Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 14:50

Українські заробітчани: за і проти


Ірина Біла Слухати:

Ірина Біла: Понад 8 мільярдів доларів перевели у 2006 році на Батьківщину українські заробітчани. Це офіційно. Неофіційно ж втричі більше.

Армія трудових мігрантів з України, за підрахунками експертів, сьогодні налічує близько семи мільйонів осіб. Як живеться цим людям за кордоном? Чи дбає про них Україна? Яку ціну сплачує суспільство за заробітчанські мільярди?

Підтримати родину фінансово, сплатити борги і бодай якийсь час не знати скрути – з таким наміром полишила Україну рівнянка Лариса. Остаточно рішення поїхати на заробітки визріло після того, як її чоловік також втратив роботу. І хтось мав годувати родину, в якій зростали дві доньки.

Більше історією Лариси цікавилася моя рівненська колега Валентина Одарченко.

Валентина Одарченко: До далекого Риму пані Ларису немовби відправила сама доля. Маючи хороший технічний фах, вона змушена була поміняти роботу, але тут розпочалась тотальна невиплата зарплати, налипали комунальні борги. А тут знайомі одна за однією надсилали з Італії листи. Влаштувалися непогано, виконували домашню роботу в заможних італійських родинах і кликали її. Одного дня таки наважилась.

Лариса: Я почувалася у відчаї, бо щоб отримати субсидію, потрібно було погасити заборгованість. Грошей не було. І я продала все золото, потім позичила великі гроші для того, щоб зробити паспорт і оформити візу.

Валентина Одарченко: Зараз, коли вона озирається у той далекий італійський рік, то шкодує лише за одним, що за роботою і хворобами, які її там обсіли, недостатньо познайомилася з Римом. А тоді, після тижневих екскурсій по Риму, вона отримала перший шок, коли відвідала Гарбателло, майдан, де збираються українці.

Лариса: Це такий плац, розташований внизу, і коли я спустилась, то побачила вервечку жінок. Вони стояли рядочком, а на грудях були таблички: «Шукаю роботу». Це мене так вразило, ніби холодний душ. Я раптом усвідомила, що я нелегалка, ніхто в цьому місті і без роботи. Валентина Одарченко: Щоправда, вже за тиждень робота знайшлася. Не стільки хатньої господарки, як компаньонки для 87-річного синьйора Джузеппе, хворого на цукровий діабет.

Лариса одразу й не збагнула, чому в триповерховому будинкові його діти відвели йому цілий поверх і намагалися уникнути постійного спілкування, а коли швидко вивчила мову, то навіть про це шкодувала.

Лариса: Коли мене привели до нього, то сказали: «Вона завжди буде біля тебе». І він буквально тероризував мене, не відпускав ні на хвилину. Я відходила, він тут же гукав: «Іди сюди! Де ти пропала?»

Валентина Одарченко: За тиждень такого спілкування Лариса з жахом зрозуміла: довго вона не витримає.

Ларисі ставало дедалі гірше. Зароблені кошти ішли на ліки - вони в Італії для іноземців дорожчі. Розвинулась депресія.

Лариса вирішила повернутися додому.

Лариса: Я привезла з собою дуже невелику суму, оскільки тут я вже пішла по наших лікарнях, то та сума звезла.

Валентина Одарченко: Нині Лариса поправила здоров’я, пішла на роботу і навіть свої італійські пригоди згадує з вдячністю, каже, що Італія все ж була до неї доброю і додала життєвої мудрості. А коли землячки збираються на заробітки за кордон, не відмовляючи, радить замислитись, чи сприятиме їм доля у чужих краях.

Ірина Біла: Не краще, ніж нелегальні емігранти почуваються і їхні діти. Роки без батьківства для багатьох з них лишаються в пам’яті на все життя. Хоча, подорослішавши, вони і можуть зрозуміти їх, але вибачають не всі. Олена вибачила.

Її історію слухала львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук.

Галина Терещук: На початку 1990-их змушена була виїхати зі Львова в Аргентину мама моєї 32-літньої співрозмовниці. Тоді Олені було 15. вона закінчила школу, університет, вийшла заміж, народила двох діток без мами, якої поруч не було, але так допомагала їй матеріально.

Мама придбала доньці та її родині помешкання, допомагає виховувати онуків.

Олена: Справа в тому, що у нас тато дуже хворий, він не міг працювати, тому мама мусила їхати. Троє дітей було в хаті, відповідно потрібні були гроші.

Привикається з часом. Спочатку дуже тяжко було. Спочатку ми всі були обурені, а коли я виросла, то зрозуміла, чому мама то робила.

Галина Терещук: Молодій жінці важко сказати, що вона втратила за всі роки, коли поруч не було мами. Але рятували її старші сестри, родина і друзі по «Пласту», яких теж чимало батьків подалися на заробітки. Вони намагалися триматися разом і підтримувати один одного. Однак ця історія є радше винятком з інших історій.

За статистикою, сотні тисяч покинутих українських дітей не давали і не дають собі раду у житті без опіки матері чи батька. Діти почувалися і почуваються покинутими і самотніми, часто піддаються впливові вулиці.

Ірина Біла: В Україні міжнародні громадські організації хочуть створити Інститут тимчасової опіки над дітьми трудових мігрантів, адже досі ними не займається жоден державний орган.

За взірець ініціатори пропонують взяти Литву, де вже є відповідні законодавчі акти.

Мова йде про створення спеціального органу, який здійснюватиме захист прав дітей, поки їхні батьки не в змозі виконувати свої обов’язки.

«Наслідки такого безбатьківства – наркоманія і безпритульність,» - заявляють правоохоронці Закарпаття моїй колезі з Ужгорода Надії Петрів.

Надія Петрів: Безробіття і мізерні зарплати – це головні причини, які спонукають закарпатців полишити родину і шукати кращої долі за кордоном. А поки батьки заробляють гроші, діти лишаються без належного догляду. Через це, як кажуть місцеві правоохоронці, в області зростає дитяча наркоманія.

Каже начальник УМВС в Закарпатській області Віктор Чепак.

Віктор Чепак: Чи батько, чи мама знаходяться на заробітках, контролювати дітей дуже важко, багато дітей просто попадає під цей негативний вплив.

Надія Петрів: Інший бік медалі – це трудова чи сексуальна індустрія. До неї людей нерідко змушують, погрожуючи розправою над рідними чи розголосом.

Завадити цьому перешкоджає чинна законодавча база. Через прогалини в законах і недосконалу судову систему торгівля людьми в Україні процвітає. Так стверджує оперуповноважений управління по боротьбі з торгівлею людьми УМВС в Закарпатській області Азіз Хайбар.

Азіз Хайбар: Відсутня ефективна робота суддів, які виносять вироки, використовуючи певні прогалини в нашому законодавстві.

З 2002 по нині за торгівлю людьми в Закарпатті отримала одна особа.

Надія Петрів: Директор Закарпатського центру зайнятості Юрій Фущич каже, що убезпечитися від трудового чи сексуального рабства можна лише звернувшись до легальної компанії з працевлаштування за кордоном.

У Закарпатті, до речі, таких усього вісім. Решта спекулюють на довірливості українців.

Юрій Фущич: Одиниці робочих віз цьогоріч видані в Америку, а під цим підроблено тисячі фіктивних документів. Це робота махінаторів, які хочуть заробити легкі гроші на праці, на необізнаності наших людей.

Надія Петрів: Директор однієї з ужгородських компаній з підбору персоналу Василь Головко переконаний: українські заробітчани потерпають і через те, що між Україною та іншими державами відсутні договори про відповідальність за невиконання робітничих угод.

Працюючи в Україні бодай можна розраховувати на те, що українські закони можна прочитати, розтлумачити в юристів і захистити свої права в суді.

Ірина Біла: Нині небагато країн, котрі погодилися укласти з Україною двосторонні угоди, які дозволять легалізувати українських заробітчан. Західних серед них одиниці: Португалія, Словаччина, ведуться перемовини з Польщею.

«Багато країн в таких угодах просто не зацікавлені,» - переконаний заввіділом міграційних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень Олексій Позняк.

Олексій Позняк: Держава проводить політику і щодо укладання угод і щодо розширення можливостей легального працевлаштування.

На жаль, не можна сказати, що в усьому ця політика ефективна. Але це часто пов’язано з об’єктивними причинами, з тим, що наші партнери не дуже зацікавлені у відкритті ринків праці для наших громадян, не завжди принаймні.

Ірина Біла: Трудова міграція з України має два головних напрямки, орієнтованих на Росію і країни Євросоюзу. Серед країн ЄС найбільша кількість нелегалів проживає в Португалії, Італії, Іспанії, Греції.

За даними Інституту демографії, з майже семи тисяч трудових мігрантів з України офіційний дозвіл мають лише близько 500 тисяч осіб.

Реальні вливання в бюджет Україні від заробітчан лише за 2006 рік сягають 21 мільярда доларів. «Це чверть ВВП держави і значно більше сукупних об’ємів іноземного капіталу в Україну,» - підкреслюють в Нацбанку України. В середньому заробіток українського трудового мігранта складає близько 800 доларів на місяць. Від 500 доларів на сільгоспроботах в Польщі до півтори тисячі доларів на будівельних роботах в Португалії.

Більшість із зароблених коштів пересилаються в Україну через неофіційні джерела. Особливо ж з сусідньої Росії.

Чому? Дізнавався луганський кореспондент Радіо Свобода Ярослав Гребенюк.

Ярослав Гребенюк: Заробітчани не зупиняються на прикордонних областях. У російській провінції можливостей заробити грошей не більше, ніж в українській. Тому відправляються зазвичай до Москви або Санкт-Петербургу.

Головне питання після того, як людина знайшла місце: як передати гроші родині? Про свій досвід розповідає луганець Олег Чепак.

Олег Чепак: Я відпрацював на будівництві у Санкт-Петербурзі два роки. Робота важка, але бригада заробляла нормально. Гроші інколи передавали «з посильним», хто додому їде, везе долари товаришів. Але це небезпечно, бо можуть обкрасти або ще щось. До того ж можуть виникнути проблемі на митниці. Наскільки я знаю, наразі хлопці більше користуються послугами банків.

Ярослав Гребенюк: Українські банки готові приймати перекази з Росії. За словами начальника управління міжнародних розрахунків АБ «Укркомунбанк» Олександра Гончарова, найдешевший спосіб – це переказ з одного банківського рахунку на інший.

Проблемою у банківському способі є те, що українці зазвичай працюють неофіційно і знаходяться у Росії напівлегально.

Ірина Біла: Крім того, українське законодавство суттєво забороняє громадянам України відкривати рахунки закордоном.

Держава надто мало уваги приділяє нелегальній міграції. Так переконаний експерт з міграційних питань Андрій Ротовський. Він каже, що необхідно створити єдиний державний орган, який координував би зусилля багатьох розрізнених вузько профільних інституцій.

Андрій Ротовський: Цей клубок соціально-економічний в Україні не має однієї опіки. Чому? Бо займається цим Міністерство праці, займається цим міжнародна організація.

Кожна з цих організацій робить дуже серйозну і потрібну справу, але немає державної політики по еміграції. В нас не прийнято документів, які б чітко визначили державну політику щодо трудової еміграції.

Ірина Біла: Можливо високим чиновникам вигідна ситуація, коли державна кишеня поповнюється, а черги на біржу праці зменшуються?

Певний зиск тут є. Погоджується заввіділом міграційних досліджень Інституту демографії Олексій Позняк.

Олексій Позняк: По-перше, знижується навантаження на внутрішній ринок праці, по-перше, через сам виїзд певної частини громадян.

По-друге, внаслідок того, що певна частина населення, накопивши закордоном кошти, відкриває тут потім власну справу і створює не тільки для себе робочі місяця, а й для найманих працівників.

По-третє, ця ж частина заробітчан, які накопили кошти, не пред’являє потім попит на робочі місця в Україні, тобто живе за рахунок заощаджень.

Ірина Біла: Себто трудова міграція на нинішньому етапі вигідна Новій Україні, але є великі перестороги, як попереджає Олексій Позняк.

Олексій Позняк: Негатив – це, по-перше, виснажлива праця і неадекватні умови проживання і перебування призводять до підвищеної смертності і погіршення здоров’я людей.

По-друге, це розрив сімейних зв’язків, що негативно позначається як на народжуваності, так і загалом на розвиток інституту сім’ї в Україні.

Нам невигідно, що більшість населення перебуває на нелегальному становищі, тому що тут економічні вигоди можуть обернутися тим, що у нас з’явиться після того, як покращиться, дай Боже, економічна ситуація, певна частина трудових мігрантів повернеться, і в нас може скластися ситуація, що сформується цілий прошарок населення зі звичками жити на нелегальному становищі, тобто з недостатньою повагою законів.

До того ж цей прошарок буде не бідним, а досить заможним за нашими мірками.

Ірина Біла: «І все ж вихід з глухого кута є,» - переконані і державні чиновники, і громадські діячі. І передумови всі є. «Треба просто бажання вирішити проблему з нелегальною міграцією, » - переконаний експерт Андрій Ростовський.

Андрій Ростовський: Першим кроком просто можна зробити ефективну, дієву систему інформування, яка дає можливість потенційним мігрантам бачити альтернативу в Україні.

По-друге, зробити наступні кроки, щоб ті люди, які живуть насамперед в соціально незахищених середовищах чи в регіонах, вони мали надію, насамперед випускники шкіл, перспектив фаху.

По-третє, зробити так, щоб сама держава вважала легальний виїзд нормальною діяльністю, щоб вона створювала інфраструктуру, щоб кожна людина, яка хоче тимчасово виїхати, знала, що вона заходить кудись, в той же Державний центр зайнятості, і бачила, що в Польщі є такі-то вакансії.

Якщо держава в цьому буде допомагати, то вони будуть сюди повертатися.

Ірина Біла: І хоча хитромудрий Макіавеллі казав, що найкраще держава та, громадяни якої веселяться і благоденствують, не зайве і додати: і де мають можливість заробляти. Легально.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG