ґрунтуються на моральних засадах християнства, бо не може, з церковної точки зору, підприємництво бути аморальним, відповідно не може бути метою підприємницької діяльності виключно здобуття прибутку, незалежно від того, яким шляхом цей прибуток отримується.

Тому Церква підтримує ті започаткування у бізнесі, які зараз носять назву соціально-відповідального підприємництва. Тобто, коли підприємець не тільки думає про отримання вигоди від того, що він робить, чим він займається, але також дбає про суспільний розвиток, вкладає свої прибутки у меценатську діяльність, у соціальну сферу, дбає про працівників, які є у його виробництві чи під його керівництвом, встановлює справедливі тарифи на працю, дбає про те, щоб у колективі панував високоморальний дух, щоб не практикувалась модель бізнесу, яка ґрунтується на гаслі “Гроші над усе”, щоб бізнес сприяв творчому розкриттю кожної людини, а не перетворенню працівників лише на гвинтики великої машини з виробництва прибутків.

Також важливо зазначити, що сучасна економіка, її погляди на завдання економіки, на жаль, спрямовуються далеко від християнського ідеалу, бо головним показником успішності суспільства і його економіки стали відсотки зростання валового прибутку.

Таким чином ми можемо помітити певне замкнене коло, коли економіка зростає заради власного зростання і споживання товарів і послуг перетворюється на самодостатню ціль: споживати щоб споживати. І людина перетворюється лише на придаток такої споживацької моделі суспільства, коли вона покликана все більше працювати, щоб усе більше споживати товарів і послуг.

Це замкнене коло, яке веде у нікуди, яке веде економіку до саморуйнування. Бо ті зовнішні ресурси, у першу чергу природні ресурси, які споживає економіка, не є безкінечними і невичерпними. І рано чи пізно, але перед економікою постане питання: а що ж далі?

Вона ж не може розвиватись просто сама по собі, заради власного розвитку. І ось тут дуже важливо, щоб економічне зростання було не самоціллю, а лише однією з форм підтримки духовного, морального зростання суспільства, щоб економіка не зростала сама для себе, а щоб вона зростала власне для того, щоби зростало суспільство.

Віктор Єленський: Директор Інституту релігії і суспільства Українського католицького університету Леся Коваленко наголошує: Церква підтримує не якесь конкретне виробництво і не певне підприємництво, але людину.

Леся Коваленко: Церква підтримує найосновнішу засаду, вона підтримує людину.

Друга річ, що жоден талант і жодна власність не дана людині самій для себе, бо всі добра мають універсальні значення, вони призначені для мене і для вас, для всіх нас.

Підприємництво як будь-яка інша форма спільного творення накладає певні обов’язки на людину. Зокрема, таким обов’язком є визнання дочасності, а точніше – це визнання того, що це не є самоціллю, що є щось понад наше земне існування.

Ну, і також дві інші засади, про які Церква просить тих, хто хоче в сумлінні дотримуватися моральних засад. Це є вибір і допомога бідним, біднішим, нужденним і це є завжди вічне.

Ми чомусь, коли говоримо про старі форми десятини чи про милостиню велику пісну, то ми завжди це в більше такому особистому вимірі кажемо, що це наш особистий обов’язок. Але це також обов’язок і спільнот, в тому числі і підприємницьких організацій.

Також йдеться не про просто буквальну милостиню і гроші, але також про допомогу у створенні можливостей, скажімо, допомогу у наданні робочих місць. На Заході є дуже популярним те, що підприємства залишають одне-два, по мірі можливості очевидно, бо це також залежить від виду підприємства, для осіб неповносправних.

І останнє, мабуть, що дуже актуальне у наш час, то це є також, що підприємництво повинне бути актуальне за екологію, за те, що ми всі живемо на одній землі, що ми всі відповідальні за те, як ми працюємо, чи як ми виробляємо – колись це відіб’ється на наших нащадках.

Віктор Єленський: По суті справи про це ж говорить Олександр Бурий, голова Християнсько-демократичної спілки підприємців.

Олександр Бурий: Ми досить нещодавно розпочали свою діяльність. І в нашу структуру поки що входить обмежена кількість людей, які займаються бізнесом, але живуть за принципами християнської моралі.

Ми не хочемо пов‘язувати це з діяльністю Церкви, але ми вважаємо, що такий акцент у бізнесі, як робиться у Західній Європі, в Америці, де бізнесмени мають певну соціальну відповідальність і живуть за принципами християнської моралі, ми вважаємо, що час і в Україні до цього приходити. Це, власне, і є мета створення такої асоціації.

Ми сподіваємось, що ця мета, яку ми поставили, буде цікавити людей, які мають таку саму думку. А мета, власне, виховувати бізнес і підприємців, щоб він був соціально спрямований, мав морально-етичні характеристики високі і не застосовував тих методів, які прямо порушують права інших людей.

Віктор Єленський: Цікаво, що засадничо великі світові релігії не відрізняються одна від одної принципами і вимогами, які вони висувають до господарювання.

Про ісламське розуміння підприємництва говорить речник Духовного управління мусульман України Рустам Гафурі.

Рустам Гафурі: У першу чергу, сутність бізнесу і торгівлі – це те, що чесний бізнес і чесна торгівля мають бути. Тобто, ідеться про те, щоб не було обману, щоб не було торгівлі забороненими речовинами, як-от наркотиками. І обов‘язково милостиня, яка дається не організаціям, а безпосередньо бідним людям. Їм надається грошовий еквівалент або той товар, яким бізнесмен торгує, залежно від того, чого потребують ці люди.

Через один рік від початку бізнесу він віддає два з половиною відсотки від чистого доходу від торговельного обігу. Такий бізнес підтримується, заохочується ісламом. Ці гроші ідуть не на розвиток мечеті або якоїсь організації, а саме тому населенню, яке цього потребує. Це по-друге.

А по-третє, крім цього, якщо людина має бажання комусь допомогти якійсь організації, то відповідно пріоритет за підтримкою, наприклад, мечеті, медресе, або університету релігійного. Це також можуть бути дитсадки або будинки для літніх людей, або різні інші соціальні установи.

Ви самі знаєте, що якщо рекламу робити — з одного боку, дехто боїться цієї реклами, а з іншого боку, у релігії прийнято, що коли людина хоче отримати благо від цього, від благодійної діяльності, то не можна цю діяльність рекламувати, щоб похвала була якась чи лицемірство.

Віктор Єленський: Отже, якщо ми спробуємо виснувати головне у ставленні релігійних спільнот до господарювання, то цим головним є панівне ставлення людини відносно світу речей. Економіка має підносити гідність людини, а не перетворювати її на додаток до матеріального.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG