Сергій Грабовський: Українські політики не раз ухвалювали історичні рішення під непереборним тиском несприятливих зовнішніх обставин.
Сьогодні ми говоритимемо якраз про одне з таких історичних рішень.
«Ми, Українська Центральна Рада, в ім’я творення ладу в нашій країні, оповіщаємо: віднині Україна стає Українською Народньою Республікою.
Не відділяючись від Російської Республіки і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».
Максим Стріха: Це слова з ІІІ Універсалу Центральної Ради, ухваленого нею 20 листопада 1917 року, трохи менше, ніж через 2 тижня після більшовицького перевороту в Петрограді.
Як відомо, переворот відбувся у ніч на 7 листопада за новим стилем, а вже вдень у Києві його засудили Центральна Рада та Міська дума.
У відповідь фракція більшовиків у Центральній Раді оголосила про свій вихід зі складу Ради.
А 8 листопада Генеральний Секретаріат (тобто, український уряд) у своїй «Відозві до всіх громадян України» заявив, що рішуче боротиметься зі спробами підтримати Петроградське повстання.
Сергій Грабовський: Проте 10 листопада більшовики спробували таким самим, як і в Петрограді шляхом захопити владу і в Києві.
Упродовж трьох днів озброєні загони червоної гвардії та збільшовичені армійські підрозділи вели на вулицях столиці бої із частинами Київської військової округи, які зберегли вірність відстороненому від влади російському Тимчасовому урядові.
Натомість Центральна Рада заявила про свій нейтралітет у тому протистоянні.
У ніч на 13 листопада штаб Київської військової округи та підпорядковані йому військові підрозділи відступили з міста.
Максим Стріха: Але опанувати Києвом більшовики тоді не змогли, бо вдень контроль над містом перебрали загони Вільного козацтва, Січові Стрільці та українізовані частини.
Того ж дня VII сесія Центральної Ради ухвалила рішення поширити владу Генерального Секретаріату на всі 9 українських губерній.
А ще через тиждень Центральна Рада ухвалила свій ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки та окреслила її територію.
«До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму).
Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів».
Сергій Грабовський: За кілька днів Генеральний Секретаріат мирним шляхом перебрав владу не тільки в столиці, а і в регіонах.
Нарешті, про визнання Центральної Ради верховною владою на всій території України заявили штаби Південно-Західного та Румунського фронтів, штаб Одеської військової округи та військові залоги більшості міст України.
Максим Стріха: На момент проголошення Української Народної Республіки центрального уряду Росії вже не існувало, а Рада народних комісарів у Петрограді контролювала лише частину території колишньої Російської імперії.
Отже, київська влада тоді фактично була самостійною, і УНР уже на момент проголошення мала певні ознаки незалежної держави: власну територію, парламент, уряд та військові частини.
Але Центральна Рада не наважилася у листопаді проголосити цілковиту незалежність України, як це невдовзі зробили парламенти Вірменії, Грузії та Фінляндії.
Рада проголосила Українську Народну Республіку саме як автономію у складі тоді вже неіснуючої Російської Федерації.
Сергій Грабовський: В одній з наших попередніх передач ми розповідали про намагання соціалістичної більшості у Центральній Раді перебудувати всю велетенську російську державу на федеративних засадах.
Розвиваючи ці прагнення, впродовж грудня 1917 року Генеральний Секретаріат двічі звертався до крайових урядів на території колишньої Російської імперії з пропозицією сформувати центральний соціалістичний уряд Росії. Але не всі тодішні українські політики вважали такі ініціативи доречними.
Ось як дивився на завдання української влади член Центральної Ради, а згодом міністр закордонних справ Української держави Дмитро Дорошенко:
«Логіка подій підказувала, що Україні треба було зовсім відділитися від Росії, стати самостійною і незалежною державою; вона мусила визнати уряд Народних Комісарів як уряд Росії на умові обопільного визнання і дати всеросійським справам спокій.
Україна мала перед собою такі колосальні завдання внутрішньої організації, що ганятися за створенням всеросійської федерації, наражуючи себе на ворогування вже існуючого фактично нового російського уряду – це було нездійсниме в тодішніх умовах завдання».
Максим Стріха: Отже, тодішні українські соціалістичні політики фактично взяли на себе роль будівничих не української, а російської федеративної держави.
Чому ж вони не скористалися відстороненням від влади петроградського Тимчасового уряду та загальним послабленням російської держави? Чому Центральна Рада одразу не проголосила Українську Народну Республіку самостійною державою?
Ось як це пояснює київський історик Ігор Гирич:
Ігор Гирич: Дійсно, ІІІ Універсал питання самостійності остаточно не вирішував. Проголошуючи, що на території України діють українські закони, він одночасно зазначав, що, власне, питання про федеративний зв’язок з Росією буде вирішений окремо на спеціальних Установчих зборах.
Я думаю, що основна проблема нерішучості полягала в тому, що Центральна Рада контролювала на той період територію, яка не дорівнювала сучасним розмірам України.
Як відомо, за І і ІІ Універсалами влада Центральної Ради поширювалася тільки на 5 губерній. І питання, скажімо, про південні губернії: Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Харківську, –вони мали би вирішуватися пізніше. Тому Центральна Рада реально на той період не мала повноти влади над всією етнічною територією України. І це була одна із причин, що, власне, вона боялася піднімати питання незалежності, бо не була впевнена в тому, що все населення України її підтримає.
Друга проблема була в тому, що Центральна Рада не змогла створити на той період органів влади, які б були абсолютно відокремлені від російських і вирішували суто українські питання, ну і, в першу чергу, безумовно, питання війська, бо вона ще не контролювала у військовому сенсі всю територію України.
Ну, і була низка інших питань і проблем. І, безумовно, основна – це те, що еліта українська, яка стояла на чолі Центральної Ради, змушена була враховувати той факт, що більшість інтелігенції все ж таки не була настроєна незалежницьки в Україні.
Основна проблема – це брак часу для того, щоб провести отакі перегрупування сил політичних в Україні.
Чому ці питання вирішувалися легше у Вірменії або, скажімо, в Литві? Ну, територія цих держав і їхній національних склад такі питання в принципі дозволяв вирішити – на відміну від України.
Сергій Грабовський: Власне, прагнення більшості тодішніх українських політиків перебудувати російську державу на федеративних засадах об’єктивно було вигідне насамперед російським більшовикам. Вони і не приховували своєї мети – відновити єдину державу на всій колишній території Російської імперії.
Як відомо, Ленін не раз писав про визнання більшовиками права націй на самовизначення аж до відокремлення, але одразу ж уточнював: право на самовизначення не означає негайного відокремлення. Ба більше, цим правом можна користатися тільки в інтересах боротьби пролетаріату.
Максим Стріха: У своїх відозвах російські більшовики називали Центральну Раду «буржуазно-націоналістичною» та «контрреволюційною».
Насправді ж Центральна Рада орієнтувалася насамперед на інтереси українського селянства – тоді панівної верстви українського населення.
Отже, у листопаді 1917 року йшлося не про ідеологічні розбіжності між російським та українським соціалістичними урядами, а про владу російського уряду над Україною.
Сергій Грабовський: На 13 грудня більшовики підготували нове повстання у Києві з метою усунути від влади Центральну Раду.
12 грудня Центральний комітет партії більшовиків ухвалив рішення наступного ранку о 6:30 пред’явити Центральній Раді ультиматум з вимогою передати владу київському ревкому. У разі відмови Ради виступ збройних загонів більшовиків у Києві мав розпочатися о 7:00.
Ось як про це пізніше згадував нарком совєцької України Володимир Затонський:
«Більшовики готували широкомасштабне повстання під керівництвом Військово-Революційного Комітету.
Центром і опорною базою повстання був Печерськ (“Арсенал” і 3-й авіапарк). Головну ударну групу становили арсенальці, 2-й запасний телеграфний батальйон, саперна рота, 1-а кінно-гірська батарея, Червона гвардія Шулявки і 5-й авіапарк».
Максим Стріха: Але українці вдруге упродовж місяця випередили більшовиків. У ніч на 13 грудня І Сердюцька дивізія та інші українські частини оточили казарми заколотників, роззброїли їх, відвели на вокзал, посадили у вагони і відправили до Росії.
Відтак, у Петрограді остаточно переконалися, що захопити владу в Києві шляхом заколоту нереально, оскільки більшовики не мають достатньої підтримки населення.
Отже, петроградський Раднарком вирішив вдатися до військової інтервенції для ліквідації Української Народної Республіки.
Сергій Грабовський: Через 3 дні за наказом Совнаркома зі Жмеринки на столицю вирушив 2-й гвардійський корпус 7-ї армії. Ще на фронті керівництво ним захопили більшовики на чолі з Євгенією Бош, а восени 2-й корпус залишив фронт і пройшов через усе Поділля до Жмеринки. По дорозі солдати корпусу громили маєтки землевласників, селянські оселі, винокурні та залізничні станції.
Але шлях на Київ більшовикам у грудні заступив І Український корпус під командуванням майбутнього гетьмана, генерала Павла Скоропадського.
Ще восени він українізував свій корпус, який відтоді не піддавався більшовицькій агітації і був однією з небагатьох справді боєздатних військових одиниць.
Згадує Павло Скоропадський.
«Я негайно зайняв усю лінію від Гнівані до Козятина частинами 153-ї дивізії, а також лінію Шепетівка–Вапнярка–Козятин.
Уже через два дні після того зі Жмеринки почав рухатися 2-й Гвардійський корпус у напрямку Києва, 4-го чи 5-го грудня вирушили два ешелони Волинського полку, чистісінької води більшовики.
Я двинув назустріч їм Стрілецький Український дивізіон та команди добровольців-залізничників, і тієї ж ночі у балці, неподалік Вінниці, волинці були захоплені зненацька, обеззброєні, негайно посаджені до потягів і направлені на північ, до Великоросії.
Частини, що знаходилися в тилу і виявилися більшовицькими, були також обеззброєні. Ешелони Кексгольмського полку спіткала така сама доля».
Максим Стріха: Очевидно, цілковитий провал місії групи Євгенії Бош і став тією подією, після якої повномасштабна війна з Україною стала видаватися російським більшовикам єдиним шляхом до захоплення влади у Києві.
Отже, 17 грудня Ленін і Троцький підписали ультиматум Раднаркома Центральній Раді. Вони вимагали від української влади не дезорганізувати спільний фронт проти Німеччини та Австро-Угорщини, не пропускати через територію України козацькі частини на Дон і Урал, не підтримувати повстання проти радянської влади і припинити роззброєння збільшовичених підрозділів.
Раднарком застеріг, що у разі невиконання цих вимог упродовж 48 годин він вважатиме Центральну Раду у стані війни проти радянської влади.
Сергій Грабовський: Звернімо увагу на кричущу демагогічність цього ультиматуму: начебто не більшовики розкладали всі ці роки фронт проти Німеччини та Австро-Угорщини, наче не вони давали наказ збільшовиченим підрозділам захоплювати владу в українських містах.
У відповідь Генеральний Секретаріат 18 грудня надіслав до Петрограда ноту, в якій розцінював ультиматум як втручання у внутрішні справи суверенної Української Народної Республіки і як замах на право українського народу на самовизначення.
Але Троцький з Леніним, не чекаючи, коли спливе термін ультиматуму, вже відправили до України загони червоної гвардії та балтійських і чорноморських матросів з Москви, Петрограда, Гомеля, Брянська, Орла, Воронежа, Бєлгорода, Курська, Ростова та Севастополя.
На момент пред’явлення ультиматуму вони вже вступили в бій з українськими частинами, які охороняли північно-східні кордони.
Максим Стріха: Отримавши 18 грудня відповідь Генерального Секретаріату, петроградський Раднарком визнав її незадовільною і того ж дня вирішив вважати себе у стані війни з Центральною Радою.
Власне, це можна вважати формальним початком тієї війни, що вже більше двох тижнів точилася на території Української Народної Республіки. Історики називають її І українсько-російською війною.
Сергій Грабовський: Хоча точніше було б назвати її війною радянсько-совєцькою.
Максим Стріха: Про перебіг цієї війни ми говоритимемо в одній із наших наступних передач.
Сьогодні ми говоритимемо якраз про одне з таких історичних рішень.
 |
| Будинок Центральної Ради УНР |
| (RadioSvoboda.Ua) |
Не відділяючись від Російської Республіки і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».
Максим Стріха: Це слова з ІІІ Універсалу Центральної Ради, ухваленого нею 20 листопада 1917 року, трохи менше, ніж через 2 тижня після більшовицького перевороту в Петрограді.
Як відомо, переворот відбувся у ніч на 7 листопада за новим стилем, а вже вдень у Києві його засудили Центральна Рада та Міська дума.
У відповідь фракція більшовиків у Центральній Раді оголосила про свій вихід зі складу Ради.
А 8 листопада Генеральний Секретаріат (тобто, український уряд) у своїй «Відозві до всіх громадян України» заявив, що рішуче боротиметься зі спробами підтримати Петроградське повстання.
Сергій Грабовський: Проте 10 листопада більшовики спробували таким самим, як і в Петрограді шляхом захопити владу і в Києві.
Упродовж трьох днів озброєні загони червоної гвардії та збільшовичені армійські підрозділи вели на вулицях столиці бої із частинами Київської військової округи, які зберегли вірність відстороненому від влади російському Тимчасовому урядові.
Натомість Центральна Рада заявила про свій нейтралітет у тому протистоянні.
У ніч на 13 листопада штаб Київської військової округи та підпорядковані йому військові підрозділи відступили з міста.
Максим Стріха: Але опанувати Києвом більшовики тоді не змогли, бо вдень контроль над містом перебрали загони Вільного козацтва, Січові Стрільці та українізовані частини.
Того ж дня VII сесія Центральної Ради ухвалила рішення поширити владу Генерального Секретаріату на всі 9 українських губерній.
А ще через тиждень Центральна Рада ухвалила свій ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки та окреслила її територію.
«До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму).
Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів».
Сергій Грабовський: За кілька днів Генеральний Секретаріат мирним шляхом перебрав владу не тільки в столиці, а і в регіонах.
Нарешті, про визнання Центральної Ради верховною владою на всій території України заявили штаби Південно-Західного та Румунського фронтів, штаб Одеської військової округи та військові залоги більшості міст України.
Максим Стріха: На момент проголошення Української Народної Республіки центрального уряду Росії вже не існувало, а Рада народних комісарів у Петрограді контролювала лише частину території колишньої Російської імперії.
Отже, київська влада тоді фактично була самостійною, і УНР уже на момент проголошення мала певні ознаки незалежної держави: власну територію, парламент, уряд та військові частини.
Але Центральна Рада не наважилася у листопаді проголосити цілковиту незалежність України, як це невдовзі зробили парламенти Вірменії, Грузії та Фінляндії.
Рада проголосила Українську Народну Республіку саме як автономію у складі тоді вже неіснуючої Російської Федерації.
Сергій Грабовський: В одній з наших попередніх передач ми розповідали про намагання соціалістичної більшості у Центральній Раді перебудувати всю велетенську російську державу на федеративних засадах.
Розвиваючи ці прагнення, впродовж грудня 1917 року Генеральний Секретаріат двічі звертався до крайових урядів на території колишньої Російської імперії з пропозицією сформувати центральний соціалістичний уряд Росії. Але не всі тодішні українські політики вважали такі ініціативи доречними.
Ось як дивився на завдання української влади член Центральної Ради, а згодом міністр закордонних справ Української держави Дмитро Дорошенко:
 |
| Дмитро Дорошенко |
| (Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. У 2-х томах. -- Мюнхен, 1966;) |
Україна мала перед собою такі колосальні завдання внутрішньої організації, що ганятися за створенням всеросійської федерації, наражуючи себе на ворогування вже існуючого фактично нового російського уряду – це було нездійсниме в тодішніх умовах завдання».
Максим Стріха: Отже, тодішні українські соціалістичні політики фактично взяли на себе роль будівничих не української, а російської федеративної держави.
Чому ж вони не скористалися відстороненням від влади петроградського Тимчасового уряду та загальним послабленням російської держави? Чому Центральна Рада одразу не проголосила Українську Народну Республіку самостійною державою?
Ось як це пояснює київський історик Ігор Гирич:
Ігор Гирич: Дійсно, ІІІ Універсал питання самостійності остаточно не вирішував. Проголошуючи, що на території України діють українські закони, він одночасно зазначав, що, власне, питання про федеративний зв’язок з Росією буде вирішений окремо на спеціальних Установчих зборах.
Я думаю, що основна проблема нерішучості полягала в тому, що Центральна Рада контролювала на той період територію, яка не дорівнювала сучасним розмірам України.
Як відомо, за І і ІІ Універсалами влада Центральної Ради поширювалася тільки на 5 губерній. І питання, скажімо, про південні губернії: Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Харківську, –вони мали би вирішуватися пізніше. Тому Центральна Рада реально на той період не мала повноти влади над всією етнічною територією України. І це була одна із причин, що, власне, вона боялася піднімати питання незалежності, бо не була впевнена в тому, що все населення України її підтримає.
Друга проблема була в тому, що Центральна Рада не змогла створити на той період органів влади, які б були абсолютно відокремлені від російських і вирішували суто українські питання, ну і, в першу чергу, безумовно, питання війська, бо вона ще не контролювала у військовому сенсі всю територію України.
Ну, і була низка інших питань і проблем. І, безумовно, основна – це те, що еліта українська, яка стояла на чолі Центральної Ради, змушена була враховувати той факт, що більшість інтелігенції все ж таки не була настроєна незалежницьки в Україні.
Основна проблема – це брак часу для того, щоб провести отакі перегрупування сил політичних в Україні.
Чому ці питання вирішувалися легше у Вірменії або, скажімо, в Литві? Ну, територія цих держав і їхній національних склад такі питання в принципі дозволяв вирішити – на відміну від України.
Сергій Грабовський: Власне, прагнення більшості тодішніх українських політиків перебудувати російську державу на федеративних засадах об’єктивно було вигідне насамперед російським більшовикам. Вони і не приховували своєї мети – відновити єдину державу на всій колишній території Російської імперії.
Як відомо, Ленін не раз писав про визнання більшовиками права націй на самовизначення аж до відокремлення, але одразу ж уточнював: право на самовизначення не означає негайного відокремлення. Ба більше, цим правом можна користатися тільки в інтересах боротьби пролетаріату.
Максим Стріха: У своїх відозвах російські більшовики називали Центральну Раду «буржуазно-націоналістичною» та «контрреволюційною».
Насправді ж Центральна Рада орієнтувалася насамперед на інтереси українського селянства – тоді панівної верстви українського населення.
Отже, у листопаді 1917 року йшлося не про ідеологічні розбіжності між російським та українським соціалістичними урядами, а про владу російського уряду над Україною.
Сергій Грабовський: На 13 грудня більшовики підготували нове повстання у Києві з метою усунути від влади Центральну Раду.
12 грудня Центральний комітет партії більшовиків ухвалив рішення наступного ранку о 6:30 пред’явити Центральній Раді ультиматум з вимогою передати владу київському ревкому. У разі відмови Ради виступ збройних загонів більшовиків у Києві мав розпочатися о 7:00.
 |
| Загін червоної гвардії з київського передмістя Деміївки |
| (фото з фондів Центрального державного архіву кіно-фоно-фотодокументів України) |
«Більшовики готували широкомасштабне повстання під керівництвом Військово-Революційного Комітету.
Центром і опорною базою повстання був Печерськ (“Арсенал” і 3-й авіапарк). Головну ударну групу становили арсенальці, 2-й запасний телеграфний батальйон, саперна рота, 1-а кінно-гірська батарея, Червона гвардія Шулявки і 5-й авіапарк».
Максим Стріха: Але українці вдруге упродовж місяця випередили більшовиків. У ніч на 13 грудня І Сердюцька дивізія та інші українські частини оточили казарми заколотників, роззброїли їх, відвели на вокзал, посадили у вагони і відправили до Росії.
Відтак, у Петрограді остаточно переконалися, що захопити владу в Києві шляхом заколоту нереально, оскільки більшовики не мають достатньої підтримки населення.
Отже, петроградський Раднарком вирішив вдатися до військової інтервенції для ліквідації Української Народної Республіки.
Сергій Грабовський: Через 3 дні за наказом Совнаркома зі Жмеринки на столицю вирушив 2-й гвардійський корпус 7-ї армії. Ще на фронті керівництво ним захопили більшовики на чолі з Євгенією Бош, а восени 2-й корпус залишив фронт і пройшов через усе Поділля до Жмеринки. По дорозі солдати корпусу громили маєтки землевласників, селянські оселі, винокурні та залізничні станції.
Але шлях на Київ більшовикам у грудні заступив І Український корпус під командуванням майбутнього гетьмана, генерала Павла Скоропадського.
Ще восени він українізував свій корпус, який відтоді не піддавався більшовицькій агітації і був однією з небагатьох справді боєздатних військових одиниць.
Згадує Павло Скоропадський.
 |
| Павло Скоропадський |
| (Павло Скоропадський. Спогади. -- Київ, Філадельфія, 1995.) |
«Я негайно зайняв усю лінію від Гнівані до Козятина частинами 153-ї дивізії, а також лінію Шепетівка–Вапнярка–Козятин.
Уже через два дні після того зі Жмеринки почав рухатися 2-й Гвардійський корпус у напрямку Києва, 4-го чи 5-го грудня вирушили два ешелони Волинського полку, чистісінької води більшовики.
Я двинув назустріч їм Стрілецький Український дивізіон та команди добровольців-залізничників, і тієї ж ночі у балці, неподалік Вінниці, волинці були захоплені зненацька, обеззброєні, негайно посаджені до потягів і направлені на північ, до Великоросії.
Частини, що знаходилися в тилу і виявилися більшовицькими, були також обеззброєні. Ешелони Кексгольмського полку спіткала така сама доля».
Максим Стріха: Очевидно, цілковитий провал місії групи Євгенії Бош і став тією подією, після якої повномасштабна війна з Україною стала видаватися російським більшовикам єдиним шляхом до захоплення влади у Києві.
Отже, 17 грудня Ленін і Троцький підписали ультиматум Раднаркома Центральній Раді. Вони вимагали від української влади не дезорганізувати спільний фронт проти Німеччини та Австро-Угорщини, не пропускати через територію України козацькі частини на Дон і Урал, не підтримувати повстання проти радянської влади і припинити роззброєння збільшовичених підрозділів.
Раднарком застеріг, що у разі невиконання цих вимог упродовж 48 годин він вважатиме Центральну Раду у стані війни проти радянської влади.
Сергій Грабовський: Звернімо увагу на кричущу демагогічність цього ультиматуму: начебто не більшовики розкладали всі ці роки фронт проти Німеччини та Австро-Угорщини, наче не вони давали наказ збільшовиченим підрозділам захоплювати владу в українських містах.
У відповідь Генеральний Секретаріат 18 грудня надіслав до Петрограда ноту, в якій розцінював ультиматум як втручання у внутрішні справи суверенної Української Народної Республіки і як замах на право українського народу на самовизначення.
Але Троцький з Леніним, не чекаючи, коли спливе термін ультиматуму, вже відправили до України загони червоної гвардії та балтійських і чорноморських матросів з Москви, Петрограда, Гомеля, Брянська, Орла, Воронежа, Бєлгорода, Курська, Ростова та Севастополя.
На момент пред’явлення ультиматуму вони вже вступили в бій з українськими частинами, які охороняли північно-східні кордони.
Максим Стріха: Отримавши 18 грудня відповідь Генерального Секретаріату, петроградський Раднарком визнав її незадовільною і того ж дня вирішив вважати себе у стані війни з Центральною Радою.
Власне, це можна вважати формальним початком тієї війни, що вже більше двох тижнів точилася на території Української Народної Республіки. Історики називають її І українсько-російською війною.
Сергій Грабовський: Хоча точніше було б назвати її війною радянсько-совєцькою.
Максим Стріха: Про перебіг цієї війни ми говоритимемо в одній із наших наступних передач.
