Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 23:57

Нова культура України: тенденції


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: Про ознаки і тенденції нової культури України, зокрема, «культурний плюралізм», культурну розмаїтість, діалог із культурами меншин, взаєморозуміння як запоруку розвитку системи культури в різних формах, регіональні культури та їх своєрідність - про все це поговоримо у новому випуску “Вимірів життя”.

У сучасну добу, коли в Європі пропагується мультикультурність, культурна регіоналізація та культурний плюралізм, Україна ввійшла із неусталеною національною культурою та потужними осереддями совєцької тоталітарної культури в усіх її проявах: від політичної до мистецької. Так вважає Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член АУП. Аргументи Сергія Грабовського наступні.

Сергій Грабовський: Вулиці Рози Люксембург та Фелікса Дзержинського, незчисленні пам‘ятники Ульянову-Леніну, поблизу яких і далі виконуються ритуали прийому в піонери, хіба що у значно меншому масштабі, музеї Паші Ангеліної та "Молодої гвардії", фільми про чекістів та Сталіна з Жуковим на телебаченні – все це і багато чого іншого сусідить із музеями жертв Голодомору, пам‘ятниками Бандері і Грушевському, виставами і телестрічками про злочини доби комунізму.

І навіть якщо не зважати на потужний потік неототалітарних книг, фільмів і пісень із-за російського кордону, культурно-мистецьких явищ тоталітарного штибу вистачає і в самій Україні.

Не буду називати конкретні прізвища, але серед творців такого мистецтва сьогодні є навіть Герої України. І що цікаво: нерідко не інші, а ті ж самі поети чи літератори пишуть із сльозою в голосі про Голодомор чи розстріли 1937 року.

Одне слово, повна розмаїтість і культурний плюралізм по-українськи часом в одних і тих же головах.

Що ж стосується власне української культури, вільної від тоталітарних ідей, то одна частина її професійних творців (з певною мірою умовності назвімо їх модерністи та постмодерністи) свідомо намагається культивувати весь той тематичний та стильовий спектр, який притаманний сучасній Європі.

Але от парадокс. Трапляється, що літератори чи публіцисти з цієї когорти краще відомі і мають більші наклади саме у Європі, аніж в Україні.

Інша частина таких модераторів культури (назвімо їх традиціоналістами і народниками) орієнтується на протистояння потокам культурних новацій, які йдуть з усіх усюд, на відтворення, як вони вважають, класичних зразків, що має дати українській культурі вижити за сучасних обставин.

Звичайно, це до певної міри абстрактний поділ, бо реальні культурні явища складніші за всілякі схеми. І для того, скажімо, щоб працювати в класичному стилі, хай то буде музика чи малярство, потрібно мати не лише неабияку техніку, а й здатність уявити те, що мало б існувати в українській культурі відповідних стилів, але або не встигло виникнути, або загинуло внаслідок чужинецького терору.

А це означає, що послідовне дотримання класичних канонів за українських умов вимагає суто постмодерного конструювання культурного буття.

Та все це не становило б нездоланних проблем, і навіть тоталітарна культура під тиском сучасних світових соціокультурних норм поволі б сходила на пси, якби не висіла на обрії страшною примарою головна, мабуть, загроза всім різновидам культурних явищ в Україні - загроза деградації, розкультурення, втрати ґрунту для росту.

Йдеться про те, що у разі подальшого десяти-п‘ятнадцятилітнього балансування суспільства над гранню кризи (а це ж бо породжує відповідний соціально-психологічний клімат), почнеться масовий і незворотній відтік до Європи і не лише до неї як інтелектуально-духовних сил нації, так і їхньої потенційної аудиторії.

От тоді суперечка модерністів та традиціоналістів може бути розв‘язана несподіваним чином: нікому і нічого буде ані модернізувати, ані продовжувати у майбутнє.

Надія Степула: Для кінця минулого століття й початку нинішнього характерна постійна, хоч і не надто успішна реставрація світоглядних систем минулого. Це і неомарксизм, і неофрейдизм, і неокантіанство та неопозитивізм і багато іншого.

З’являється велика кількість соціологічних чи політологічних доктрин, які претендують на створення універсальної системи цінностей. Але в силу причин різних ці доктрини виявилися безплідними.

Культурна й історична епоха минулого перетікає в майбутнє з усіма проблемами, які були притаманні тій епосі ще вчора.

Про місце української культури у нових контурах часу та її виклики розповість відомий культуролог, доцент НАУКМА Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв: Сучасну українську культуру важко розглядати в тому ж самому контексті, що й культуру польську, румунську, чеську, адже вона не є настільки ж репрезентативним представником України як польська культура Польщі, а румунська Румунії.

Нині українська культура на власній етнічній території є явищем маргінальним, проблемним, вона змушена боротися за просте право існувати в Україні, будучи міцно пов’язаною з такою ж доволі проблемною українською державністю, що, на жаль, аж дотепер не може похвалитися старістю і гарантованістю.

У цьому сенсі важко сказати, скільки своїх внутрішніх сил українська культура може віддати на власний розвиток, а скільки треба виділити на боротьбу і протистояння тим силам, що не полишають надій остаточно відкинути її на узбіччя.

Отже, нинішня наша культура функціонує в умовах цілком фронтових, а вимріяна держава аж дотепер має доволі невизначений національний характер і не поспішає формувати власну культурну політику.

А це означає, що на пріоритети української культури годі й сподіватися. Себто особливості її розвитку, а точніше виживання в порівняні з часами СРСР змінилися не дуже принципово, як не дуже принципово відрізняються колоніалізм і неоколоніалізм.

У підрадянській Україні духовний колоніалізм здійснювався у формах агресивного, часто примусового поширення і накидання російської мови та культури за рахунок поступового, але неухильного скорочення ареалу української мови та культури аж до їх цілковитого відмирання.

За часів СРСР до цих процесів залучалися переважно адміністративні чинники, рішення ЦК і Ради Міністрів щодо обмежень культуротворчої активності українців.

Для культурного неоколоніалізму притаманним є підключення до цих процесів потужних ринково-економічних механізмів.

Культурний неоколоніалізм, крім політичних інтересів, містить ще й цілком конкретний матеріально-фінансовий сенс і зиск. Адже, приміром, мовна експансія, крім експансії політичної, полегшує також експансію товарну.

Засилля мови відповідної країни на чужій території та її культури в цілому забезпечує панівні позиції цієї країни у рекламному бізнесі на території, що стала об’єктом експансії.

Країна, що здійснює експансію, за таких обставин набуває односторонніх переваг у конкурентній боротьбі з іншими країнами, бо діє на території, де вона вже встигла накинути свої стандарти споживання і поведінки.

Це гарантує їй кращі можливості у забезпеченості інтересів власного товаровиробника, в тому числі у в змаганні з тубільним виробником. Особливо це помітно в Україні у сфері книговидання та книготоргівлі, у шоу-бізнесі та відео-інтернет-культурі.

За радянських часів виробництво інтелектуального продукту було фактично прерогативою центру, насамперед у гуманітарній галузі, а не національної периферії. Периферії було дозволено споживати духовні продукти центрального виготовлення.

Обміну в цьому процесі практично не було. Рух відбувався лише у напрямку центр-периферія за відсутності зворотного зв’язку.

Така ж схема культурно-інформаційних стосунків між Росією та Україною існує і дотепер. В Україну надходить інтелектуальний продукт з Росії, з України до Росії надходять гроші за нього.

Крім висмоктування неабияких фінансових коштів з України це призводить до руйнації власного абсолютно незахищеного інтелектуального виробництва і перешкоджає становленню української культурної інформаційної та шоу-індустрії.

Але поряд з цими наочними безпосередніми збитками є ще збитки не такі помітні, але фундаментальніші. Культурна експансія колишньої метрополії формує в Україні цілі верстви населення, яким навіюють стале переконання, що тільки метропольне є справді якісним і престижним.

Внаслідок цього колишній центр набуває феноменальних можливостей маніпуляції зі смаками, зі звичками мільйонів громадян сусідньої держави з перспективою їх політичної утилізації.

Водночас створюється за неспротиву українських державних структур ситуація штучної неконкурентоспроможності української масової культури: книги, шоу-бізнесу, тощо, бо духовний колоніалізм орієнтує населення країни на споживання майже виключно метропольного культурного продукту.

Специфікою нинішнього стану української культури в Україні є її де-факто другорядний статус у порівняні з російською культурою, що розглядає України як свою природну сферу функціонування і розвитку.

Всупереч совєцьким ідеологемам взаємозбагачення культур російська в Україні демонструє цілком очевидну тенденцію до поборювання і витіснення української культури, якій доводиться вести відчайдушну боротьбу в нерівних умовах за те, щоб бути бодай присутньою на власній території.

Не дуже дружній щодо української культури нейтралітет української держави в цій боротьбі не додає українцям шансів і надій на перемогу.

Надія Степула: Культурна розмаїтість, діалог і співробітництво в умовах довіри та взаєморозуміння – добра запорука поступу.

Не слід забувати і того, що культурний плюралізм, як вважають фахівці, відіграє важливу роль і в якісній характеристиці процесів становлення та поглиблення демократії.

Діалог веде до відкриття «іншої культури», «інакшої культури», до взаємозбагачення і визнання спільних чи загальних гуманістичних цінностей та етичних стандартів.

І, зрештою, саме розмаїтість культур і діалоги між культурами допомагають ствердити своє право на вибір культурних цінностей, а, отже, і свою культурну ідентичність.

Про культурну розмаїтість на прикладі осінньої мистецької палітри столиці почуємо від колеги, кореспондента Радіо Свобода Павла Вольвача та його співрозмовника відомого письменника і перекладача Станіслава Бондаренка.

Павло Вольвач: Пане Станіславе, культурна картина України загалом досить різноманітна, різнобарвна, строката, як і культурна палітра столиці. Але сюди ось недавно додалася ще одна барва – фестиваль “Каштановий дім”.

Ви – один із його учасників. Якщо можна, то розкажіть, що це за фестиваль, які його засади? Яке Ваше ставлення, бачення? Чим він запам’ятався саме цієї осені?

Станіслав Бондаренко: На жаль, в останні роки через перманентні вибори, скажімо, надбурхливу політичну діяльність стали, за висловом Блока, “врємєнамі глухімі” саме для літературного і перш за все поетичного слова. Тож такі зібрання, як фестиваль “Каштановий дім” роблять велику справу.

Павло Вольвач: Здається, що вже втретє. Так, Стасе?

Станіслав Бондаренко: Втретє проходить. І він перебирає на себе весь, так би мовити, віковий спектр. Можна почати від наймолодших. У рамках фестивалю є конкурс для молодих імені Леоніда Кисельова, який писав і російською, і, слава Богу, українською мовами.

Павло Вольвач: Але все ж хто організатор фестивалю?

Станіслав Бондаренко: Організатор Андрій Грязов.

Павло Вольвач: Поет і літератор київський. А фінансово підтримав цю ідею, цей проект “Індустріальний союз Донбасу”...

Станіслав Бондаренко: Саме так.

Андрій до того ж і кандидат медичних наук, відомий нейрохірург.

Павло Вольвач: Пане Бондаренко, на Ваш погляд, у чому родзинка саме цього фестивалю? Все-таки фестивалів не густо, але є.

Станіслав Бондаренко: У цілому дуже пристойний і високий рівень поезії: від найстарших, Юрія Каплана, до Олександра Кабанова.

І ще, крім усього, родзинка, на мій погляд, і в тому, що з Москви приїхала донька поета Арсенія Тарковського, який був коренево зв’язаний з Україною.

Павло Вольвач: Цей фестиваль розпросторюється за рамки поезії...

Станіслав Бондаренко: Саме так. А Арсенію Тарковському цього року виповнилося 100 років.

У Будинку кіно після виступу Марини Тарковської і прекрасної артистки Маргарити Терехової, яка знімалася у фільмі “Дзеркало” Тарковського, ми побачили ще й фільм про старого поета Арсенія Тарковського, де він говорить про сенс буття і сенс поезії.

Все це об’єднав фестиваль. А бодай крок до об’єднання творчих людей – це дорогоцінне в наші часи.

Павло Вольвач: Пане Бондаренко, а чи будуть хоча б у майбутньому присутні і українські поети, і українське слово звучатиме на цьому фестивалі?

Станіслав Бондаренко: Молоді поети з областей України були, і звучала українська поезія. Хоч, звичайно, не так багато, як мені особисто хотілося б.

Добре те, що “Індустріальний союз Донбасу” взявся за таке фінансово неприбуткове діло.

Павло Вольвач: Але будемо сподіватися, що цей “Індустріальний союз Донбасу” чи якісь структури, подібні до нього, радо підуть назустріч ініціативам і, скажімо, відомих українських поетів, того ж таки Василя Герасим’юка чи Івана Андрусяка, якщо вони раптом задумають робити подібні фести. І все це буде лишень збагачувати ту культурну палітру, про яку я говорив на початку нашої розмови.

Надія Степула: Сьогодні ми почули про ознаки і тенденції нової української культури.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG