Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:30

75-річчя Голодомору


Надія Степула Слухати: -->

Надія Степула: Наступний рік оголошено Роком пам’яті жертв Голодомору. Цьогорічна дата, 75 літ Голодомору 1932-1933 років в Україні, багатозначна. Це час пам’яті, спокути, час «збирати каміння».

75 літ Голодомору в Україні — дата багатозначна, тому ретельна підготовка до її відзначення здавалася б зрозумілою без «але». Але з’явився цікавий документ, котрий засвідчує, що стан речей із відзначенням цієї важливої дати далекий від ідеального.

Наприкінці жовтня цього року Президент України Віктор Ющенко оголосив догани чотирьом керівника областей в Україні: Володимиру Логвиненку, Євгену Червоненку, Івану Плачкову та Борису Силенкову за незадовільний стан підготовки заходів у зв’язку з відзначенням 75-ліття Голодомору.

Окрім того, Президент України запропонував головам десяти обласних держадміністрацій притягнути до відповідальності чиновників, на яких було покладено відповідальність за підготовку до 75-ліття Голодомору. Незадовільною ухвалено визнати роботу з підготовки до відзначення цієї дати не тільки у Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Запорізькій, Київській та інших областях, а й у Київській і Севастопольській міськадміністраціях та у Криму.

Під час недавнього свого візиту на Харківщину Президент України Ющенко заявив про те, що має намір ініціювати питання про введення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору і Голокосту.

Хоча Верховна Рада України й ухвалила рік тому закон про кваліфікацію Голодомору 1932-1933 років як геноциду українського народу, приблизно третина політичної еліти держави досі не визнає факту геноциду.

Комуністи за звичкою пояснюють масовий голод несприятливими погодними умовами, «регіонами» наголошують, що від голоду тоді помирали не тільки мешканці Радянської України.

Додають куті меду деякі «незалежні» журналісти й аналітики, котрі твердять, що визнання Голодомору геноцидом, мовляв, підірве українсько-російську дружбу.

Такого висновку доходить Сергій Грабовський, кандидат філософських наук.

Сергій Грабовський продовжує.

Сергій Грабовський: У зв‘язку з цим усім подивимося, що пише про український Голодомор російський журналіст, який виступає під псевдонімом Серґей Мельникофф у статті «Геноцид без лапок».

«Сьогодні головним каменем спотикання у питанні, чи був Голодомор 1932-1933 років в Україні фактом геноциду з боку Російської Федерації, - пише журналіст, - стала національна тема. В обвалі публікацій превалюють спекуляції на тому, що Конвенція ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року не визнає геноцидом знищення людей за соціальною ознакою (селянство, інтелігенція). У ній перераховані тільки чотири людських групи: національна, етнічна, расова і релігійна...

Московські кремле-технологи, фактично загнані у глухий кут ходою самої Історії, доводять, що раз не було гонінь конкретно проти українців, ми, мовляв, мочили на території України всіх підряд, то не було і факту геноциду».

Журналіст погоджується із цією логікою, яка, до речі, притаманна й багатьом заперечникам Голодомору в самій Україні. А далі повертає цю логіку проти її творців.

А далі Серґей Мельникофф веде мову про те, що досі внаслідок політики як «кремлівських чекістів», так і їхньої агентури в Україні відкритий лише невеличкий кавалок більшовицьких документів про Голодомор, але і цього досить для визнання його геноцидом.

«Заперечення факту Голодомору слід прирівняти до кримінального злочину. Тільки таким чином твердолобих послідовників Леніна, Сталіна можна привести до тями,» - закінчує свою статтю російський журналіст.

Надія Степула: У 2003 році група людей: історики, медики, священики, соціологи — ініціювала науково-меморіальну експедицію місцями Голодомору, що у 1933 році забрав життя мільйонів українців.

Серед активістів була лікар зі Львова, демограф і керівник групи Анна Семенюк. Вона виступала у 2003 році перед парламентарями і доводила, що тривалий голод викликав у їхніх нащадків тих, хто від голоду загинув, генетичні зміни.

Голодомор став вислідом того, що нині у Полтавській області спостерігається високий рівень смертності, ба більше того, люди, які пережили такий стрес, не могли народити здорових дітей.

Днями Анна Семенюк брала участь у координаційній раді щодо вшанування жертв Голодомору. За свою працю пані Анна удостоєна нагороди — ордену княгині Ольги.

Моя колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук спілкувалася з Анною Семенюк.

Галина Терещук: У лютому 2003 року вперше відбулися парламентські слухання щодо вшанування жертв Голодомору 1932-1933 років. Власне, тоді усі питання, які стосувалися великого штучного голоду, обговорювалися лише на рівні громадських організацій.

У 2003-му парламент так і не дав правової оцінки Голодомору як геноциду проти українського народу. І це попри те, що відомі історики та учасники науково-меморіальної експедиції наводили вражаючі факти політикам, організували фотовиставку з фондів державних архівів у приміщенні ВР.

Анна Семенюк, керівник науково-меморіальної експедиції, каже, що 5 років тому їм було дуже складно працювати. Під час своїх поїздок місцями Голодомору вони відчували неприязнь і з боку місцевої влади.

Анна Семенюк: Держава жодного разу, координаційна рада по Голодомору в 2003 році не засідала, бо ми до неї весь час апелювали про підтримку нашої науково-меморіальної експедиції.

Ми апелювали до всіх чиновників в травні місяці 2003 року про жалюгідний стан поховань, про жалюгідний стан сьогоднішнього села і наслідки цієї трагедії на сьогоднішнє українське село.

Я все це доповідала у ВР. Результат був нульовий. 9 липня 2003 року я в Кабміні теж це все доповідала.

Галина Терещук: Учасники експедиції місцями Голодомору 5 років тому, за інформацією, яку вони оприлюднювали, зазнали на собі тиск і з боку державних, і владних структур.

Особисто у пані Анни з кабінету викрали ультразвуковий апарат, вона була позбавлена підприємницької діяльності.

Анна Семенюк: Так, громадськість завжди займалася Голодомором, і на 2003 рік ми не бачили жодного державного хреста, щоб були поставлені за державні кошти там, де є загиблі від Голодомору. На даний час ситуація вже змінилася.

Галина Терещук: На Львівщині мешкає чимало людей, переселенців з Великої України, які зазнали голод. Їх сюди, як казали, до «бандерівців» направляли на роботу після навчання і лякали, щоб мовчали про голод.

На сьогодні таких свідків залишилося одиниці, це старі і хворі люди. На координаційній раді зі вшанування жертв Голодомору, яка відбулася нещодавно, Президент заявив, що будуть покарані ті чиновники по областях, які не займаються і не сприяють питанням дослідження Голодомору, тобто пошуком свідків, які ще живуть.

Анна Семенюк: І він сказав чітко на координаційній раді, що будуть покарані чиновники... Дуже просте питання: йдете в паспортний стіл, є виділені кошти, а там видно.

Наприклад, в нашу західну Україну в 1940 роках прислали тисячі людей-працівників НКВС. Ви не думайте, що це були чисто росіяни, це були навіть діти тих, батьки яких вимерли від голоду, і вони виховані в дитячих будинках.

Зараз, живучи в нас, на Західній Україні, це по суті нещасні люди, які потребують реабілітації, вони мали хоча б на старість знати правду, бо правда – це великі ліки. Масово в ті часи, в 1940 роки, присилалися фельдшери в сільські населені пункти, присилалися працівники освіти.

Тобто, я хочу сказати про те, що саме ці люди є пенсійного віку, їм за 80, але вони всі знають, і ми маємо навіть таку, членом експедиції була в нас Софія Денисенко, яка з нами працювала, книжку написала «Тіні незабутих предків». Таких людей є багато.

Галина Терещук: Однак сьогодні у Львові та на Львівщині у паспортних столах цим питанням ніхто не займається.

Надія Степула: Письменник Микола Шудря, лауреат Національної премії імені Шевченка, поділився своїми думками щодо Голодомору.

Микола Шудря: Я познайомився з фактами Голодомору наочно в 1988 році. Нам у журналі «Україна» дали диктофони, і я поїхав на Полтавщину.

Я зустрічався з багатьма людьми, так би мовити, «рештками» Голодомору. І я зустрічав села на Полтавщині, де німці розстріляли 150 чоловік, то в Голодомор загинуло півсела, 750 осіб.

Я проїхав майже всі райони. Але найперше інтерв’ю я взяв у свого батька. Мій батько був комсомолець. І за якусь пайку він з вокзалу привозив у вимерлі села населення російське, яке заселяло оці пустки, оці хати.

Ви знаєте, я зустрічався з прикладами людоїдства, як мати поїла двох померлих дітей. Я зустрічався з чоловіком, який вижив, вижила його сім’я тільки завдяки тому, що чоловіка заставили хоронити дохлих коней, а він завіз це м’ясо додому, посолив, і ото родина вижила після кінського сапу.

Це було зловмисне винищення народу. Це був геноцид. І цього забувати не можна навіть тому, щоб воно не повторилося не тільки в нас, а й в інших країнах, в інших державах.

Оця гірка, болюча пам’ять має закликати нас і наші наступні покоління, щоб ми не тільки знали про це, не тільки передавали іншим, а, як то кажуть, вчилися, запобігали лиху, яке могло б статися.

Надія Степула: Газета «День», заснувавши бібліотеку з історії української державності, регулярно поповнює її новими збірками.

Цього року до роковин Голодомору, редакція спромоглась на видачу збірки відомого українського науковця Станіслава Кульчицького під промовистою назвою «Чому він нас знищував?» Йдеться про політику Сталіна і КПРС, колективізацію і штучний голод 1932 – 1933 років.

Продовжує Богдана Костюк.

Богдана Костюк: Книга Станіслава Кульчицького ґрунтується на його публікаціях у газеті «День». Видана вона російською мовою, що сам укладач пояснює наступним чином:

Станіслав Кульчицький: Це матеріали з газети, яка виходить трьома мовами: українською, російською, англійською.

Російська мова була обрана для того, щоб книжка знайшла свого читача на півдні і сході України.

Богдана Костюк: А головний редактор газети «День» Лариса Івшина розповідає, чому взялась за здійснення цього видавничого проекту.

Лариса Івшина: «День і вічність» Джеймса Мейса, і ось свіжа книга, нова, нашого видатного вченого Станіслава Кульчицького, який продовжує напрацьовувати доказову базу для тих, хто ще досі не зрозумів, чи не дійшов до переконання, що Голодомор – це був геноцид, як українцям з цією правдою жити, і як потрібно все більше лікувати народ добром, розумінням, терпінням, освітою. Потрібно ці зусилля нарощувати.

Це не лише для плачу, хоча пам‘ятати ці всі жертви ми просто зобов‘язані, як люди, але це більше для того, щоб нарощувати зусилля живих.

Надія Степула: Джеймс Мейс, який нарешті удостоївся виданої книги «День і вічність», відіграв значну роль у визнанні факту Голодомору в Україні.

З 1983 року тоді вже доктор Мейс разом із Робертом Конквестом працював в Українському інституті Гарвардського університету, керував проектом «усної історії» українського Голодомору.

З 1986 по 1990 роки Мейс був виконавчим директором американської конгресово-президентської комісії з вивчення фактів українського Голодомору. Джеймс редагував висновки цієї комісії. За великим рахунком світ довідався про український Голодомор саме завдяки Джеймсу Мейсу і подібним до нього — Конквесту та нечисленним іншим ентузіастам.

Аналогів того, що зробив Джеймс Мейс для України, в Україні немає. Але багато чого зі зробленого досі не оприлюднене, потребує великої праці та фінансової підтримки. Надія Степула: Голоси свідків Голодомору долинають уже здебільшого із вічності. Мільйони душ людей, котрі загинули від Голодомору 75 літ тому, потребують тепла пам’яті, яка не відокремлює живих від мертвих, а єднає їх у вічності крихким полум’ям свічечок. Настав час їх запалити.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG