Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 22:57

Трагедії Шекспіра, українські народні пісні та ритми африканських барабанів: Художній керівник Центру сучасного мистецтва «Дах» Владислав Троїцький і лідер етно-хаус гурту «ДахаБраха» Марко Галаневич


Сергій Рахманін

Сергій Рахманін: Маю надію, що свята веселі, що ви їх добре святкуєте. Користуючись нагодою, вітаю вас з наступним Різдвом. І маю надію, що ви відсвяткуєте цей день так, щоб він запам’ятався вам назавжди. Ви знаєте, нещодавно ознайомився з підсумками дуже кумедного опитування: з’ясувалося, що наші громадяни саме під час новорічних та різдвяних свят стають ближчими до культури. Попри дуже поширені уявлення, українці в цей час не тільки лежать на канапах перед телевізорами і змішують шампанське з горілкою, а ще й знаходять час почитати книжки, відвідати театри, послухати музику трохи важчу від Альони Апіної. Як не дивно.


Ми вирішили не випадати з контексту і в переддень Різдва поговорити з вами про культуру. І пропонуємо вашій увазі розмову з дуже цікавими людьми: Владом Троїцьким – керівником Центру сучасного мистецтва «Дах» та Марком Галаневичем – лідером етно-хаус гурту «ДахаБраха». Одразу питання до Вас, Владе. Ви свого часу, коли заснували центр «Дах», говорили про те, що сприймаєте його як готель мистецтв. Чому такий цікавий образ – чому готель?

Влад Троїцький (переклад): Безкоштовний готель. І це було скоріше формат відкритого майданчика – те, що модно в Європі, а в Україні тоді цього не було. А я тоді займався бізнесом, і часу у мене особливо займатися театром не було, тому я зробив таку дивну історію: обладнав майданчик, де могли різні художники, режисери, музиканти виступати безкоштовно. Ось така була історія два роки, потім я для себе вичерпав бізнес і пішов більш серйозно в театр, і утворив школу, школу-театр, і вона так повільно і невідворотно розвивалася, і в кінці кінців вийшло те, що зараз вийшло – театр «Дах», який робить різні проекти – музичні, театральні, перформанси, багато гастролюємо. Загалом таке насичене життя.

Сергій Рахманін: Ви коли сказали «повільно», я згадав, що символом центру «Дах» є, за Вашими словами, в одному з інтерв’ю я це читав, є равлик, який повзе схилами Фудзіями. Чому Фудзіями, до речі? Дуже гарний образ, мені страшенно сподобався. Тільки питання, чому Фудзіяма, чому не Говерла?

Влад Троїцький: Це цитата.

Сергій Рахманін: Це цитата? Мені соромно, я не знав.

Влад Троїцький (переклад): Равлик, який повзе схилами Фудзіями до самих вершин повільно. Отак ми повільно і рухаємось.

Сергій Рахманін: Наскільки я розумію, «Даху» насправді є чим пишатися. Але одним з найбільш вдалих проектів у межах «Даху» є, безумовно, «ДахаБраха» – дуже цікавий гурт, який виконує етно-хаус і є, умовно кажучи, складовою частиною world music – загальносвітового проекту. У вас більше 20 інструментів, наскільки я знаю. І десь я читав, що кожен новий інструмент, який у вас з’являється, він просто примушує, підбатожує писати якусь нову композицію. Не складно, не хочеться зупинитися, бо цей процес стає безмежним, він втрачає сенс?

Марко Галаневич: Як це зупинитися? Коли тільки входиш у смак, як можна зупинятися? Коли новий інструмент – тут уже нові відчуття нової творчості.

Сергій Рахманін: Ну і абсолютно таке дилетантське питання. Стверджують, що таку музику, яку ви виконуєте, насправді краще слухати вживу. Менше з тим, ви цього року, – до речі, я Вас з цим вітаю, – випустили перший студійний альбом. Наскільки суттєво відрізняється музика, яку ви виконуєте вживу, і музика, яку ви слухаєте?

Марко Галаневич: Нам самим, звичайно, судити про це складно. Але багато хто говорить, що звичайно краще дивитися концерти вживу, тому що альбом, музика, просто слухаючи, не передає ті емоції, які ми бачимо на концертах. Але все одно ми маємо якось фіксуватися, і люди, які нас люблять, просять від нас музику на дисках. І, звичайно, ми будемо записувати для людей і для себе.

Сергій Рахманін: Нагадаю, що це – «Дійова особа» – спільний проект радіо «Свобода» та «Нашого радіо». Наші сьогоднішні гості – Влад Троїцький та Марко Галаневич – люди, які мають безпосереднє відношення до Центру сучасного мистецтва «Дах», люди, які є свого роду місіонерами, люди, які в країні, де культура знищується, де культура гине, намагаються виконувати своєрідну місію – довести, що Україна є конкурентноспроможною, і вона є все ще культурною країною. Наскільки це вдається, наскільки це запитаний продукт, наскільки це запитана місія?

Влад Троїцький (переклад): Насправді, з одного боку, катастрофічна ситуація, дійсно, на Україні, тому що виразної політики держави, стратегічної політики держави у сфері культури немає. Це ж питання ідеології, насправді. Ще за Радянського Союзу культурою займалося відділення ідеології ЦК. І це було дуже важливою функцією, зараз цю традицію перейняла Росія.

Сергій Рахманін: Так, цей елемент ідеології, туди вкладаються шалені гроші, але все-таки специфічний культурний продукт у них виходить.

Влад Троїцький (переклад): Тим не менше вони насправді підтримують і серйозну класичну музику, і коли вмикаєш телевізор, тут же «РТР-Планета» – ввечері йдуть передачі про культуру дуже серйозні або новини культури. Це не просто якась між спортом і погодою – це серйозний півгодинний блок. І саме це стратегія держави – лобіювання або протекціонізм своєї культури і нав’язування такої думки світу, що Росія – це серйозна країна у сфері класичної і сучасної культури і мистецтва. В Україні, на жаль, такого нема. Більш-менш почали займатися фольклорною або етнографічною, традиційною, якось почали займатися з приходом Ющенка до влади, почали цьому віддавати належне.

Сергій Рахманін: Але це лише один прошарок, тому що сучасне мистецтво у нас ніхто не пропагує, ніхто не займається ним, напевно, крім Пінчука.

Влад Троїцький (переклад): Пінчук, знову ж таки, при всій моїй повазі, займається фактично імпортом.

Сергій Рахманін: Ви знаєте, це комплекс меншовартості, це страшенно поширене явище для України. Нам чомусь здається, що якщо ми запросили якусь зірку, то вона обов’язково повинна бути кращою, ніж адекватний український виконавець, чи митець, чи художник. Мене це завжди дивувало. У Вас є якесь пояснення, чому так?

Влад Троїцький (переклад): Дуже просто. Для того, щоб ввести, наприклад, художника українського в контекст світової культури, він має опинитися не тільки за рівнем виконання, а й за рівнем актуальності, повинен опинитися в цьому ряду. Тому коли робиться виставка, наприклад, Хьорста, зараз у Пінчука Хьорст, ще якісь топові художники світові, і там додається ще кілька художників: Тістал, Чічкан, ще кілька, Братков. І це вже начебто люди беруть участь в одній експозиції, значить, це один рівень. Таким чином вводиться у певний контекст. Точно так же і фестивальна історія. От наша спроба зараз, ми розвиваємо таку концепцію як «ГогольФест»…

Сергій Рахманін: Про «ГогольФест» ми трошки пізніше поговоримо, а зараз я хотів би про більш загальні речі. В цій студії частенько бували люди, з якими ми обговорювали питання, що необхідно зробити заради того, щоб у нас з’явилася культурна політика як така, бо її нема.

Влад Троїцький (переклад): Оскільки знову ж таки немає стратегії у сфері сучасного мистецтва, немає програми в країні, з іншого боку, немає і відповідно системи освіти в цій сфері, немає освіти сучасного театру, кіно, живопису, дизайну. Тому для того, щоб це почалося, потрібно зробити освітньо-виробничий комплекс – така назва трохи кострубата, але тим не менш.

Сергій Рахманін: Принаймні зрозуміла.

Влад Троїцький (переклад): В який запрошуєш – знову ж таки у нас не так багато спеціалістів своїх, які могли б навчати, але якщо почати запрошувати спеціалістів: художників, режисерів, дизайнерів – з усього світу вибирати кращих, які проводили б тут майстер-класи, сесії і навчали б, і робили б свої роботи з місцевими художниками – молодими студентами, то буквально за 2–3 роки могла б відбутися кардинальна зміна ситуації у сфері сучасного мистецтва.

Сергій Рахманін: Ідея страшенно цікава, але в мене абсолютно банальне питання: наскільки я розумію, усе це потребує енної суми грошей. Де їх взяти?

Влад Троїцький (переклад): Це потребує не таких великих грошей, з одного боку. І мені так здається, можливо, у мене досить волюнтаристська або аматорська думка, що ККД грошей, що використовуються через державні інституції, трохи більший за ККД паротягу – там 3%–4%. Якщо це зробити, то ми б більш ефективно використовували гроші.

Сергій Рахманін: Оце вічне питання: як зробити так, щоб було більш ефективно. Знаєте, колись був страшенно зворушений, коли дізнався, – це ж загальновідома історія, що у нас культура фінансується за так званим залишковим принципом фінансування, тобто гроші, які виділяються на культуру, вони справді є страшенно дрібними – це сором для держави. Але найцікавіше навіть не це. Переважна частина цих грошей не освоюється. Тобто міністерство культури не використовує навіть ті дрібні гроші, які видає держава, тому що це треба розробити певну програму, їх треба освоїти – таке паршиве слово, мені страшенно не подобається, але інакше не скажеш.

Тому питання: як освоювати ці гроші, коли у нас з’явиться державна політика, як зробити державних діячів, які опікуються питаннями культури більш ефективним – насправді це величезне питання.

Скажімо, Малкович, Подерв’янський, Андрухович в цій студії говорили, що почати треба з елементарного – знищити міністерство культури як таке, тому що насправді воно заважає, а не сприяє. Проскурня, якого мені страшенно шкода, тому що була дуже цікава, дуже своєрідна історія «Березілля», але, на превеликий жаль, «Березілля» загинуло, і Проскурня, у мене таке враження було, зараз така людина, яка не може знайти собі місця. У нього була ідея, яка мені здалася трошки хибною, але, можливо, він має сенс. Він вважає, що замість міністерства культури має створитися така, знаєте, рада старійшин, тобто людини, які мають авторитет, мають зорганізуватися, створити якусь неформальну структуру, яка в принципі за державу розробляла б напрямки державної політики в царині культури.

Влад Троїцький (переклад): Знову ж таки, дивіться, є певна інерційна система, яка була побудована ще за сталінського режиму. Міністерство ж культури залишилося з тих часів як піраміда. І вона повинна була виконувати певні ідеологічні функції. Оскільки зараз виразної ідеології як такої немає…

Сергій Рахманін: І найближчим часом не з’явиться.


Влад Троїцький (переклад): Може, якось з’явиться, незрозуміло. Неважливо, не про це зараз. Вона за законом Паркінсона починає обслуговувати сама себе. Тому, зі іншого боку, коли ти починаєш працювати з держінституціями по бюджету, там же як – гроші виділяються тільки в кінці року, десь у грудні, тому реально освоювати буквально за тиждень-два до кінця року – це нереально, тому там з’являється багато зловживань, вони реально не встигають це освоїти.

Тепер от наші всі інституції: театри академічні, національні театри, театральний інститут, художня академія – це певні інституції, в яких люди добре живуть. Або не дуже добре живуть, але вони вже звикли. Зараз як тільки, наприклад, розігнати міністерство культури – уявляєте, скільки людей виявляться безробітними.

Сергій Рахманін: Ви знаєте, мене це питання страшенно не обходить. Будуть без роботи – будуть без роботи.

Влад Троїцький (переклад): Вони почнуть судитися, буде купа усяких таких…

Сергій Рахманін: У них з’явиться сенс життя, але до держави це не має жодного відношення. На здоров’я.

Влад Троїцький (переклад): Ви знаєте, спробували ж з «Російською драмою». Насправді, це логічна історія, коли художній керівник театру може знаходитися при владі два строки. В будь-якій європейській країні строк чотири роки, як президент, а потім який би ти золотий не був, повинен піти, і там відкритий конкурс і так далі. Нормальна система, є ще квота молодих режисерів – повинен ставити 30% або 40% в Німеччині, є квота сучасної драматургії, обов’язково повинно бути поставлено стільки-то.

Як тільки ти це вводиш у нас – наприклад, такий закон про театр, який дає такі правила, з’являються кілометри ображених людей. Вони кажуть: «А як же?! Ми все життя служили, тепер під кінець життя нас так образили не по-людськи».

Сергій Рахманін: Завжди хтось буде ображений.

Влад Троїцький (переклад): З іншого боку, молодої режисури як класу фактично не існує.

Сергій Рахманін: І не з’явиться, якщо не з’явиться конкуренція.

Влад Троїцький (переклад): Правильно. Тому ідея, коли я кажу створити певний учбово-виробничий комплекс – створити певну інституцію з іншими.

Сергій Рахманін: Зрозуміло, але самотужки Ви це питання не подолаєте. Потрібні спільники.

Влад Троїцький (переклад): Це має бути державна програма.

Сергій Рахманін: Ох, важко Вам буде переконати державу. Я наче бачу, як міністерство культури все кинуло і почало Вам допомагати це робити.

Влад Троїцький (переклад): Ми тужимось.

Сергій Рахманін: Щиро співчуваю і зичу наснаги. Пане Галаневич, Ваша думка – що б Ви зробили з міністерством культури, якби на це була Ваша воля?


Марко Галаневич: Я так далеко не дивлюся. Головне, щоб нам, музикантам, акторам, не заважали. Нам подобається працювати, нам подобається цим займатися, тим, що ми робимо. Ми бачимо, що людям це подобається, коли ми представляємо свою країну, свою націю за кордоном, і нам за себе не соромно. Це такий невеличкий вклад, що ми робимо для своєї країни, для своєї нації. А про міністерство культури, то…

Сергій Рахманін: Ви знаєте, я з Вами погоджуюсь, тому що на мій хлопський розум, мені завжди здавалося, що головна функція держави, взагалі державних інституцій, це не стільки сприяти, скільки не заважати. У нас попри все, попри відсутність реформ, які нам обіцяють уже 16 років і будуть обіцяти ще довго, вони не відбуваються, попри те, що держава робить все, щоб люди не жили нормально, держава якось розвивається сама по собі. Тобто люди призвичаїлись жити поза державою, поза функціями, які мали б виконувати державні інституції.

Єдине, що мала б робити держава, наприклад, на мій хлопський розум, у царині культури – це пропагувати те, що є. Воно все одно виникає, як би ми там не сумували, не бідкалися, у нас все одно з’являються художники, актори талановиті, у нас з’являються непересічні якісь музиканти. І єдине, що може зробити держава, – це пропагувати, дорожити тим, що є. Як робиться це в інших державах? Напевно, США не взірець, але там дуже своєрідна історія стосунків між державою і митцями, зокрема між державою і театром. І аби наші слухачі зрозуміли, як це відбувається у них, ми надамо вам можливість почути оповідку нашого кореспондента у США Юрія Дулерайна, який, власне, вам про це зараз і розкаже.

Юрій Дулерайн: Немає такої речі в Америці, як державний театр. Всі театри, всі розважальні заклади, вони всі приватні. Всі театри фінансуються або на приватній прибутковій основі, або на засадах філантропії. Безліч театрів є в Америці, а особливо в Нью-Йорку, де сотні театрів, я підкреслюю, сотні, тільки на Бродвеї 40 театрів. Ціна квитків в театри – від 20 доларів до 100 доларів, причому є окремі постановки, окремі мюзикли на Бродвеї, які користуються такою шаленою популярністю, що продюсери просто ломлять ціни, скажімо, за перший ряд – 450 доларів за квиток. І беруть, є охочі.

Я вам скажу, що напередодні Різдва оголосили страйк робітники сцени. І три тижні на Бродвеї було зачинено театри. Люди просто були засмучені. Всі ходять, оскільки похід в театр – це подія, недешева, скажемо так. Тому для людей це свято, можна сказати. Тому коли свято, то люди вже копійки не рахують.

Опера взагалі завжди продана. Пригадую, мені запропонували, щоб я зробив програму про оперу «Мазепа» в «Метрополітен». Правду сказати, мені як репортерові дали безплатний квиток, але в залі було повно людей.

Сергій Рахманін: Отже, ми послухали, як розчулено розказував наш колега про те, як гарно живеться на Бродвеї театрам і якою непересічною подією для громадян є похід до театру. У нас це в принципі є подією. І театри розвиваються попри відсутність політики держави. Є ще одна проблема, яка, мені так здається, не дає можливості нашим митцям розвиватися нормально. Є така, знаєте, відірваність. Українцям притаманна, знаєте, україноцентричність – вони вважають себе відірваними від всесвітнього культурного простору. Тобто він живе в цій країні, він не вважає себе елементом, частиною загального процесу творчого, який існує і який глобалізується, я б сказав так. І з цього боку мені страшенно сподобалася ця ідея, тенденція – зробити «ГогольФест», зробити його частиною світового культурного простору, зробити Україну впізнаваною в такий спосіб. І мені сподобалася амбіція, тобто бажання зробити його настільки впізнаваним, як, скажімо, Віденський чи Единбурзький. Ви провели так званий нульовий цикл цього фесту. Вдала спроба чи ні – як вам самим здається?

Влад Троїцький (переклад): Навіть перебір. Насправді, я не очікував такого результату, що за тиждень пройшло 10 тисяч чоловік, тобто дуже переконливо. Це були реально натовпи людей. Вийшов якийсь дивний кумулятивний ефект. Тобто з одного боку художники, потім театр, класична музика, зовсім вже традиційна музика, електронна музика. Відбулося перемішування публіки, тому що у нас же така хутірська трохи свідомість і кланова. Тобто ті люди, які ходять в галереї на відкриття, вони рідко ходять в театр. Відповідно ті, хто ходять в театри, рідко ходять на концерти класичної музики. А тут це все перемішалося, і від цього відбулося взаємопосилення, як і проектів.

Тому наступний етап, який ми плануємо робити з 7 по 25 травня, це вже буде більш розгорнутий проект, я запрошую театр «Дерево» з Дрездена, це Адасінський, такий колишній пітерський дуже відомий театр, театр «АХЕ», «SounDrama» з Москви, з Дебрецена – це Аттіла Виднянський, Мартинов буде сам особисто, Тетяна Грінденко, Катарович, дуже багато буде якихось цікавих музичних…

Сергій Рахманін: Де це буде відбуватися?

Влад Троїцький (переклад): Це буде в «Арсеналі», в «Мистецькому арсеналі». З іншого боку, там програма «Фестиваль фестивалів» – презентації всіх українських фестивалів, це і «Шешори», і «Країна мрій», це «Молодість», це «Крок», це документального кіно нам будуть програми, тобто там постійно буде ще кіно програма, «Арт-трафік» буде презентувати свою програму. Повнокровний полідисциплінарний проект. І два виставкових, художніх проекти. Перший – це буде так зване неактуальне мистецтво, тобто наші академіки забуті, уже неактуальні, і молодняк. Так звана опен-програма, тобто вони будуть писати роботи, робити інсталяції на тему «Мертві гроші, мертві душі».

Друга частина – це наші топові художники, як у рейтингу – 50 художників, вони будуть робити роботу «Живі гроші, мертві душі», це буде один стандарт – 180 на 60 на такій штуці, яка їздить, як у хімчистці, вони будуть такі, як мертві душі їздити. Така ось концепція. Я запросив закордонного куратора – Яра з Болгарії, вона була куратором у Москві московського бієнале, робила експозицію відкриття Музею сучасного мистецтва у Відні. Вона на травневий проект привезе п’ять європейських художників, які будуть робити тут майстер-класи з молодими українським художниками, робити свої об’єкти. Тобто вона буде куратором маленької частини, але наступного 2009 року, коли буде двохсотріччя Гоголя, вона буде робити сама велику частину, тобто буде професійним куратором.

Сергій Рахманін: 2009 рік, якщо не помиляюся, його ж ЮНЕСКО оголосило роком Гоголя.

Влад Троїцький (переклад): Так, так.

Сергій Рахманін: Вважається, що театр поступово втрачає свої позиції, але мені здається, що такі речі, які, наприклад, ви робите, які, на превеликий жаль, є поодинокими випадками, але маю надію, що коли-небудь вони перетворяться на тенденцію, що вони трошки змінять ставлення людей до театру. Бо, Ви знаєте, вже виросло напевно кілька генерацій людей, які жодного разу в театрі не були. Це не є традицією, на превеликий жаль. І аби переконатись або спростувати цю точку зору, ми вдалися до нашого традиційного способі – зробили опитування, перепитали пересічних громадян, поставили їм дуже просте питання: «Що таке театр?»

Респондент: Не кожен цікавиться театром. Особисто я поважаю його як мистецтво. Там талановиті люди розказують про життя, чим живе, припустимо, і країна, і люди.

Респондент: Грають актори, наскільки я знаю, це без камери. В принципі ви дивитесь живу гру акторів, а по телебаченню – це вже йде монтаж.

Респондентка: Я б так сказали, що театр – свято.

Кореспондент: Як Новий рік?

Респондентка: Ні, не як Новий рік, театр – це свято, яке в собі.

Кореспондент: Різдво?

Респондентка: Можливо, більше до Різдва. Це свято духовне, божественне, якесь духовне єднання, коли на них впливає хтось зовні, але це об’єднує людей якось духовно.

Респондент (переклад): Театр – це натовп людей, які приходять у своїх нарядах, і не в театр, а показати, чого вони варті, для спілкування з іншими особами. Маскарад, бал. Театрали були в радянські часи, на сьогоднішній день основна маса, яка ходить в театр, – вони самі клоуни.

Респондентка (переклад): Майже те ж саме, що телебачення, але люди наживо показують просто.

Респондент (переклад): Якщо так у двох словах: мистецтво, красиво. Якщо порівнювати з кінотеатром – небо і земля. Театр – небо.

Респондентка (переклад): Театр – це те життя, яке ми не маємо в дійсності. Можливо, як в кіно, але театр – це правдоподібніше. Це те, до чого ми повинні йти. Театр повинен виховувать, театр повинен розказувать, як треба. Людина по своїй суті грязна, а театр – це якби очищення. Ми втратили той театр, який мали за радянських часів. Ну, не можна виносити на екрани матюки.

Сергій Рахманін: Що я можу сказати: цікаво, весело, але інколи сумно. Особливо мене зворушила фраза: «Театр – це там, де люди грають, наскільки я знаю», що вже саме по собі свідчить, що людина жодного разу в театрі не була. У мене питання до пана Галаневича. Наскільки я читав в інтерв’ю, дуже цьому здивувався, Ви не тільки виконуєте, але Ви й ще робити спроби бути драматичним актором. У мене питання: наскільки це Вам вдається і навіщо це Вам? Це Вас Троїцький примушує це робити?

Марко Галаневич: Власне, я прийшов у «Дах» з цією метою – була акторська школа у Влада там, починаючи з 2000 року. Я пройшов акторську школу і пробував себе якраз як драматичний актор. Поряд з тим якось підсів я на «ДахаБраху», знову ж таки дякуючи Владу. Зараз продовжую гарти, тому що це мені подобається. Музика – це одне, акторське життя й існування на сцені – це інше, це можливість прожити ще одне життя.

Сергій Рахманін: Це не заважає? Я виходжу з того, Ви знаєте, я завжди заздрив людям, яким це вдається. От я вмію робити одну справу, а решту, скільки б я не брався, в мене не вийде. Вам не заважає таке перевтілення?

Марко Галаневич: Бог його знає, час покаже тільки. Поки що ні.

Влад Троїцький (переклад): У нас ще Іра є Коваленко, ще одна у «ДасіБрасі», недавно у неї був дебют на сцені драматичний. Вона грала Ліну-повію на прізвисько До Побачення. Ми, до речі, зараз почали новий проект – соціальна драма. У кінці минулого року були дві передпрем’єри – це «Анна» – російський вестерн за п’єсою Клавдієва – колишнього скінхеда і п’єса швейцарського драматурга «Сексуальні неврози наших батьків». По-моєму, забавно вийшло. Принаймні у мене є таке знання, що в Україні соціальною драмою ніхто особливо не займається.

Сергій Рахманін: Ні, це вважається незапитаним продуктом, який не можна продавати.

Влад Троїцький (переклад): Так ми ж не продаємося. До речі, з приводу американського інтерв’ю – там це дійсно комерційний театр, а все-таки завдання держави – займатися протекціонізмом високого мистецтва і освітою, тому це не може бути приватною ініціативою, не вийде.

Сергій Рахманін: Ви все-таки непереможний мрійник, Ви постійно згадуєте цю державу.

Влад Троїцький (переклад): Що ж робити – любиш Україну, люби і санчата возити.

Сергій Рахманін: Цікава теза, треба запам’ятати.

Пане Владиславе, коли ми слухали так званий vox, тобто думки людей про театр, насправді дуже цікаві, хоч і різні, мені більше сподобались жінки, вони більш пронизливо говорили про це. Порівняння театру з Різдвом і розмови про очищення, причому абсолютно щирі – це не було тим, що називається понтом. Але одна жіночка зауважила, що вона категорично проти ненормативної лексики на сцені. Наскільки я знаю, у вас декілька спектаклів з позначкою «Ненормативна лексика». А як Ви ставитесь до цього? Чи можна це вважати елементом мистецтва, чи треба це привносити до мистецтва, до мистецтва, до театру?

Влад Троїцький (переклад): Це залежить від жанру все ж таки. До якогось часу я вважав, що це неприйнятно. І у нас є ряд спектаклів: «Сім днів з ідіотом» – це проект за п’єсами Кліма, дуже складні тексти, дуже складні постановочні спектаклі, які апелюють до духовної сутності людини, проблем любові, життя, смерті. Коли минулого року я зрозумів, що треба відчути пульс життя, спробувати актуального мистецтва, соціальної драми, спочатку я читав Сорокіна, але мені не подобалось. Є дуже талановита людина – Сорокін, потім ще навіть того Леся Подерв’янського, думав навіть його щось спробувати поставити, але розумів, що краще за нього це ніхто не зробить, так само, як і Гришковця може грати добре тільки Гришковець. І от я зіштовхнувся з Клавдієвим – і там ненормативна лексика. Кілька матів, але вони настільки органічно в тексті, що їх не можна викинути. Для мене було побоювання, що акторам це складно…

Сергій Рахманін: Це треба налаштуватися, це не кожен собі може дозволити.

Влад Троїцький (переклад): І якось вийшло. Марко грає, у нього, правда, роль без матів.

Марко Галаневич: Слава Богу.

Сергій Рахманін: Знаю багато людей, яким подобається те, що Ви робите, знаєте, через що? Це є переважно молодь, якій подобається така містична, езотерична складова вашої діяльності. І мені здається, що з цієї точки зору саме «ДахаБраха» – це вдала така штука. Тому що вона привносить, прищеплює елемент містики у все те, що ви робите. І аби слухачі, принаймні ті з них, хто не дуже добре ознайомлений з творчістю цього гурту, я пропоную послухати невеличкий трек, тобто композицію з репертуару «ДахаБрахи».

Пісня

Сергій Рахманін: Це був такий український даос від етно-хаус гурту «ДахаБраха». Як ми обіцяли, ми прищеплюємо вам культуру. Це був передріздвяний подарунок від «Дійової особи» вам, шановні слухачі. До речі, в мене питання. Я, звичайно, не фахівець, не знавець, але я відчув елемент абсолютно різних виконавців, абсолютно різних пісень, музичних рухів, з якими я сам ознайомлений. Я пригадую, як Гребєнщиков, коли я його слухав ще в дитинстві, відчував елементи – оце Боб Марлі, це Боб Ділан, і хочеш – не хочеш, ти щось переосмислюєш і привносиш частку себе і частку когось іншого в те, що ти робиш. Я розумів, чому Вакарчук, він фактично не пропускає жодного концерту, я його бачив на Ніно Катамадзе, бачив на Цезарії Еворі. Є «Мєльніца» – дуже своєрідна російська група, яка використовує скандинавську, кельтську і водночас російську етніку і дуже вміло це поєднує. Які музиканти вплинули на вашу творчість?

Марко Галаневич: Власне, у нас з цього і починалося, що Влад приносив нам просто купи дисків world music, яких у нього є велика колекція. І ми просто сідали і прослухували їх. Щось там запам’ятовувалось, щось на корочку записувалося, як кажуть. Старалися просто переймати якісь ритми. З цього починали ми і, власне, цим і продовжуємо. До того тепер у нас з’явилася можливість їздити по фестивалях і знайомитися з тими виконавцями, яких в Україні не зустріти, не побачити. До того ж з’явилися й наші вже фестивалі фольклорні, де можна теж знайомитись з людьми цікавими.

Сергій Рахманін: До речі, Ваше враження від проекту Скрипки – від «Країни мрій»: наскільки він є вдалим? Як Вам здається як фахівцю?

Марко Галаневич: Наскільки я є фахівцем у фестивальній справі, не знаю.

Сергій Рахманін: Я про музику зараз більше, ніж про фестивальну справу.

Марко Галаневич: Музику гарну запрошують, добротну. І це дуже добре, що, власне, в Києві з’явився такий фестиваль. Тут без питань.

Сергій Рахманін: Троїцький зауважив, що фольклор, той фольклор, який існує сьогодні, який сприймається як фольклор, носіями якого є дідусі і бабусі, він незабаром загине. Я з цим погоджуюся. А який фольклор прийде на заміну? Чи вважаєте, що от, умовно кажучи, вашу музику будуть виконувати, переспівувати років через 50? Чи вона залишиться як елемент фольклору для нащадків?

Влад Троїцький (переклад): Я трохи виправлю. Я не казав, що він зникне. Безумовно, мають існувати люди, які тримають традицію, тобто вторинні колективи: «Древо», «Божичі», «Володар», які добротно тримають цю традицію. Вони їздять по експедиціям все ще, правда їм все менше і менше є куди їздити, записують. І вони стають вторинними носіями цієї традиції, і вони вчать інших якихось молодих людей, які вже співають ці пісні і намагають вписати це в контекст міської урбаністичної культури. Зрозуміло, що це дуже вузьке коло людей – і ті, хто це слухає, і ті, хто це виконує. Але це обов’язково повинно бути, і до цього треба ставитись з пієтетом, з повагою. Тому що це – як нести вогник, можливо, навіть в якийсь момент консервований, але тим не менш ти хоч уявиш, як це могло звучати.

Те, що робить «ДахаБраха» – так званий колектив другої хвилі, який бере енергію мелосу українського і додає обертони інших культур, для нас дуже важливий, для мене як в якомусь сенсі ідеолога групи важливим є принцип мінімалізму класичного музичного. І це дуже добре поєднується з етнічними співами, репітативність, тобто повторюваність і додавання якихось… Я не знаю, наскільки це увійде в історію.

Сергій Рахманін: А хотілося б, чесно?

Марко Галаневич: Кожній людині хотілося б, щоб про неї не забули після смерті. Хто хотів би, щоб він прожив – і всьо, і зник?

Влад Троїцький (переклад): Я думаю, що якісь речі, які ми зробили, безумовні, ця ж трилогія з циклу «Україна містична», Шекспірівський цикл – ці прологи: «Макбет», «Ричард ІІІ» і «Король Лір» – це прецедент. І те, що ми з’їздили в Лондон, наступного року їдемо в Единбург з цими спектаклями – це вже елемент історії.

Сергій Рахманін: Ви знаєте, чому мені ще сподобалось те, що я почув? Тому що там відсувається, скажімо так, творче запозичення і творче взаємозбагачення. Ви знаєте, у мене батько, він народився у дуже цікавій місцині – це Азербайджан, де окремо одне від одного мешкали три села – російське, вірменське і азербайджанське. Там дуже цікаві пісні, тобто, умовно кажучи, російська, азербайджанська і вірменська культура об’єдналися. Там фантастичні штуки.

Я ж кажу, я не є знавець, але нічого подібного я не слухав. Тобто три різні культури, три мелоси, абсолютно різні за походженням, за своїми складовими об’єдналися в одне. І пісні, які співали в усіх трьох селах різними мовами, але з однаковою мелодикою – це фантастична штука. От мені здається, що такі речі якраз і залишаються у спадок нащадкам як елемент фолку, але фолку, знаєте, дуже своєрідного.

Але давайте ближче до земного, від цього нікуди не подінешся. Багато людей цікавляться, чи правда, що Троїцький не платить акторам, які у нього грають.

Влад Троїцький (переклад): До недавнього часу не платив. Це було років три тому, коли у мене був основний склад трупи – це хлопці, які разом зі мною вчилися, і у них були, і є роботи, де вони отримують гроші. В театрі грошей вони не отримували, тому вхід до театру був платний. Волею долі, кілька років тому мене взяли до театрального інституту викладати, щоправда, потім вигнали, тим не менше, курс залишився, тобто хлопці закінчили інститут, і 9 чоловік з курсу зараз працює в театрі. Зрозуміло, це їх єдина і основна професія. Тому ми ввели платний вхід у театр, і всі гроші, які отримуються за білети, це роздається відразу акторам. Тобто я цих грошей взагалі не бачу.

І ще одна форма заробітку – це ми робимо перформанси. З голосних, відомих – це відкриття «Ейдосу» виставки в «Мистецькому арсеналі», відкриття і закриття «Молодості», потім там була презентація такого проекту присвяченого Голодомору. Тобто такі, де хлопці вже отримують гроші за такі перформанси. На жаль, ця сфера не дуже користується попитом. Тому що це корпоративні або речі на замовлення, вони у нас мають певний формат. Наприклад, корпоративні вечірки – там передбачається певне коло виконавців. Це якщо дорого – російські зірки, якщо не дуже дорого – українські зірки певного штибу. Відповідно таке ось свято. Як тільки це пов’язано з артом, тут людина має розуміти трошки, хотіти.

Сергій Рахманін: Зрозуміло, нагадаю ще раз, що «ДахаБраха» випустила нову платівку, з чим я і наші слухачі її і вітають, і маю надію, що це не буде остання платівка. Але знаєте, все-таки запис – це коштовна річ попри все. І я розумію, що подібний продукт, він має ще і знайти свого споживача. Все-таки на якийсь комерційний успіх ви розраховуєте чи взагалі це не бралося?


Влад Троїцький (переклад): «ДахаБраха» – це взагалі-то комерційний продукт, він користується попитом, концерти досить дорогі. Або безкоштовні, або дорогі – у нас два статуси.

Сергій Рахманін: Мені подобається такий підхід, насправді.

Влад Троїцький (переклад): Я думаю, що це єдиний правильний підхід. «ДахаБраха» – це все-таки 4 людини. І все рівно не самоокупний, тому що записи я робив і взагалі театр…

Сергій Рахманін: До речі, ви записувалися в Україні?

Влад Троїцький (переклад): В Україні.

Сергій Рахманін: Фахівці кажуть, що якість звуку дуже добра, і мені цікаво було, наскільки складно записати якісний звук в Україні.

Влад Троїцький (переклад): Дуже складно. У нас хороший звукорежисер – Сорока, і він це зробив якісно. Тобто цей диск ось-ось вийде в Лондоні.

Сергій Рахманін: Насамкінець що б ви хотіли побажати слухачам на Різдво?

Влад Троїцький (переклад): У мене стандартне побажання: сили і спокою.

Сергій Рахманін: Це, здається, все-таки суперечливі речі.

Влад Троїцький (переклад): Ні.

Марко Галаневич: Здоров’я – це найважливіше, а там все прийде.

Сергій Рахманін: Отже, сили вам, спокою і здоров’я. Я приєднаюся до цих побажань.
XS
SM
MD
LG