Доступність посилання

ТОП новини

По розбитих іконах господарів змушували топтатись...


Галина Терещук Львів, 10 грудня 2007 (RadioSvoboda.Ua) – Переслідування за віру, нищення української моральності, етичності і традицій народу. Таким, окрім звісно мільйонів людських жертв, бачить Голодомор очевидець тих подій, львівський поет Микола Петренко. Поетичними рядками у новій книзі він передає увесь трагізм великого голоду.

Збірку поезій «Упала зморшка на твоє чоло» Микола Петренко присвятив своїй матері Устині і всім українським жінкам 1933 року. Тим, хто останній кусень хліба віддавав своїм рідним. Дід та бабуня Миколи Петренка, як наступив великий голод, одразу ж відмовились їсти...

У 1932 році Микола Петренко мешкав разом зі своїми рідними на Полтавщині у містечку Лохвиця. Тоді йому було 7 років, але з тих дитячих літ у пам’яті назавжди закарбувався жах голоду.

За словами поета, щоб назвати Голодомор геноцидом, потрібно до мільйонів жертв додати ще переслідування за віру, нищення заможного і інтелігентного селянина, моралі, етичні та етнографічні традиції. З великим голодом закривали Церкви, руйнували церковні дзвони, а у хатах розбивали ікони, заставляючи господарів топтатись по залишках.

Микола Петренко: «Якщо біля нашої хати проходив якийсь старець чи старша жінка, то жінки поспішали вийти і дати їм їсти та пити. Якщо не встигала нічого дати, то за це переживали. Хвилювались, а що ж подумають сусіди, що я не запросила бідну людину до хати ночувати. Така була висока мораль і її знищили у 32-33 роках, тоді пропагували аморальність — грабувати і красти, бо не виживеш».

Голодомор вироджував усе добре у людських душах

У кожній українській хаті в селян були столярний і ткацький верстати, гончарне коло, віялки і сівалки. Усе це у 32-33 роках відбирали, і люди не змогли самі себе забезпечити різними побутовими предметами та одягом. Праця тоді ще й носила елемент краси, каже Микола Петренко. Адже за гончарним колом і на ткацькому верстаті люди працювали ще й із задоволенням. Ба більше того, жодна робота чи то вдома, чи у полі не починалась без молитви. Усе це після Голодомору пропало.

Микола Петренко: «У нас у всіх були вишиванки, костюми, після 33-го року мати мені не могла пошити вишиванку, не було де сіяти льон, не було верстату, у крамницях не було тканини роками».

Великий голод вироджував усе добре у людських душах, натомість насаджував ненависть людини до людини. До 1932 року у Лохвиччині діяв театр, бібліотеки, клуби, кілька десятків церков. Після Голодомору майже нічого не залишилось...

Моя душа судила, як рубала Моя душа судила удову. Вдова півторби колосків украла Моя душа піднесла булаву і провістила: «Жінко, це негоже, ти согрішила, Скільки колосків». А жінка тихо вимовила: «Боже, Що навіть грім у хмарах занімів. Там діти, Боже, я украла. Був суд і присуд Грати і тюрма Моя душа у світ помандрувала моя душа збідніла і німа.
XS
SM
MD
LG