Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 02:28

Погром української культури: 1946-52 роки


Сергій Грабовський Слухати:

Сергій Грабовський: Українську культуру впродовж ХХ століття не раз спрямовували на “правильний шлях”. Тільки ж що це був за шлях і якими методами спрямовували культуру?

”Глибокі моря в нас, глибокі і сині, багато і щедра, квітуча земля. Куди б не пішов ти у нашій країні – там ясно почуєш ти голос Кремля.

То Сталін питає: чи кріпко ми дієм? То Сталін питає: чи все у нас є? - Ой Сталіне рідний, в роботі радієм: ми знаєм – безсмертне учення твоє...”

(Павло Тичина)


Максим Стріха: У добу більшовизму українська культура розвивалася, так би мовити, в режимі хвиль. Тільки-но вона спиналася на ноги, тільки в ній з‘являлися помітні постаті, тільки вона розросталася і вгору, і вшир, як влада починала її “підстригати”, стинаючи і морально, і фізично кращі голови. А потім потреби практичного життя: чи військові, чи то політичні, чи то економічні, а найчастіше всі вкупі змушували владу йти на поступки.

Так сталося в роки війни. Після моторошного погрому кінця 1930-их, у воєнний час, коли знову треба було пробуджувати патріотизм громадян СРСР, що проживали на території України, помітні зацілілі простаті української культури: і Рильський, і Бажан, і Тичина, і Малишко, і багато інших отримали більшу свободу для самовиявлення і створили речі непроминущі. Більше правди дозволялося говорити про українське звитяжне минуле. Навіть орден Богдана Хмельницького і той з’явився. Але потреби такі зникали, і починався новий цикл репресій.

Андрій Малишко, Максим Рильський, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Павло Тичина
(tychyna.com.ua)
Сергій Грабовський: До нашої розмови підключається культуролог, професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський: Отже, закінчується Друга Світова війна і безкінечно потомленому народові видається, що от тепер почнеться більш-менш нормальне життя.

Але диктатура одразу нагадала народові, в якому контексті історичному він перебуває. І насамкінець літа 1946 року перші удари долі, сказати б, в двері тогочасного існування.

Постанови довкола часописів “Звєзда” і “Лєнінград” і вслід за тим цілий цикл відповідних постанов, адресованим тим чи тим персонам, які з тих чи тих причин не подобалися Сталіну і його, сказати б, колегам.

Рано чи пізно це мало дійти до України. Розпочалася війна з “українським буржуазним націоналізмом”.

Чесно кажучи, на Наддніпрянській Україні це був фантом. Який вже там “український буржуазний націоналізм”, сказати б, інституційно? Отже, вирішили витворювати цей самий націоналізм.

Було піднято справу комсомольської змови проти партії, змови комсомольських українських вождів, а їхніми ідеологами мали бути Максим Тадейович Рильський і ще ті чи ті видатні персонажі української культури.

Як це не закінчилося якимось страшним процесом – хай про це розкажуть історики, але десь в кулуарах 1960 років я почув про те, як готувалася справа оцих самих високопоставлених комсомольців, які, зрозуміло, ні сном, ні духом, і відповідно М.Т.Рильського.

Рильський пройшов через страшний досвід. На початку 1920-их, коли він ледве не загинув у Болотяній Лукрозі, де він вчителював, інакше кажучи під Києвом, де на нього мали вполювати чекісти, а потім все-таки на початку 1930 років його посадили, а потім по війні він видрукував свою дуже зворушливу поему під назвою “Мандрівка в молодість”. По-моєму, це одна з найкращих українських поем ХХ століття. От на неї накинулися з усіх сил.

Максим Стріха: Справді написана 1942-1944 років ще на евакуації “Мандрівка в молодість” була текстом, створеним на межі дозволеного, а, може, за межею. Апеляції до того, що поет говорить, начебто, проти царського минулого, мало кого могло обманути. І знамениті рядки
Максим Рильський періоду роботи над поемою “Мандрівка в молодість”
(public domain)
“Коли ще височів притрухлий царський дуб, І уряд тикав скрізь своє копито кінське, Нелегка річ тоді було відкрити клуб, Коли при нім стояв прикметник “український”,

- вони проектувалися не лишень на “Український клуб” на вулиці Володимирській, де тепер видавництво “Дніпро”, на межі 1900-1910 років, а й на пізнішу радянську ситуацію.

Можна посперечатися з професором Вадимом Скуратівським, що боротьба ця була абсолютно вже безглузда. Річ у тому, що український націоналізм і український радянський патріотизм вибухнули в роки війни, в тому числі і на Центральній і навіть на Східній Україні.

Невідь звідки в окупованих німцями містах з’явилися заборонені раніше тексти, відкривалися українські школи і так само невідь звідки на звільнених територіях українські радянські громадяни щиро сподівалися, що подаровані ним Наркомат закордонних справ, місце в ООН і навіть, страшно сказати, власний Наркомат оборони, що все це не фікція, а все це знаменуватиме новий етап розвитку їхньої української радянської державності.

Отже, з цими мріями треба було покінчити.

Сергій Грабовський: Вадим Скуратівський продовжує свою розповідь.

Перший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович
(public domain)
Вадим Скуратівський: Серед іншого цією проблемою займався Лазар Каганович, великий “ентузіаст” української культури.

Десь наприкінці 1920 років, власне, в другій половині 1920 років він вже “багато” зробив для цієї самої культури в Україні, а потім десь на початку 1930-их на Кубані, де він безпосередньо атакував тамтешнє селянство в часи колективізації.

Взагалі там, де проходив цей самий чоловік, як то кажуть, і трава не росла. От під фарулою Кагановича і розпочалася війна з “українським буржуазним націоналізмом”, серед іншого з книгою Юрія Яновського “Мир”, з твором Рильського “Мандрівка в молодість” і ще кілька відповідних сюжетів. Не доводиться вже говорити про те, що про Довженка в 1947 році одверто писали, що у своїй творчості він намагався піддавати ревізії політику Комуністичної партії.

І почалася оця сама війна з “українським буржуазним націоналізмом”, а вслід за тим вона плавно перейшла у війну з так званими космополітами. Друга половина 1940 років в Україні – це поєднання урядової війни і з українцями, і з євреями-інтелектуалами. Гротеску там було страшенно багато.

Я пам’ятаю, як університетська викладачка розповідала про те, що її батько єврей був звільнений з Київського університету яко космополіт в 1949 році. Через деякий час він почав викладати, здається, в Ніжинському педагогічному інституті історію. Звідти його вже звільнили як “українського буржуазного націоналіста”.

Сергій Грабовський: А я особисто знаю сім‘ю етнічних євреїв-інтелектуалів, де чоловік був того часу заарештований як сіоніст, а його дружина як українська націоналістка. І, певен, число таких прикладів можна примножити.

Але звернімо увагу на суху фактографію, яка доповнить емоційну розповідь професора Скуратівського.

Перед мікрофоном мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: 26 липня 1946 року ЦК всесоюзної Компартії звинуватив керівництво Компартії України у недостатній увазі «до ідеологічного виховання кадрів у галузі науки, літератури та мистецтва». Саме там, на думку московських керівників, знайшла притулок «ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія».

У відповідь ЦК Компартії України впродовж двох з половиною місяців ухвалив п‘ять ідеологічних постанов: про «Нариси історії української літератури», про журнал «Перець», про журнал «Вітчизна» та 2 постанови про репертуар театрів. У них викривалися науковці та митці, які своїми помилками «об’єктивно допомагають злісним ворогам народу – українсько-німецьким націоналістам».

3 березня 1947 року першим секретарем ЦК Компартії України став Лазар Каганович. А через півроку ЦК ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР», в якій історики звинувачувалися в ідеалізації минулого.

Постанови ЦК започаткували кампанію критики і самокритики, а також хвилю репресій. Упродовж 1946–1947 років за звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі” були заарештовані близько 10 тисяч осіб.

26 грудня 1947 року пленум ЦК звільнив Кагановича від обов’язків першого секретаря, однак ідеологічна боротьба тривала і надалі.

19 лютого 1949 року газета «Радянська Україна» опублікувала редакційну статтю під назвою «На антипатріотичних позиціях. Викрити і до кінця знищити безрідних космополітів на Україні». Через 9 днів у Києві відбувся пленум Спілки письменників, присвячений боротьбі з «космополітами-антипатріотами».

А в листопаді 1951 року пленум ЦК Компартії України знову наголосив «на необхідності рішучої боротьби з проявами “українського буржуазного націоналізму” і “космополітизму”.

Сергій Грабовський: І знову слово має професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський: Тогочасній системі потрібна була кров. І хто тільки не ставав жертвою цієї самої системи! Ми маємо от тепер найчіткішим чином виявити всю суму від злочинів тоталітарної системи в ту добу всі колізії, всі неймовірно важкі сюжети, виявити специфіку поведінки, лютої поведінки “добродія” Кагановича, але разом з тим належить сказати і про загальну стратегію того, що там відбувалося.

Атаки проти українських композиторів, передовсім проти Лятошинського, проти українських виконавців і українських музикознавців – це, сказати б, цілий трактат.

Але спостерігав десь в 1990 роках як спроби істориків конкретно сказати про все це наштовхувалися на опозицію, сказати, дітей і онуків тих самих людей, які брали участь у цих самих процесах відповідним чином на відповідному боці.

Я думаю, що тепер треба відкластися від якихось особистих сюжетів. Зрозуміло, що ті люди, може, були добрими батьками, але вони вели себе в тій ситуації недобре: одні, сказати б, щиро; інші тому, що не бачили іншого виходу, але вони перетворювали тогочасне життя на пекло.

Володимир і Марія Сосюра
(public domain)
Пригадаємо, скажімо, атаку на сердешного Володимира Сосюру за його патріотичний вірш, бо він закликав любити Україну, от свою Батьківщину. Вслід за тим його ім’я поряд з іменем Ахматової і Зощенка прокочувалися по всьому СРСР як еталон “українського буржуазного націоналізму”.

Так це ж не тільки газетні статті, це спеціально жести Міністерства державної безпеки. Словом, отой самий кафкіанський світ, який ми намагаємося забути, на який ми закриваємо очі, про який мовчать сучасні так звані ліві. Ми все повинні знати про це, про всіх персонажів тієї доби: і про катів, і про їхніх жертв.

”Комунізму шляхи, комунізму шляхи перед нами, ми до нього йдемо, Сталін рідний до нього веде. О, Вітчизно моя, ти, як прапор, цвітеш над віками, і з тобою в віки завойоване щастя іде.”

(Володимир Сосюра)


Максим Стріха: Щодо жертв, то вони поводилися по-різному. Максим Тадейович Рильський каявся, але ніколи жодним словом хоч як йому викручували руки, хоч як того вимагали ніколи не кинув каменем в когось іншого. Інші намагалися купити собі прощення ціною звинувачень ще когось третього.

Справді, ці питання надзвичайно болючі, і ці сторінки буквально печуть руки. Донедавна були живі ще окремі персонажі тих подій, досі, очевидно, живі їхні діти та онуки. І правдива картина того, що відбувалося, неминуче кинула б тінь на деякі постаті, які вже і в незалежній Україні встигли ввести мало не до нового іконостасу.

Щодо катів. Найлегше, звичайно, в усьому звинуватити Лазаря Мойсейовича Кагановича. Тим більше погромами української культури він займався ще у 1920 роки, борючись з Хвильовим і з його гаслом “Геть від Москви!” або ж висуваючи не зовсім письменну, але категоричну тезу: за всім цим диригує Зеров, себто за українським відродженням.

Але ж сам Лазар Мойсейович говорив, що “я не єврей, а більшовик” і заповзятливо руйнував синагоги і боровся з сіонізмом. А відтак він справді був “залізним наркомом”, таким самим “общєчєлавєком”, як сьогоднішні бізнесюки та керівна публіка, яка вже, звичайно, не влаштовує ідеологічних кампаній, але успішно закриває в Києві останні книгарні, виганяючи українську культуру на периферію.

Сергій Грабовський: Отож що далі? Що чекає на українську культуру зараз, через 60 років після влаштованого їй погрому?

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG