Події на Балканах останніх років завжди мали й мають значний громадський резонанс в Угорщині. Так історично склалося, що серби та хорвати мали спільного з угорцями австро-угорського монарха.
Нині у сербському автономному краї Воєводині живе 300-тисячна угорська меншина. Для неї спокійні роки закінчилися з початком хвилі переселенців-сербів із колишніх національних околиць, де до них вороже ставилося місцеве населення. Отож, злі на боснійців та хорватів, поселенці-серби звернули свою лють на воєводинських угорців-католиків.
У Новому Саді, Суботиці та інших містах і селах краю наприкінці 1990-х і пізніше виникали бійки між націоналістично налаштованими переселенцями й місцевими угорцями. Також траплялися невмотивовані вбивства угорських бізнесменів. Тим часом сербська поліція безуспішно розбиралася з вандалізмом на угорських цвинтарях…
Усе це та багато іншого призвело до того, що за правління Слободана Мілошевича з Воєводини виїхали понад 10 тисяч тамтешніх угорців, які попросили статус біженців у сусідніх країнах.
Радісних емоцій для сербських угорців мало
Місцева угорськомовна журналістка Анна Фрідріх охоплює життя угорської нацменшини у своїй книзі «Це ще не історія». Пише вона не лише про постійні спалахи міжетнічної ненависті, але й про інші біди – економічну кризу в Югославії та бомбардування авіацією НАТО стратегічних об’єктів Сербії.
Авторка говорить: «Той, хто хоче науково опрацювати цей період, на мою думку, зможе опертися в своєму дослідженні на багато точок, які свідчать про дуже непрості моменти в новітній історії країни».
Інтереси воєводинських угорців усі ці буремні роки намагається активно захищати Угорщина. Річ у тім, що тут угорські серби в числі інших 13 нацменшин мають вагому державну підтримку. Офіційний Будапешт сподівається, що у Белґраді так само змінять на більш позитивне ставлення до воєводинських угорців.
І сам вихід книжки Анни Фрідріх, над якою вона працювала 5 років, багато в чому є заслугою саме угорської влади, яка матеріально підтримує співвітчизників за кордоном. Проте радісних емоцій у цьому виданні досить мало.
Своїми думками від прочитаного ділиться воєводинський публіцист Мартон Матушка: «Тут ідеться назагал про процес розпаду цілої держави. Ті, хто це пережив, усі вражені написаними рядками і часто цитують їх не без душевного сум’яття».
Нині у сербському автономному краї Воєводині живе 300-тисячна угорська меншина. Для неї спокійні роки закінчилися з початком хвилі переселенців-сербів із колишніх національних околиць, де до них вороже ставилося місцеве населення. Отож, злі на боснійців та хорватів, поселенці-серби звернули свою лють на воєводинських угорців-католиків.
У Новому Саді, Суботиці та інших містах і селах краю наприкінці 1990-х і пізніше виникали бійки між націоналістично налаштованими переселенцями й місцевими угорцями. Також траплялися невмотивовані вбивства угорських бізнесменів. Тим часом сербська поліція безуспішно розбиралася з вандалізмом на угорських цвинтарях…
Усе це та багато іншого призвело до того, що за правління Слободана Мілошевича з Воєводини виїхали понад 10 тисяч тамтешніх угорців, які попросили статус біженців у сусідніх країнах.
Радісних емоцій для сербських угорців мало
Місцева угорськомовна журналістка Анна Фрідріх охоплює життя угорської нацменшини у своїй книзі «Це ще не історія». Пише вона не лише про постійні спалахи міжетнічної ненависті, але й про інші біди – економічну кризу в Югославії та бомбардування авіацією НАТО стратегічних об’єктів Сербії.
Авторка говорить: «Той, хто хоче науково опрацювати цей період, на мою думку, зможе опертися в своєму дослідженні на багато точок, які свідчать про дуже непрості моменти в новітній історії країни».
Інтереси воєводинських угорців усі ці буремні роки намагається активно захищати Угорщина. Річ у тім, що тут угорські серби в числі інших 13 нацменшин мають вагому державну підтримку. Офіційний Будапешт сподівається, що у Белґраді так само змінять на більш позитивне ставлення до воєводинських угорців.
І сам вихід книжки Анни Фрідріх, над якою вона працювала 5 років, багато в чому є заслугою саме угорської влади, яка матеріально підтримує співвітчизників за кордоном. Проте радісних емоцій у цьому виданні досить мало.
Своїми думками від прочитаного ділиться воєводинський публіцист Мартон Матушка: «Тут ідеться назагал про процес розпаду цілої держави. Ті, хто це пережив, усі вражені написаними рядками і часто цитують їх не без душевного сум’яття».