Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 06:20

Про літературу і культуру в Україні – вустами письменників


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: Література – то не тільки видані книги, а й люди, котрі їх написали. Вони творять сегмент культури, що почалася в минулому й триватиме в майбутньому. Як саме? Про це почуємо з уст самих письменників у новому випуску «Вимірів життя».

Львівський письменник і видавець Василь Габор, досліджуючи історію української літератури ХХ століття, зіткнувся з цікавими письменниками, літературна спадщина яких майже не відома нашим сучасникам.

Щоб повернути ці імена у сьогодення, а також ознайомити читачів із сучасними письменниками, Василь Габор заснував видавничий проект “Приватна колекція”, про який і розповів Радіо Свобода.

Василь Габор: Десь з 1993 року я вів у газеті «Львівська просвіта», а пізніше у журналі «Кур‘єр Кривбасу» рубрики з сучасної української прози. І у 2002 році, коли виникла ідея зробити, ну, ніби, підсумувати ту роботу, що я майже 10 років вів, то вирішили зробити таку антологію новітньої української прози, там, де було представлене покоління 1980-х років.

Щоб показати і об‘єктивну картину, але щоб ніхто не мав претензій до мого погляду, то і виникла ідея назвати книгу «Приватна колекція». Бо приватний погляд, з одного боку, є суб‘єктивний, а з іншого боку, він дає людям право вибору. А пізніше ця назва трансформувалась у видавничий проект.

В умовах України навіть цей проект виявився надзвичайно ризикований, тому що мав у медіа успіх ніби великий. «Краща книга року», а книгу не купляють. Парадокс був, власне, у тому, що здавалось, що є так звані значущі книги чи там кращі книги, а тут краща книга, а ніхто для ширшої мережі не закуповує її.

Надія Степула: У рамках «Приватної колекції» видано антологію наймолодшої львівської літератури 1930-х років «Дванадцятка», твори українських письменниць різних поколінь тощо.

Антологія урбаністичної прози «Дванадцята» презентує добірки творів Богдана Нижанківського, Зенона Тарнавського, Анатолія і Ярослава Курдидиків, Василя Гірного та інших богемістів.

Розкішне видання (накладом усього 1000 примірників) щедро ілюстроване чорно-білими світлинами, які відбивають пригаслий під сонцем світ 30-х років минулого століття.

Про книжку і її роль у житті послухаймо академіка Мирослава Поповича.

Мирослав Попович: Ситуація з українською книжкою (це стосується і нас, філософів, стосується всіх, хто пише, і хто читає) відома. Я її повторювати не буду. Це трагедія. І частина цієї трагедії — це наша теж трагедія.

Я молив би Бога за те, щоб він допоміг нашому парламенту прийняти якомога швидше закон про книжку.

Надія Степула: Дискусії навколо визначних постатей української літератури і культури останнім часом спалахують все частіше.

Однією з гострих і болісних є перманентно ініційована автором скандального твору «Вурдалак» Олеся Бузини.

Попри те, що окремі дискутанти воліли б твори Бузини взагалі заборонити видавати в Україні, відомий письменник і теоретик літератури, лауреат премії імені Шевченка Ігор Качуровський має іншу думку. Послухаймо.

Ігор Качуровський: Те, що пише Бузина, я висловлював в одному листі побажання нагородити Шевченківською премією Бузину, бо коли люди читають ту єрунду, сказати б, то в них виникає обурення не проти Шевченка, а проти Бузини. То якраз дуже добра проповідь Шевченка.

Надія Степула: Творців літератури здавен відносять до еліти, що, можливо, є справедливим. Хоча в умовах днів нинішніх про окремих письменників як представників еліти можна й промовчати.

Академік Іван Дзюба говорить про «знекорінення» української еліти.

Іван Дзюба: Одним із суб’єктивних чинників, чи не найістотнішим, нашого занепаду і осоромлення перед світом є глибока деукраїнізованість, знекоріненість, емоційна, культурна, світоглядна більшої частини керівного політичного, економічного, виробничого корпусу.

Саме «їхня свіжість», якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, в методах лобіювання чужих інтересів, в методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів.

Надія Степула: Яскравим представником теперішнього набутку української літератури і культури є лауреат багатьох премій, у тому числі найпрестижнішої імені Шевченка, професор Григорій Штонь.

Прозаїк, поет, літературознавець і критик, сценарист, навіть актор і художник Григорій Штонь нещодавно видав новий роман «Нічні сонця». Книга жваво обговорюється, зокрема на Інтернет-форумах .

А тим часом сам автор схильний вважати, що місце літератури в українському суспільстві сьогодні «загумінкове». Як і культури загалом.

Дамо мікрофон самому письменнику. Говорить Григорій Штонь.

Григорій Штонь: В Україні стосунки літератури і культури, хоч їх відокремлювати, здавалося б, не можна, складалися досить дивно.

Ще Чижевський колись зауважив, що наша література не повна. Це значить, що вона виконує не всі ті функції, які виконують літератури в більш розвинутих країнах. Які функції, то я зараз не буду говорити, але серед них і культурницькі.

Літератор – це людина, яка адресує себе передовсім читачеві, який живе в якихось культурних інтересах.

Наша література боролася. Вона боролася з різними несправедливостями і, власне кажучи, доборолася до того, що вона не має читача сьогодні, вона не має і саме культурного контексту, вона не має аудиторії, яка чекала від літератури відповідей на чимало таких питань, які не стосуються того, хто буде президентом, який парламент, яка в нас сьогодні пенсія, чи ми в справедливому світі живемо, чи не в справедливому.

Я, правда, не знаю, коли взагалі світ був справедливий і чи він коли-небудь буде справедливим.

Я думаю, що література, справжня література, повинна вміти підніматися над цією злободенністю для того, щоб піти далі, і щоб разом з нею зміг піти далі той народ, який її чекає, який на неї дивиться, на неї взорує. Будемо чекати, що колись з’явиться культурна література, культурна культура, культурний народ, і тоді ця проблема буде мати якийсь горизонт.

Надія Степула: Поета Василя Терещука як оригінального і особливого сучасного лірика відкривають в Україні вже вдруге. Вперше це сталося у 80-ті роки минуло століття. Після схожого на спалах виходу в світ першої збірки поезій у творчості Василя Терещука трапилася тривала пауза. В 16 літ.

Цей «16-літній алгоритм мовчання», започаткований раніше Ліною Костенко, повторився в долі Василя Терещука не з його вини. Переміни на ліпше в українському бутті зсунули в небуття і непрості роки його поетичного мовчання. Сьогодні це знову поет, творчість котрого займає помітне місце у головній «ложі» української літератури.

Що думає Василь Терещук про сучасну літературу і культуру?

Василь Терещук: Ми запалювали свічки і згадували про жертви Голодомору 1932-1933 років. Тепер я задаюся питанням, коли ми усвідомимо справжні масштаби української трагедії 1990-х років та початку нинішнього століття? Бо вона за наслідками для України не менша катастрофа, аніж сталінський Голодомор.

Я ніколи не забуду анемічних, напівголодних дітей у школах, стареньких, що шукали недоїдки у смітниках, тисячі-тисячі передчасно померлих людей, які не отримали звичайної медичної допомоги, сотні тисяч, мільйони вимушених емігрантів на невільничих ринках сучасної Європи та інших континентів.

Масштаби цієї трагедії, статистика смертей і втрат буде шокувати наших нащадків, але, мабуть, не нас. Чому не нас? Бо ми ще перебуваємо у цьому часі у центрі цієї трагедії, і наша свідомість ще не здатна дати належну оцінку тому, що відбулося, що ще відбувається. Розмови про потреби культури, літератури на фоні цієї трагедії видаються навіть якимись недоречними. Бо до кого ми можемо апелювати? До співвітчизників, замучених боротьбою за виживання, чи, може, до влади, позбавленої не тільки музичного, але й будь-якого слуху?

Українська влада за способом своїх дій технократична, водночас вона позбавлена гуманізму.

За кілька останніх років влада рішуче витіснила зі свого середовища людей культури, освіти, науки. Перегляньте списків депутатів ВР – там є родичі та друзі Президента і Прем’єра, бізнесмени і слухняні партійці-кнопкодави, тоді як інтелектуальна еліта не представлена ні в парламенті, ні в уряді. Відтак наші життєві потреби будуть і надалі обчислювати, як раціон годування для великої рогатої худоби на бідній колгоспній фермі.

Але ж ми – люди! Сказано ж: не хлібом єдиним живемо.

Нас намагаються привчити до існування з мінімальними культурними стандартами. Національні мистецтво, література, кіно – все, що впливає на формування свідомості, національної ідентичності духовних підвалин людини, брутально усунуте зі щоденного життя.

На фініші 2007-го я сьогодні марно намагаюся пригадати автора і назву книжки, що могла б претендувати на звання «Літературної події року». А чи буде у нас «Кінофільм року» або ж «Театральна вистава року»?

Отож чи не час діагностувати критичний стан пацієнтки під назвою «українська культура»? Хоча що це дасть?

Надія Степула: Всі ми проживаємо свої долі на одному острові, загубленому в океані космосу, острові по імені «планета Земля». Такий лейтмотив нового роману Бориса Гуменюка «Острів». Письменник Борис Гуменюк нагадує нам своїм романом про те, що ми на цьому острові самотні й безпорадні, обнадієні та щасливі, немічні та сильні.

Мистецьким рухом пера автор повертає секундну стрілку часу в інший бік, у бік непроминальності, змушуючи повірити в те, що у цьому світі можна творити світи інші, де відстань від одного острів’янина до іншого не буде вимірюватися ні парсеками, ні милями, ні тліном сподівань.

Показує, як, спраглі вічності, ми мріємо відшукати її на острові, не помічаючи, що не вічність, а абсурдність марних її пошуків заповнює порожні глеки наших душ, змушує завмирати від усвідомлення, що правда ще гірша, ніж ми собі уявляли, бо кожен із нас – це окремий острів.

І варто б йому було назвати свій роман, можливо, не «Острів», а «Острови». Борис Гуменюк говорить про літературу відверто й іронічно, так, як і пише.

Борис Гуменюк: Я думаю, що це метафора абсурдності людського існування в певних його вимірах. Нас десь обманули, нам щось не сказали або ми чогось не зрозуміли.

Дехто зараз з філософів каже, що нас обманули з самого початку, коли сказали, що спочатку було слово.

Я думаю, що було щось інше. Можливо, була дія, можливо, був якийсь згусток енергії, тобто щось не так з людством. Принаймні, я як митець це відчуваю. Щось не так зі мною, а, отже, зі світом, бо світ – це я.

Надія Степула: Про потребу поезії нинішньому суспільству дотепно, як він завжди пише, сказав Сашко Ірванець.

Олександр Ірванець:

«Я розумію: час наш важкий, я розумію: які там книжки! Треба на зиму міняти колеса у «Запорожця» і в «Мерседеса». Треба міняти плаща на дублянку, І до сніданку вівсянку на манку. А врахувати нежданні витрати - Он де прем’єра прийшлось поміняти! Тут не до віршів, не до читання, як у кишені копійка остання. Мозок пронизує думка ґвалтовна: має поезія буть безкоштовна. Тож для дитини, для тата, для мами Віршами пишуться тільки реклами».

Надія Степула: У світі людей письменники відіграють важливу роль. Це вже банальна істина.

Інша річ, що і марнота марнот відіграє в цьому світі свою роль. Часто дуже помітну. Це видно з того, як уславлені імена, колись гучні й вагомі від прижиттєвої позолоти, відходять у небуття.

До забутих могил українських світочів минулого не часто протоптані стежки вдячних нащадків. Іноді й самих могил уже не відшукати. І тільки вранішні птахи знають, де сховала трава чи камінь тлінний прах скульптора Іоана Георга Пінзеля, наприклад, або в якій братській могилі та на яких Соловках лежать кості багатьох українських поетів і прозаїків, діячів культури, розстріляних у роки репресій.

Проте час не тільки затьмарює імена чи гасить яскраві зорі у небі поезії. Іноді він повертає світло тих зірок, яке долинає в часи майбутні з минулого і теперішнього часу. Напевно, це потрібне спраглим світла. Тим, для кого письменники й пишуть свої книги.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG