Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 06:49

Хвіртка до замкненого саду. Українсько-єврейські паралелі


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: Таємниці «замкненого саду» єврейської поезії відкриває ключик української мови. Про вихід у світ унікальної антології та про українсько-єврейські паралелі в новому випуску «Вимірів життя».

У видавництві “Дух і літера” побачила світ збірка “Антологія єврейської поезії”.

У передмові «начерку історії єврейської (їдиш) поезії» під назвою «Замкнений сад» Велел Чернін зазначає: « Витоки єврейської поезії пов’язані з ТАНАХом, безсмертною Книгою Книг, яку у християнській традиції зазвичай називають Старим Завітом. Перекладені більшістю мов світу Пісня Добра, Псалми, Пісня над піснями та інші біблійні тексти століттями надихали поетів, котрі писали найрізноманітнішими мовами. У цьому контексті можна згадати й «Кобзар» Тараса Шевченка».

Автор наголошує на тому, що «ця антологія не випадковість…, а необхідність і закономірність», оскільки «занадто щільно… переплелися долі двох народів: українського та єврейського, долі їхніх літератур і літераторів, надто багато схожого було в поневіряннях і становленні обох мов саме як мов, здатних на самостійне існування, на створення літератур високого, світового художнього рівня».

Упорядниця книги, знана перекладачка і публіцист Валерія Богуславська, назвала своє переднє слово до антології «Українською хвірткою до замкненого саду».

Про деякі робочі моменти виходу в світ антології Валерія Богуславська говорить так:

Валерія Богуславська: Цієї антології ідея варилася, власне, вже дуже давно. Але, звичайно, як би ми зробили те, що мали намір тоді зробити, то це би було удвічі менше і не так багато було би представлено. А це треба дякувати багатьом людям!

Коли Фінберг сказав, що уже 26 березня має бути уже книга готова, а у мене ще не було Лейзера Вольфа і мені буквально пересилали нарочним з Ізраїлю його вірші, бо в нас цього не було зовсім і не було де знайти. І там людина усе перекопала, у крамницях нема, нарешті він знайшов у бібліотеці, зробив ксерокопію. Тобто, це тут такі подвиги були, що вам сказати!

Надія Степула: Про унікальне без перебільшень видання розповів і Леонід Фінберг, директор видавництва «Дух і літера», яке видало цю книгу.

З Леонідом Фінбергом розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: Пане Леоніде, а чому видавництво вирішило видавати антологію в українських перекладах?

Леонід Фінберг: Це стратегія видавництва, це стратегія діяльності нашого центру, дослідження історії та культури українського і східноєвропейського єврейства.

Ми видаємо здебільшого наші книжки українською мовою. І тут був такий задум: зібрати блискучі переклади, які впродовж багатьох років робили теж дуже блискучі і талановиті українські поети, щоб представити цю культуру українському читачеві.

Але тут були дуже цікаві ідеї закладені при формуванні цієї книги. Здебільшого в радянські часи перекладалися тільки ті автори, які були тут, на території України. Здебільшого перекладалася пролетарська поезія чи поезія соціалістичного реалізму. Ми ж зробили антологію найбільш відомих текстів найбільших поетів, які писали мовою їдиш у світі.

Отже, у нас і ті, що були і жили в Україні, Білорусі, Росії, але й ті, що жили в Палестині, Америції, в Австралії. То велика поезія і великі постаті. І треба було вже залучати сучасних українських поетів для того, щоб подати такий матеріал.

Але ж треба було ще перед тим розібратися, хто з них є великим поетом, і чому ми хочемо їх представити. В цьому нам дуже багато допоміг такий професор з Ізраїлю Чернін, який сприяв створенню саме такої концепції цієї антології, а не іншої.

Віталій Пономарьов: Отже, це найкращі поети...

Леонід Фінберг: ...які писали мовою їдиш. Саме так. І ХІХ-ХХ століть.

Коли ми відібрали всі переклади по бібліографіях, ми назбирали близько 2,5 тисяч текстів. І перекладачі від Івана Франка до Ліни Костенко – теж не другі люди в українській культурі.

Потім ми попросили трьох українських літературознавців та поетів відібрати найкращі тексти в їх українському звучанні. Але перед тим ми зробили певну ієрархію, що у нас представлено 60 поетів, серед них, може, 10-12 знакові поети, яких знає увесь світ, який цікавиться літературою. Звичайно, для цих поетів ми спробували відвести більше місце і подати їхню творчість більше.

Нічого подібного немає ані в Росії, ані в Польщі. Це проект новаторський. В Росії взагалі така антологія не виходила. В Польщі виходила антологія, яка втричі менша, ніж наша.

Віталій Пономарьов: Ця книжка сприймається більше як явище української культури чи як культури їдиш?

Леонід Фінберг: Безумовно, що як явище української культури, бо ми не видавали тексти мовою їдиш. Вони є в наших бібліотеках, вони є в бібліотеках для тих, хто це може читати їдишем. В книжці дуже глибока і ґрунтовна передмова Черніна.

Віталій Пономарьов: У тих єврейських спільнотах, що живуть в Україні, чи є перспектива у поезії їдиш?

Леонід Фінберг: Ні, такої перспективи немає, вже немає. Колись Шимон Маркіш, дослідник єврейської літератури, знайшов такий образ: гілка, яка засихає на дереві, якась інша розквітає. Безумовно, що їдишистська література на нашій території розквітала на початку ХХ століття чи наприкінці ХІХ століття.

І спільнота єврейська в Україні невелика. Дай Боже, щоби вона ознайомилася з історією своєї історії та культури тими мовами, якими володіє.

Крім того ми не адресували цю книжку тільки єврейській спільноті.

Віталій Пономарьов: Чи Ви збираєтеся продовжувати видавати антологію поезії такою концепцією?

Леонід Фінберг: Я сподіваюся, що зробимо антологію єврейської поезії, яка писалася мовою іврит в українських перекладах, починаючи з “Давидових псалмів” в перекладах Шевченка і продовжуючи теж великою поезією біблійного періоду, періоду іспанського в єврейській культурі і, звичайно, межі ХІХ-ХХ століть. Ми зараз працюємо над цією антологією.

Надія Степула: Заглибитися у витоки культури, якої майже немає, та пошукати причини зникомості і незнищенності культурних цінностей у пісках історії пропонує кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Територія України ХХ століття часом нагадує Атлантиду. Не тому, що їй загрожує занурення на океанське дно, а тому, що на ній за історично короткий строк і не з вини самого українського народу пішла у небуття ціла низка неповторних культур, що виросли на цій землі і на ній же були знищені, нерідко разом із їхніми носіями.

Чехи Волині, німці Причорномор‘я, караїми Прикарпаття, ногаї Степу, ґоти Криму... Де вони? Що після них залишилося, крім згадки про те, що були такі етноси чи субетноси? Добре, якщо хоч записані на згадку якісь міфи чи пісні, а якщо і цього немає?

Культура єврейських містечок України належить до цього списку. Про цю культуру ми, на щастя, знаємо чимало. Вона закарбована як у творах власне єврейських літераторів і науковців, так і у книгах українських, польських, російських авторів. Її матеріальні носії зберігаються у музеях. Нарешті, існують безцінні записи мелодій, які пронизували цю культуру, зроблені знаним фольклористом Мойсеєм Береговським.

А от самої культури немає. Як немає і таких містечок. Та й носіїв мови їдиш, якою там розмовляли, залишилося небагато. І не має значення, йдеться про Поділля чи Закарпаття...

Звичайно, головний удар цій культурі завдали нацисти під час Другої Світової війни, коли займалися “остаточним розв‘язанням єврейського питання”. Але і для більшовиків питома єврейська культура була однією з головних перешкод у “перековуванні” євреїв на “совєтських людей”.

Ба більше, 1936 року був ліквідований київський Інститут єврейської пролетарської культури як “гніздо єврейської петлюрівщини”. Оцініть чекістський оксюморон! А на початку 1950-их під час боротьби з “безрідними космополітами” був закритий Кабінет єврейської етнографії та фольклору при Академії наук, остання наукова установа, яка вивчала бодай етнографічний вимір культури євреїв України.

Тоді ж було припинене і видання в УРСР періодики мовою їдиш. А як може самовідтворюватися та чи інша культура, якщо її літературна мова табуюється владою?

Ну, а далі була масова еміграція євреїв України до Ізраїлю. Добре це було чи погано, окрема проблема (точніше, комплекс проблем), але це зруйнувало будь-які шанси для хоча б часткового відтворення і модернізації культури єврейських містечок на українських теренах вже у нову добу.

Звичайно, і зараз існує невелике число інтелектуалів-фанатиків, які намагаються щось писати мовою їдиш і відтворювати бодай якісь традиції, але... Хвилі історії поглинули й цю Атлантиду, яка лишила по собі величезні культурні пласти, від музики до поезії.

У якому вигляді ці культурні пласти будуть імплантовані в тканину дня сьогоднішнього? Це вже питання до всіх, нині сущих.

Надія Степула: Нещодавно у Львові побачив світ новий номер культурологічного часопису "Ї" "Гебрейський усе-світ Галичини". Мова йде про феномен галицького штетла, єврейського містечка. Адже саме містечка були проміжною ланкою між великими метрополіями, як Львів та Краків, та селом, фільварком, маєтком.

Галицькі містечка вирізняються єврейським характером. Гебрейська людність, яка прибула в Галичину у ХІУ столітті, селилася у містах і довкола них.

Докладніше про цікавинки і матеріали нового номера часопису "Ї" моя колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.

Галина Терещук: Феноменом галицького штетла журнал “Ї” продовжив серію краєзнавчих часописів про Західну Україну. На 450 сторінках описані історії 41 єврейського містечка Галичини: Рогатин і Галич, Золочів і Бучач, Броди і Чортків, Калуш, Коломия.

В архівних матеріалах ХІУ-ХУ століть можна довідатися, що у тодішніх містах та містечках єврейські громади поступалися за своєю чисельністю лише людям віри католицької і православної.

Перші єврейські осередки з’явилися на галицьких землях у Х-ХІ століттях. Євреї в Галичині розвивали свою господарську, фінансову, побутову культуру. Їм тоді велося тут значно краще, аніж, скажімо, у тодішній Європі.

У часописі “Ї” можна довідатися про єврейське ремісництво у містах руських воєвод, про самоврядні органи єврейських громад, як євреї заробляли на життя, про євреїв в австро-угорській армії, в Українській Галицькій Армії, про музичну культуру штетлів, початок єврейського друкарства і видатного філософа Мартіна Бубера.

Надія Степула: У долі кожного письменника є непроминальні моменти спілкування з творцями інших культур. Особливо це стосується перекладачів, тлумачів.

Василь Довжик, лауреат багатьох літературних премій, актор, режисер, письменник і перекладач, розповів колезі, кореспонденту Радіо Свобода Павлу Вольвачу про деякі аспекти перекладацького мистецтва, яке, власне, допомагає прочиняти «хвіртки до зачинених садів».

Павло Вольвач: Василю, чому Шагал? В процесі перекладу ти відчував якусь специфіку саме Шагалівського слова?

Василь Довжик: Я й не знав, що він писав вірші.

Мало того, я тепер людям, які ми думаємо, що от єврей і він повинен знати все про євреїв, що тільки можна знати, тим більше про Шагала, кому не скажи, вони не знають, що він писав.

Вони кажуть: “А що, хіба Шагал писав вірші?” Я кажу: “Якщо взяти Шевченка нашого, так що, він тільки малював?” Ну, така відповідь на відповідь.

Коли я його перекладав, то мені самому страшенно було дивно, наскільки цей чоловік міг ще й словом так володіти. Воно в поезії взагалі, мабуть, є такий якби напрямок. Наприклад, одні, які пишуть пісні, так вони там дзвінкі якісь слова, там струни використовують і так далі, а коли художник малює, він малює кольорами, він не звуками, а кольорами.

Павло Вольвач: А в поезії Шагал теж дещо схожий на себе в малярстві, такий же невагомий, незвичний, піднесений?

Василь Довжик: Він по суті ті самі... От, наприклад, драбинка на небо, сніг, то він малює точнісінько так само.

Павло Вольвач: Тобто, тягло ввись його і в віршах.

Василь Довжик: Коли була презентація, так люди сказали, що от я нарешті зрозуміла, куди воно оте тяжіння до неба.

І в одному місці мені було там, я тільки одне слово, наприклад, додав таке, що було б властиве йому – коли перекладаєш, так там мусиш всі склади передати, так, як в нього написано. Так от, коли він йде самотній і жахливе таке відчуття в нього самотності, коли він йде в лісі і раптом каже: “Шархне листочок, впаде, і я злякаюся”. Так я додав слово ще “поплотніє”, тому що Шагалу воно повинно бути властиво.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG