Біоферма Імре Губаї розташована неподалік відомого у країні курорту термальних вод у місті Берекфюрдев (область Яс-Надькун-Солнок). Тому фермер вважає, що йому справді пощастило з довкіллям, адже в його ділі це перша умова, щоб господарювати і заодно успішно розвивати сільський, або як він каже, хутірний туризм.
Імре Губаї: «Тут ми багато чим займаємося – насамперед землеробством, вирощуючи екологічно чисті рослини, розводячи худобу і навіть паркові та квіткові культури... Із свійських тварин варто згадати хоча б про велику сіру рогату худобу, місцеву породу свиней – манґаліцу, овець та кіз».
Гостей тут нерідко частують різними кулінарними делікатесами, які готують у традиційній сільській печі. Один із них називається ланґош, на українську перекладається буквально як «вогняник». З вигляду це звичайна перепічка, схожа на свою італійську посестру піццу. Але начинка в неї вже своя, місцева: з сиром, бараниною, овочевим лечо, свинячою ковбасою-пікницею тощо.
Поки гості з хрускотом задоволено смакують теплими ще ланґошами, Імре Губаї, як і личить господареві, нахваляє страву: «Так-так, це вельми корисно для організму. Наше біогосподарювання відбувається за допомогою таких технологій, які виключають штучні добрива й різного виду гербіциди та пестициди».
Хрумкі, посипані цукровою пудрою, фердинанди
У столиці солнокських гончарів Надуворі вміють однаково майстерно ліпити горщики й випікати хрумкі, посипані цукровою пудрою, фердинанди. Цю смакоту випікає Юлія Павлушканей, свого роду голова міського кондитерського цеху. Подейкують, що краще від неї фердинанди випікав хіба що лише автор рецепту. А було це геть давно, ще за часів Австро-угорської монархії. Місто Надудвор дуже давнє: його руйнували монголо-татари, рівняли з землею войовничі хозари, горіло воно у полум’ї феодальних міжусобиць... Двічі Надудвор втрачав міський статус, але знову його повертав, дякуючи, між іншим, і патріотизму таких міщан, як ремісники та кулінари. Пані Павлушканей про це добре знає, а ще більше вона готова розповідати про свою улюблену випічку.
Юлія Павлушканей: «Фердинанд, красно прошу, це рулетне тістечко, яке почали спочатку випікати наші сусіди в Корцоґу. Очевидно, так звали в тому місті якогось відомого чоловіка, про якого мало відомо зараз, але на честь якого нарекли це тістечко. Зараз воно є візитною карткою нашого заїжджого двору. Ми докладаємо чимало сил до того, щоб наш бізнес функціонував справно, бо ж сільський туризм не тільки відпочинок чи розваги, а й популяризація нашого способу життя. Гості можуть подивитися, як, скажімо, на селі обскубують курку, печуть пироги, варять леквар зі слив, кому що до вподоби. Саме тісто фердинанд, викачане, збите і вимішане, доходить до своєї кондиції тоді, коли має гладесеньку поверхню і на ньому з’являються повітряні пухирці...»
Господиня, почергово орудуючи скалкою, ножем і ложкою, стала накладати начинку в тісто, загортаючи його краї. Коли все було зроблене, як слід, і готові випечені формочки потрапили на стіл, гості нетерпляче заюрмилися біля великої таці, наче діти, хапаючи гостинці... За короткий час від запашних фердинандів на тарелі лишилася тільки цукрова пудра. «Нічого, – задоволено посміхається господарка, – завтра напечу знову».
Імре Губаї: «Тут ми багато чим займаємося – насамперед землеробством, вирощуючи екологічно чисті рослини, розводячи худобу і навіть паркові та квіткові культури... Із свійських тварин варто згадати хоча б про велику сіру рогату худобу, місцеву породу свиней – манґаліцу, овець та кіз».
Гостей тут нерідко частують різними кулінарними делікатесами, які готують у традиційній сільській печі. Один із них називається ланґош, на українську перекладається буквально як «вогняник». З вигляду це звичайна перепічка, схожа на свою італійську посестру піццу. Але начинка в неї вже своя, місцева: з сиром, бараниною, овочевим лечо, свинячою ковбасою-пікницею тощо.
Поки гості з хрускотом задоволено смакують теплими ще ланґошами, Імре Губаї, як і личить господареві, нахваляє страву: «Так-так, це вельми корисно для організму. Наше біогосподарювання відбувається за допомогою таких технологій, які виключають штучні добрива й різного виду гербіциди та пестициди».
Хрумкі, посипані цукровою пудрою, фердинанди
У столиці солнокських гончарів Надуворі вміють однаково майстерно ліпити горщики й випікати хрумкі, посипані цукровою пудрою, фердинанди. Цю смакоту випікає Юлія Павлушканей, свого роду голова міського кондитерського цеху. Подейкують, що краще від неї фердинанди випікав хіба що лише автор рецепту. А було це геть давно, ще за часів Австро-угорської монархії. Місто Надудвор дуже давнє: його руйнували монголо-татари, рівняли з землею войовничі хозари, горіло воно у полум’ї феодальних міжусобиць... Двічі Надудвор втрачав міський статус, але знову його повертав, дякуючи, між іншим, і патріотизму таких міщан, як ремісники та кулінари. Пані Павлушканей про це добре знає, а ще більше вона готова розповідати про свою улюблену випічку.
Юлія Павлушканей: «Фердинанд, красно прошу, це рулетне тістечко, яке почали спочатку випікати наші сусіди в Корцоґу. Очевидно, так звали в тому місті якогось відомого чоловіка, про якого мало відомо зараз, але на честь якого нарекли це тістечко. Зараз воно є візитною карткою нашого заїжджого двору. Ми докладаємо чимало сил до того, щоб наш бізнес функціонував справно, бо ж сільський туризм не тільки відпочинок чи розваги, а й популяризація нашого способу життя. Гості можуть подивитися, як, скажімо, на селі обскубують курку, печуть пироги, варять леквар зі слив, кому що до вподоби. Саме тісто фердинанд, викачане, збите і вимішане, доходить до своєї кондиції тоді, коли має гладесеньку поверхню і на ньому з’являються повітряні пухирці...»
Господиня, почергово орудуючи скалкою, ножем і ложкою, стала накладати начинку в тісто, загортаючи його краї. Коли все було зроблене, як слід, і готові випечені формочки потрапили на стіл, гості нетерпляче заюрмилися біля великої таці, наче діти, хапаючи гостинці... За короткий час від запашних фердинандів на тарелі лишилася тільки цукрова пудра. «Нічого, – задоволено посміхається господарка, – завтра напечу знову».