Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 12:39

Сценічна з’ява творів Лідії Чупіс і новітній український театр


Надія Степула Слухати:

Надія Степула: Новітній український театр у просторі культури означений пошуком істин. У цьому пошукові з’ява сценічних творів Лідії Чупіс – це явище несподіване.

Сучасна українська драматургія шукає моделі теоретичного і сценічного прочитання. На цю тему навіть науково-практична конференція відбулася нещодавно під назвою «Екзистенційний локус у новітній українській драматургії». Кілька дослідників присвятили свої роботи творчості Лідії Чупіс, авторки п’єс і драматичних поем. Зокрема, доктор філології Наталя Малютіна з Одеси міркувала над «категорією часовості у драматичній дії п’єс Лідії Чупіс». Аспірант із Чернівців Роман Дзик дошукувався відповіді на питання «Чи є екзистенційною п’єса Лідії Чупіс «Танці гончарного кола»?»

А зараз нехай прозвучить зразок поезії Лідії Чупіс.

«Ще на землі нікого не було… Гуло І клекотало голо… В голос Ніщо звивалось з Німоти. Через світи В світи – світи! Всім тілом стугоніла Німота, Мов та Провісниця в пропасниці кохання: Мить прощання Ще в Цілому – і вже Антисвіти…. Світи! Із несумісності Субстанцій, Із танцю Хаосу і Небуття! Життя – То крик його останній… На світанні – Зламалася на скалки течія, Та Нічия Предвічная дорога…. Пороги – Рогаті велетні Безодні, Безродні Первістки Безмежжя – На межі!»

Надія Степула: Сама автор творів «Страсті за Юродивим», «Життя на трьох» (цей твір названий «мелодраматичним трагіглюком»), драматичної феєрії «Танці гончарного кола», «поетичної інтерпретації» «Плач над Юдою» - Ліія Чупіс трагічно загинула у 1996 році. Тільки через 10 літ видана її книга, упорядкована Ярославом Верещаком.

Останнім часом на сцені раз-по-раз з’являються постановки творів Лідії Чупіс. Чим сьогодні викликане зацікавлення режисерів, акторів, як сприймають вистави глядачі? На ці питання та на багато інших «чим» і «чому» допоможе відповісти режисер, сценограф і акторка Олена Шапаренко.

Пані Олено, чим зумовлена Ваша творча зацікавленість п’єсами Лідії Чупіс?

Олена Шапаренко: По-перше, тим, що я була особисто знайома з цією людиною. Я можу співставити момент її творчості і те, як її творчість була поряд з її життям.

Тобто, це людина, яка відкрила для мене певні горизонти в поезії, драматургії і взагалі у світопоглядах, будемо так говорити. Бо коли я зіткнулася з її віршами, то це для мене було дуже велике відкриття. Це для мене була така ж сама поезія, як Шекспір. Тобто, це дві такі площини, які були поруч у розумінні світу.

Знову ж таки я за життя не знала навіть того доробку, який вона по собі залишила. Це вже після її смерті, коли ми були дуже пригомшені тим, що сталося... Ми просто працювали з нею в останні часи її життя над п’єсою «Танці гончарного кола». Я як актриса хотіла зіграти. Ми з нею так спільно працювали. Її життя так перервалося раптово, а моя інерція залишилася, і мені дуже захотілося зробити цю виставу пам’яті Лідії Чупіс. Ми почали працювати з Віктором Кошелем, режисером Театру на Подолі.

Напевне, так правильно сталося в житті, що та вистава не відбулася, хоча ми її репетирували, там брак коштів і не вистачило нам на костюми.

Але я думаю, що навіть не в цьому справа, а справа в тому, що час просто не прийшов для тієї драматургії, для тієї поезії, яку Ліда по собі залишила.

Чим далі я розвивалася у своєму мистецтві, в людяності своїй, тим більше не давала спокою мені її творчість, тим більше я заглиблювалася і відкривала знову ж таки потрясаючі горизонти, як Ліда казала: «Щоб поставити мою річ, треба чути космос». Тобто, я, напевне, наблизилася просто до того відчуття космосу, взятися за її творчість. Так виник проект, який містить у собі постановку трьох п’єс Лідії Чупіс. І він зараз відбувається в центрі.

Надія Степула: Власне про цей проект, пані Олено. Йдеться про проект-триптих під назвою «Трійця Лідії». Там анонсувано виставу «Життя на трьох» як «мелодраматичний трагіглюк на дві картини у супроводі телефону».

Ви знаєте, театральна анотація до нього звучить дуже інтригуюче. «…Життя дійшло до краю. Колись воно було бурхливим, як у всіх, а тепер самотність, страх і віддані супутники – алкоголь, травка, пігулки. Попереду глухий кут, темрява і ніщо.

Саме з цього «Ніщо» з’являється загадкова юна дівчина – ВОНА. Кат чи спаситель, уява чи реальність? Ясно одне – це вихід, але куди? І настає прозріння, та запізно….

А може, нічого не буває запізно і все вчасно? І кінець – це тільки початок, коли на зміну страху приходить любов?»

А далі йдеться про те, що художнє вирішення вистави лежить у площині психологічної драми.

Пані Шапаренко, Ви як режисер-постановник цього твору маєте на меті втілити якісь певні філософські традиції чи філософські новації цією постановкою? Чи, можливо, цей твір зручно вкладається у «прокрустове ложе» моди сучасної: надлом, трагізм пошуку смислу життя, «травка-пігулки» та інші атрибути кінця минулого і вже нинішнього віку?

Олена Шапаренко: Я думаю, що це не є такою модною п’єсою. Ця п’єса не модна. Вона, скоріше, дуже заскладна, напевне, для теперішнього часу, тому що в ній поєднується разом з пігулками і з алкоголем дуже велика і дуже складна філософія.

Ця п’єса – єдина прозова річ, яку Ліда написала. Вона її написала за одну ніч, тобто на одному диханні. Тобто, це трагедія особистості, особливо жінки, трагедія в той час, коли руйнується все навколо, і жінка намагається якось пережити цей страшний час на межі життя і смерті.

Напевне, за пігулками і алкоголем вона ховається від життя по суті. І приходить та постать – ВОНА, яка витягує її і дає світло їй в понятті любові. І саме через любов людина починає хотіти жити.

Я не думаю, що це з тих п’єс, які зараз є сучасними, модними п’єсами, які використовують тільки момент алкоголю, пігулок, а великої філософії, великого підґрунтя під цим я мало зустрічала.

Звучить фрагмент із моновистави за п’єсою Лідії Чупіс «Танці гончарного кола» - «Кола Айсі»

Надія Степула: Пані Олено, Ви автор проекту і режисер-постановник моновистави за п’єсою Лідії Чупіс «Танці гончарного кола». Прозвучав фрагмент із вистави «Кола Айсі». В епілозі дійова особа – ВОНА, що, начебто, уособлює Айседору Дункан, каже: «Я — Айсі… Я— Актриса. Я народжена римувати життя і небуття, хаос доріг і гармонію часу…»

Далі в епілозі ще багато високих слів про трагічну долю, безмежжя, час і славу.

Власне, глядача очевидно зацікавить те, чи є ця постановка своєрідною «ілюстрацією» відомої і давно переспіваної теми — долі Айседори Дункан, чи якимось новим поглядом на обставини, які долю творять? Можливо, якийсь переспів із долею самої Лідії Чупіс має звучати лейтмовитом цієї моноп’єси? Яка Ваша режисерська думка про це?

Олена Шапаренко: По-перше, я хотіла б сказати те, що «Життя на трьох» і «Кола Айсі» — це не є два окремих проекти, а це є дві частини одного проекту. «Життя на трьох» йде під назвою «Життя», «Кола Айсі» йдуть під назвою «Покаяння». І третя вистава, яка має бути поставлена, то це «Плач над Юдою». Це «Прощення». Тобто, в цьому, власне, й полягає «трійця» Лідії.

А тепер щодо вистави «Кола Айсі». Ви дуже гарно сказали оце останню частину, де, звичайно, поєднується і доля Айседори Дункан і доля Лідії Чупіс, і доля виконавиці, актриси, яка виконує цю роль.

В цьому дуже велика складність цієї роботи, тому що тут є знову ж таки триєдність, тому що по суті я робила цю виставу як долю жінки-митця на основі фактів життя Лідії Чупіс, що є такою сюжетною, умовно кажучи, лінією, плюс вірші Лідії Чупіс, які дають інший погляд на ті події, які відбувалися з Айседорою Дункан, і до цього виконавиця, яка несе своє ставлення до того, що відбувалося, яка намагається зрозуміти Айседору Дункан, Лідію Чупіс з позиції жінки, з позиції митця. І знову ж таки все йде в пошуках щастя і любові, пошук гармонії.

Знову ж таки у мене жіноча тема дуже сильна, в моєму мистецтві, тому що я схиляюся перед жінками-митцями. Це є велика мужність, плюс до того, що вони є матерями, дружинами і так далі.

Жінка-митець несе в собі дуже потужну енергію і досить важко з нею іноді буває в нашому сучасному житті, взагалі в житті існувати. Тому ця п’єса, вистава, по суті творилася як такий, навіть (там в анонсі є) постамент жінки-митця.

Надія Степула: І ще кілька слів про перспективи. Яким Вам бачиться недалеке майбутнє українського театру з Вашого місця, де Ви стоїте, коли Ви творите його самі?

Олена Шапаренко: Я не скажу, що я новатор. Хоча, можливо, новатор, тому що я дуже сперечаюся з тією ситуацією, яка є в нас тепер.

Мені дуже подобається творити тут і тепер на території знову ж таки тієї драматургії, яка твориться тут і тепер людьми, які живуть тепер, які сприймають життя таким, яким воно є зараз, яким має бути зрозумілим для теперішніх людей.

Мені дуже подобається сучасна драматургія. Є великий доробок Гільдії драматургів України. І те поняття, що сучасної драматургії немає, воно вже потихеньку починає зрушувати з місця, тому що з’являються люди, які доводять, що таки у нас, на наших теренах, в Україні, є сучасна драматургія, і є люди, які пишуть не через те, що їм замовляють, а через те, що вони просто не можуть не писати, це є крик душі.

Єдина проблема, звичайно, в тому, щоб ці тексти дійшли до людей, дійшли до режисерів, дійшли до акторів.

До речі, я спостерігаю дуже цікавий рух, коли якісь п’єси потрапляють в театр, вони зацікавлюють не режисерів, а перш за все акторів. Актори, які шукають для себе матеріал, вони відчувають і першими беруться до цих матеріалів, а потім актори стають ініціаторами, тобто вони потім йдуть до режисера, до директора і вибивають постановки.

Знаєте, це дуже класно, тому що, я думаю, за цим майбутнє. Шкода, що на території України немає театру сучасної драми. Воно просто кричить, кричить, що воно потрібно, тому що молодь хоче ставити на таких безгрішних засадах, але куди потім? І дуже багато є експериментальних робіт, які виникають і тут же пропадають. Це дуже шкода, звичайно.

Але я думаю, що майбутнє за сучасною драматургією все ж таки.

Надія Степула: Майбутнє починається сьогодні. Новітній український театр має достатньо перспектив, а що саме здійсниться, то покаже час. У театрі життя він теж актор.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG