Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 10:26

Він організатор і учасник 20 експедицій до Гімалаїв – легенда спортивної журналістики Валентин Щербачов


Сергій Рахманін

Сергій Рахманін: Як відомо, є питання, які передбачають майже одностайну, однозначну відповідь. Якщо запитати: «Кого з поетів ви знаєте?» – вам, напевно, скажуть: «Шевченко». Якщо запитаєте про річку, скажуть: «Дніпро». Якщо питання буде стосуватися: «Кого ви знаєте зі спортивних журналістів?» – я думаю, що відсотків 80, а може, і більше скажуть: «Валентин Щербачов». Щербачов і журналіст спортивний – це, знаєте, такі дуже пов’язані між собою речі. Коли я був ще маленьким хлопчиком, пан Щербачов був вже спортивною легендою. Тому мені дуже приємно вітати цю живу спортивну легенду! Це людина, яка в спортивній журналістиці, і в телевізійному ефірі зокрема, якщо не помиляюсь, 35 років.

Валентин Щербачов
Валентин Щербачов: Так, 35 уже.

Валентин Щербачов

Народився 1 березня 1946 року. Закінчив технікум радіоелектроніки та факультет журналістики університету імені Шевченка у 75-му році. Служив у Збройних Силах у 65-68-му роках. З 70-го по 71-й – позаштатний кореспондент «Останніх вістей» на Українському радіо. З 71-го – редактор спортивних передач молодіжної редакції З 74-го – спортивний коментатор на Українському телебаченні. Коментатор телерадіокомпанії ЕРА, генеральний продюсер телерадіокомпанії «Спорт Україна».

Президент Асоціації спортивних журналістів України, голова Клубу незвичайних рекордсменів.

Автор книг «Секреты здоровья и силы», «Ностальгія за радянським футболом», «Валерій Лобановський – третя спроба».

Лауреат Московського Міжнародного фестивалю спортивних фільмів у 95-му.

Сценарист та оператор декількох фільмів.

Автор та ведучий циклу програм «Футбол-хокей», «Валентин Щербачов представляє», «Делікатес-шоу», «Подвійний удар братів Кличко».

Заслужений журналіст України.

Живе у Києві, одружений, має двох синів.


Сергій Рахманін: Яка встановила рекорди, які мали бути занесені, але досі не знаю, занесені чи ні, в Книгу рекордів Гіннеса: ця людина провела спочатку 25 годин ефіру, потім 30 годин прямого ефіру без жодного відпочинку і жодної хвилини сну, наскільки я пам’ятаю. Крім того, Валентин Щербачов є організатором і учасником 20 експедицій до Гімалаїв, 18 із них він організував особисто. Він грав у футбол на Північному полюсі, брав участь у кемел-трофі. Можна дуже багато говорити про Валентина Щербачова.

А ще це людина, яка має просто купу, цілу низку різних трагічних, кумедних історій, які з ним траплялись. Ну і позаяк у нас програма новорічна, яка виходить у свята, хотілося б запитати: була якась така незвичайна історія, яка трапилася саме під Новий рік або під час новорічних канікул?

Валентин Щербачов: Я хочу сказати, передноворічна. Колись, років 30 тому вважалося, що спорт, військова тематика – одне і те ж. Тому ми робили такі програми дуже корисні, не в лапках, дійсно, «Населенню про цивільну оборону». І от передноворічна програма мала бути з командним складом, ми мали трошки жартувати в ній, але прямий ефір був. Звичайно, не без того, щоб вчити населення одягати, скажімо, протигаз. І от полковник, якому я сказав: «Ви знаєте, Сергій Васильович, в ефірі Ви маєте одягти його, цей протигаз, але не пояснюйте в протигазі, що це таке. Зніміть, а потім продовжуйте» – «Що ти мені кажеш, ти там десь сержантом був в армії, а я ж полковник!» Ну добре.

Пішов прямий ефір. Він піднявся, я його представив, кажу: «Перед Новим роком, ви розумієте, він зараз і пожартує і все таке». Говорив він в протигазі, жартував в протигазі, за склом я бачу, що у режисерів уже там очі на лобі у всіх, хтось там уже рачкує, сміється. Але це іде вже брак – дві хвилини людина говорить в протигазі. А коли я штовхаю його ногою, він відходить від мене, в ефірі відходить. Я дивлюсь, що камера тільки показує мене по пояс. Тоді я правою рукою беру йому затикаю цю пробку в коробці протигазній. Він починає задихатися, зриває з себе цей протигаз, каже: «Ми ж так не домовлялися». Я кажу: «Ну от бачите, перша новорічна хвилинка у нас така дуже кумедна. Правда?» Але людина ж не зрозуміла, що я жартую і переводжу це в жарт, подивилась на мене і каже: «Я більше до вас не прийду». Я кажу: «Добре, Сергій Васильович, в новому році Ви вже прийдете. А перед тим»... – «Я ніколи до вас не прийду». І все це йде в прямому ефірі.

Потім як на зло наступного дня пишемо новорічну програму, уже тоді запис був. Лопається скло на великому світильнику, гаряче все, і летить мені на стілець, за спинку стільця. Стілець починає тліти, горить, я відпихаю його ногою. Світла там трошки, ніхто не поправляв, тому що тоді ж не було таких «Стоп», «Запис», можна продовжити – пишеться, як в прямому ефірі. Я стою 45 хвилин, я стояв навколішках, імітуючи те, що я сиджу за столом. І ніхто навіть не подумав, прийшов хтось, залив водою, цей стілець, прибрали. Але я все робив вигляд, що мені так здорово сидіти і ще жартувати, щось таке. Так що це було.

Потім уже різдвяні свята. Ну кого запросити – не лише лижники мають бути, а й з зимових видів спорту, а тоді олімпійський рік. Я тоді запросив тренера з лучного спорту. І знов таки прямий ефір. Перед ефіром я кажу: «Ти встаєш, показуєш, що натягуєш 20 кілограмів, – зусилля, це дуже важко, спортивний лук, – потім сідаєш і ми продовжуємо розмову», – «Ну звичайно, скільки хвилин?» Я кажу: «На тебе заплановано 6 хвилин». Пішов прямий ефір, він піднімається. Натягнув лук, став, постояв секунд 40. Відпустив, сів і мовчки став дивитись в камеру. Я кажу: «Ми ж так не домовлялись», штовхаю ногою, він каже: «А що ти хочеш сказати?» Це перевели ми в жарт, але це було, я скажу, не дуже – це брак в ефірі.

А найсмішніше було те, що четвірка акробатів у нас прийшла – чемпіони світу з Мотузенком, своїм тренером. І прийшла двійка, Мішина двійка, дівчинка і хлопець – це теж чемпіони світу. І от верхні – ну вони всі маленькі, хто зверху там – цей малий, ну, смішний страшенно, і дівчинка така сміхотун. Перед ефіром, буквально до прямого ефіру півтори хвилини, той показав палець. Вони так сміялися, що ніхто з нас не міг зупинитися – ми теж сміялися. І так увійшли в ефір. І так ми замість «здрастуйте» – я не міг сказати нічого – ми сміємось. Я дивлюсь, сльози уже на очах. Потім тільки на другій хвилині цього ефіру знаменитого я кажу: «Ну давайте же ж заспокоїмось, люди, у нас же прямий ефір». Вони надулися, ну як це буває, потім знову. Хвилини три. Тоді все – робилися скидки, обійшлося тільки записом – догана і все таке інше. Але все ж. Якщо сміятися, то сміятися.

Сергій Рахманін: Окремою темою для анекдотів, для спогадів є так звані обмовки та помилки спортивних коментаторів. Свого часу, я ще пам’ятаю, колекціонували ще Семененка, Виставкіна, Щербачова – який назвав: «У воротах Віктор Чайник». Але зараз, мені здається, помиляються ще більше. І я знаю, що ти навіть колекціонував і збирався видати їх окремою книжкою. Ця книжка коли-небудь побачить світ?

Валентин Щербачов: Зараз, ти сам знаєш, пишемо книжки, але це невдячна справа, тобто матеріально – ми маємо видавати за свої гроші це. І дійсно є такі речі, скажімо, як олімпійські трансляції з Атланти – і от вони: «Тут стільки небошкрябів», – замість «хмарочосів» каже коментатор. А от дивина була дивна на зимових Олімпійських іграх, коли «це лис чи це лисиця». Коли біжать уже, тут про наших треба сказати, де вони, на якому етапі, хто, як. Ми ж в біатлоні прикидку робимо, це ж наш такий медальний вид. Але тут була дискусія двох коментаторів – лис чи це лисиця. Оператори ж не можуть показати статеві органи тварини, яку показали на 20 секунд, але була дискусія дуже жвава і кілька хвилин, хвилин 5-7 вона тривала. Отакі от речі. Є ще «шестина» замість «жердини».

Сергій Рахманін: Я думаю, якщо буде час і натхнення, то все-таки ця книжка з’явиться і, напевно, користуватиметься попитом. До речі, питання, яке з цим пов’язане. Свого часу мені пощастило сидіти в одній кімнаті з ще однією легендою спортивною журналістики – відомим газетярем Валерієм Мєльським. Якраз надворі була олімпіада у Сараєво. І він сидів перед телевізором і на моїх очах наперед прогнозував, хто яке місце посяде, і майже сто відсотків вгадував. Зараз таких фахівців, я не знаю, чи є вони такі, але можна напевне говорити про певну втрату кваліфікації тими людьми, які опікуються питаннями спортивної журналістики. У тебе є пояснення, в чому проблема? Насправді, є більше 30 вузів, які готують журналістів. Є спеціальні відділення, які готують спортивних журналістів. Але якість цих журналістів, як на мене, пересічного вболівальника, читача, слухача, вона є зазвичай доволі низькою. Чому?

Сергій Рахманін і Валентин Щербачов
Валентин Щербачов: Впав загальний рівень того, що ми називаємо вищою освітою. Будемо відвертими, у нас так не вчаться, як при совку вчилися. Це не ностальгія – це просто констатація фактів. Потім у нас комерціалізація вузівська перейшла, будемо відверті... Скажімо, наш національний університет і Інститут журналістики готує і націлений він на те, щоб якомога більше було на цих контрактах – людей, які платять гроші. Коли приходять випускники, то вони мало що розуміють в тому, про що вони мають розповідати.

Колись вважалося, не знаю, престижно чи не престижно, але щоб майстри спорту, заслужені майстри спорту коментували якісь види. З них було не так просто підготувати коментаторів, але слід було. Приклад такий, як мій товариш Євген Оржанов – прекрасно і мову опанував українську, все ж таки при совку тоді було важко робити це самостійно. І енциклопедія легкої атлетики, на відміну від тих, хто веде легку атлетику зараз, та й тоді після нього підхопили – це треба знати достеменно. Я вважаю, що треба знати той спорт, про який розказуєш хоча б так: той футбол – на рівні дворового футболу. Якщо я ставлю коментатору футбольному м’яч, і він по м’ячу, який стоїть, тричі промахується ногою. А він колись кричав, що «Шева, як же ти не влучив в ворота з семи метрів». І коли я йому сказав, що він тією ногою не влучив, на якій ти стояв, а ти тією ногою, якою мав бити, не влучив по м’ячу, а його нога, якою мав бити, – таких нюансів я не знаю.

До того ж перестали читати книжки – досить Інтернету, мабуть, а це я вважаю такою помилкою – те, що ми від цього відвернули, від книги, людей. І ще хочу сказати, що, дійсно, те, що називається у нас спеціалізацією спортивної журналістики, все це переходить у нас на, ну, просто читання якихось там правил чи конспектів викладацьких, який там 40 років вже, а живого немає нічого. І з власної практики хочу сказати: був такий режисер – хороший телевізійник Віктор Кісін, який запросив мене на театральний читати спорт репортаж майбутнім режисерам-телевізійникам і редакторам.

Я їх виводив на вулицю, давав їм камери, давав їм змогу робити, потім Яковлєва робила променад, одна з моїх учениць, – це камера рухається, людина іде, і він говорить. І вони спілкувалися з тими людьми, про яких треба розповідати, прямо на спортивних аренах. За це мене якось викладацький склад не сприйняв, тому що звичніше сидіти з цигаркою там і говорити про те, що діти зробили, і потім викидати це в корзину. А ми видавали це в ефір. Думаю, що практично ніде зараз не займаються серйозно підготовкою спортивних журналістів, а це, я вважаю, була б дуже непогана така ідея, і в мене вона досі ще: такий спортивно-гуманітарний інтернат зробити, дітей з усієї України зібрати і готувати з них спортивних журналістів. Щось на кшталт того буде при Федерації футболу, але пізніше трошки поговоримо.

Сергій Рахманін: У зв’язку з цим я пригадую легендарну фразу непересічної постаті української журналістики – був такий Дмитро Прилюк, який довгий час очолював – ще тоді – факультет журналістики Київського університету Шевченка. Так от він під час першої зустрічі зі студентами завжди говорив: «Якщо ви думаєте, що ви тут отримає те знання, ви помиляєтесь. Ви тут отримаєте диплом. Якщо ви думаєте, що вас тут навчать писати, ви теж помиляєтесь, бо ті, хто вміє писати, працюють у виданнях, а ті, хто не вміє, викладають на факультеті журналістики. І факультет журналістики може лише дати поштовх до самоосвіти».

Я можу помилятися, але це проблема для всіх журналістів сьогодні, для багатьох і політичних, і спортивних – невміння займатися самоосвітою. Дай Боже, минеться. Можливо, не все так погано в нашому домі, а хоча насправді ідея цікава: підготувати інтернат, якій би готував власне спортивних журналістів. Я знаю, що це не єдина ідея, яка в тебе з’являлася. Була ідея створити повноцінний професійний телевізійний спортивний канал, який би працював щонайменше 8 годин на добу, а бажано 24 години на добу. Що завадило реалізувати її?

Валентин Щербачов: Ще ця надія не вмерла. Завадило те, знову таки я кажу, що зараз вперед всього ставляться гроші. І ви бачите, як на всіх каналах абсолютно привалює реклама, цільного продукту не можна продивитись, будь-яку програму, будь-який фільм ми не можемо дивитись від початку до кінця, тому що безпардонно, порушуючи всі нормативи європейські і взагалі світові, реклама йде блоками по 10-15 хвилин, їй віддається перевага. От наприклад, мій колишній шеф, - я звільнився з «Першого національного», – Докаленко, по-моєму. Прийшовши на «Перший національний» керувати ним, він сказав: «Я не люблю, не розумію спорту». Що цьому спорту робити, коли є комерційні штуки, які дадуть, – не знаю, кому вони дадуть і чому вони дадуть гроші. І зник спорт з «Першого національного». Ви це помітили.

На багатьох каналах віддається зараз перевага комерційним. З’явився «Мегаспорт», але він не завжди, і взагалі він не український канал. Більше трансляцій і показу зарубіжних зірок і все таке інше. Розроблено все: у мене бізнес-плани, навіть сітка мовлення, все розроблено. Але ж як у нас з тобою не було грошей таких великих, так воно і не буде. Треба, щоб держава зайнялася цим. Це має бути державний проект. Все віддамо, хто його зробить – це не важливо. Важливо, щоб воно пішло, тому що люди вже втомилися від політики, від політиків, які на екранах привалюють і замінюють собою всі ці спортивні програми.

Сергій Рахманін: Насправді, спорт, як і культура, воно за залишковим принципом фінансування, на жаль. І до речі, Іван Федоренко, дуже відома постать, скажемо так, дуже відомий спортивний чиновник, який зараз очолює виконавчу дирекцію, яка опікується питаннями Євро-2012, він, до речі, висловив дуже цікаву ідею, він запропонував, користуючись підготовкою до Євро-2012, про яке ми трошки згодом поговоримо, він запропонував зробити так звану спортизацію законодавства, бо в багатьох країнах Європи існують кодекси спортивні, чітка законодавча база, яка дозволяє не змінювати закони, що стосуються спорту, спортивної журналістики, виховання дітей. І він сподівається, що якщо з’явиться в Україні такий спортивний кодекс, то, напевно, буде відповідне фінансування і постійний гарантований рядок у Державному бюджеті для спорту завжди знайдеться. От якби тобі запропонували взяти участь у розробці подібного кодексу, ти б зголосився?

Валентин Щербачов: Звичайно, навіть і не думав би, тому що це конче потрібно. І люди, які могли б вкласти гроші – у мене було таких кілька випадків, особливо після марафонів. Ми ж доводили цими марафонами, я чому в Книгу Гінннеса – не для неї я робив ці 30 і 25 годин, а для того, щоб показати, що ми можемо силами навіть однієї людини зробити це і цілодобово мовити. Так от були люди, які могли вкласти, але якби вони вклали гроші, засвітилися, то тут би їх такими податками накрили, що ми б далі не пішли, ніж закупка апаратури. Так що це конче потрібно. І я згоден з Федоренко, він людина, так би мовити, неоднозначна постать, але він є досвідчений чиновник спортивний.

Сергій Рахманін: До речі, про Євро-2012. Днями було офіційно заявлено про появу нової структури – «Народний комітет Євро-2012». Ти є одним з ініціаторів появи цієї інституції.

Валентин Щербачов: І тебе ми не відпустимо з нього.

Сергій Рахманін: Я не збираюся тікати. Ти там говорив про те, що ризик втрати Євро-2012 є доволі високим. Наскільки це відповідає дійсності, ми зараз спробуємо з тобою проговорити. Єдине, що ми зазвичай у таких випадках цікавимося точкою зору пересічних громадян. Кореспондент Радіо Свобода поставив відповідне питання мешканцям Києва. Їх запитували, чи вважають вони, що Євро-2012 УЄФА у нас відбере, а якщо так, то що треба зробити, аби все-таки Україна стала господаркою майбутньої європейської футбольної першості. Що з цього вийшло – почуємо просто зараз.

Респондент (переклад): На відсотків 80 впевнений, що позбавлять. Щоб не позбавили? Щоб новий уряд себе показав з найкращої сторони.

Респондент (переклад): У нас є шанс проводити, тобто у нас не має бути заборон. Треба, щоб у нас економіка піднялась загалом.

Респондент: Все залежить від нашої влади – чи встигне вона почати реконструкцію нашого стадіону. Я думаю, що ні, не позбавлять. Я думаю, буде нормально. Зараз нова влада прийшла, якщо вони затягнуть процес ще на півроку, то, можливо, тоді все станеться. Потрібно розпочати роботу просто. З Нового року вже треба робити щось.

Респондентка (переклад): Я думаю, все буде добре. Ніяких змін? Все-таки Москва не за рік будувалася.

Респондент (переклад): Я взагалі сам з Пітера. На краще змін я не бачу. Який-небудь, напевно, порядок навести – на вокзалах, на вулицях.

Респондент: Все можу бути. 60%, що ні. Треба, щоб наша влада була чуть організованіше, щоб для того більше старалася. Останнім часом дорогим почали ремонтувати – на Львівщині ще так, наскільки я бачу.

Респондент: Україна не готова до цього. Я взагалі вважаю, що воно може і буть, но дуже важко. Процентів 40-50.

Сергій Рахманін: Отже, щойно ми послухали точки зору киян, і не тільки киян, як з’ясувалося, навіть був львів’янин, сусід, з сусідньої держави – з Пітера. Я дозволю собі буквально кілька коментарів. Різні точки зору, дехто скептично ставиться, дехто з оптимізмом. Але переважна більшість все-таки, мені здається, не дуже глибоко розуміє, у чому складність. Бо переважна більшість зводить проблему до знесення єдиної споруди – НСК «Олімпійський» і торгівельний центр «Троїцький». Якби тільки все в цьому було. От коли ти стверджуєш, що у нас заберуть Євро-2012, чому в тебе таке переконання, що все настільки погано?


Валентин Щербачов: Я по секрету слухачам Радіо Свободи скажу, що я то знаю, що він має відбутися у нас, Євро 2012-й. Але те, що є пропозиція від інших країн – це реальність. Те, що якщо ми не зробимо певних кроків, то дійсно від нас піде найменша можливість якісь інвестиції одержати сюди. Ти правий був, коли ми говорили, що Платіні, це для нього справа честі – провести Євро-2012 там, де він уже погодився проводити. Якщо ми, журналісти, не будемо говорити, якщо ви, громадськість, теж не будете піднімати це питання, ображаючи чиновників, які нічого не роблять, то взагалі дійсно темпи у нас будуть такі, як сказала дівчина, що Москва – Москва будувалася сотні років, так що не хочеться такого темпу.

Сергій Рахманін: Але от Народний комітет вважає, що громадськість не тільки може, але й зобов’язана впливати на політиків, взагалі на чиновників, на тих хто ухвалює і втілює відповідні рішення, аби ми не втратили можливість приймати у себе Євро-2012. В який спосіб громадськість може вплинути? Умовно кажучи, є там, наприклад, проблема – я беру одні з проблем – аеропорт у місті-герої Дніпропетровську, де є фактично три власники, які між собою близько року не можуть розібратися, хто з них є власником, хто буде власником і хто має які гроші вкладати. В який спосіб громадськість може вплинути на таку проблему? Як вона може вплинути на проблему стадіону «Україна» у Львові, де теж щонайменше три суб’єкти в той чи інший спосіб претендують на цю споруду?

Валентин Щербачов: І аеропорт у Львові ще – невідомий власник.

Сергій Рахманін: Багато питань, їх можна перераховувати дуже-дуже довго.

Валентин Щербачов: Ну в який спосіб? У нас величезний досвід – не страйки, а просто прийти, звернутись до тих же трьох власників дніпропетровських, до львівської влади, ну що ж, вийти на вулиці, молодь, написати, якщо люди не розуміють, що їм треба домовитись, не дивлячись собі в кишеню, а на користь нашій країні. Можна ж домовлятися, треба бути просто не такими малоосвіченими і нецивілізованими бізнесменами, яких у нас дуже багато, а все ж таки поставити це над своїми власними інтересами. І тоді, думаю, все можна вирішити.

Крім того, як ми на засіданні цьому нашому останньому Євро-012 – ми так назвали його – наркому вирішили, що можемо і той же «Троїцький» допомогти знести, якщо це потрібно. У нас є різні, так би мовити, уже можливості. З’ясувалося, що наші фахівці з безпеки можуть навіть викликати і важку техніку для цього, і добровільно попрацюють люди на знесенні, якщо це потрібно. Якщо потрібно, піднімемо громадськість і будемо працювати на суботниках. Люди готові на все, ті, хто розуміє, наскільки це важливо для України, аби це відбулося. От ті, від кого залежить, поки що, по-моєму, цього не розуміють. Добре, що пересічні громадяни ще отак незважено відносяться: «А, буде». А от погано, що так само відносяться ті...

Сергій Рахманін: Політики. До речі, у зв’язку з цим питання. Від багатьох чоловіків-політиків, які в переважній своїй більшості є вболівальниками, ти знаєш, що там добра половина народних депутатів є або президентами, віце-президентами федерацій, клубів тощо, вони всі є VIP-вболівальниками, так от дуже поширена точка зору: вони казали, що байдуже, хто б був прем’єром, головне, щоб це був чоловік; від жінки, яка за визначенням не є вболівальницею, нічого доброго не чекають. Ти це занепокоєння поділяєш чи ні?

Валентин Щербачов: Ні, абсолютно ні. Хоча Віктор Янукович, віддамо йому належне, в 2004 Афіни пройшли, його вольові зусилля призвели до того, що у нас були медалі на Олімпійських іграх, А Юлія Тимошенко обіцяла і конкретно обіцяла зайнятися цією проблемою. Вона стоїть поруч з поверненням боргів по заощадженнях. Думаю, що вона показала себе бійцем, який тримає удар. Я просто не знаю, як хто відноситься до цього. Але мені іноді просто жаль жінку, на яку стільки чоловіків навалилося. Вона з хорошим чоловічим характером. Думаю, при такому її вмінні тримати удар вона витримає все і поведе все ж таки цей корабель на Євро-2012, хоча це буде дуже і дуже важко.

Сергій Рахманін: Дай Бог, щоб вона усвідомила, наскільки це важливо. Залишається така надія. Так, в Афінах у нас були медалі, але в принципі багато фахівців з тривогою сьогодні кажуть, що український спорт сьогодні знаходиться в такому скрутному становищі, в якому він ніколи ще не був. Причому йдеться про абсолютно різні види спорту, в тому числі дуже популярні і ті, на які ми певним часом розраховували. Я вже не кажу про футбол, тому що цей рік був напевно одним з найгірших за останній час. У тебе є пояснення, чому? Буцімто у людей з’явилися вже гроші, з’явилися люди, які готові вкладати у спорт, причому не тільки у футбол. Але результатів поки що нема. В чому питання?

Валентин Щербачов: Головна помилка в тому, що організовано міністерство у справах молоді, сім’ї – та спорту. Спорт, великий спорт, і фізична культура мають бути виділені. От є міністерство культури, чому ж немає міністерства спорту? Не можна це змішувати. І всі фінансові потоки йдуть в міністерство, а там якщо Президент каже: треба молоді будувати, скажімо квартир, це ж просто прірва, куди можна зливати величезні кошти. На спорт уже за тим принципом, як і на культуру: на тобі Боже, що мені негоже. Хоча декларується все здорово, все прекрасно. І лобі в парламенті начебто є спортивне. Але нічого поки що, все вольовими зусиллями виманюють у спонсорів, бюджетне фінансування дуже й дуже примітивне, я б сказав так, на спорт. А від цього все іде.

Зараз немає баз у нас, до речі. Хороших баз, крім олімпійської бази у Кончі-Заспі жодної. Немає мотивації для спортсменів, тобто обіцянки тільки для олімпійських чемпіонів справджуються, а мотивації такої фінансової – мало хто може похвалитися. Особливо тренери і спортсмени, які на підході до олімпійських висот.

Сергій Рахманін: Є дві різко протилежні точки зору, в який спосіб треба виводити з того скрутного становища, в якому опинився наш великий спорт. Одні вважають, що треба, справді, створити потужне міністерство або спорту, або державний комітет – координуючий орган, збільшити державне фінансування, взяти під безпосередню опіку держави. Інші стверджують, що взагалі треба скасувати подібне відомство, держава має тільки координувати і забезпечувати постійне фінансування, тобто рядок у Державному бюджеті, в принципі спорт треба віддати на відкуп приватному капіталу, який залюбки його візьме, аби тільки була така можливість законодавчо врегульована.

Валентин Щербачов: Це коли у нас буде цивілізований капіталізм. Зараз у нас капіталізм який? У нас капіталізм схожий на бої без правил, чесно кажучи. Так що віддавати це – це на самоплив віддати. Держава має контролювати це все і має до цього серйозніше ставитися. Поки що нічим похвалитися не можемо, от спорт ще якось тримає імідж.

Сергій Рахманін: Так, але думаю, це, на превеликий жаль, ненадовго. Хоча хотілося б, щоб мій скепсис не справдився. Але менше з тим, от у нас є приклади: найбагатша людина в Україні, людина, яка входить до провідної десятки багатіїв Східної Європи, – Ринат Ахметов вкладає шалені гроші в клуб – результатів нема. Чому?


Валентин Щербачов: Я б сказав, в імідж свій вкладає. У нас в політику прийшов він через клуб і... Чому? Тому що культури мало, чесно кажучи. Немає прагнення навіть заглянути в історію нашого українського футболу, подивитися на те, що буде потім. А сьогодення – так, воно хвилює. Сьогодні треба мати не лише, так би мовити, якийсь локальний успіх на європейській арені, якого не буде, поки ми будемо дивитися туди, закордон і брати звідти не найякісніший продукт (я маю на увазі футболістів). Тому воно так і йде.

І мене дуже, ну я не знаю, вразило те, що урядову нагороду державну нашої країни одержав тренер Луческу, який, чесно кажучи, не відрізняється чимось від наших тренерів в кращий бік. Поки що «Шахтар” не взірець підтримки іміджу нашого українського спорту. А тільки на футбол – більше ми не можемо сказати, що Ринат Ахметов спонсорує там академічне веслування, чи боротьбу, чи щось таке. Це все локально, все для себе. Все це не для держави.

Сергій Рахманін: Ні, ми знаємо ще гірші приклади, коли ми фактично втратили гандбол, фактично втратили хокей. І, як з’ясувалося, все-таки від підтримки або не підтримки держави багато-що залежить. І приклад нашого столичного мера, який є, скажімо так, невеликим, не палким шанувальником спорту, призвело до того, що така гандбольна команда як київський «Спартак» або така команда як київський «Сокіл» майже...

Валентин Щербачов: Та і «Будівельник» наш.

Сергій Рахманін: І «Будівельник» майже на межі знищення. Отже, ми говорили про проблеми, з якими стикається і український спорт, і українська журналістика. З твоєї точки зору, ці проблеми пов’язані між собою, от є таке відчуття, що низький рівень нашої спортивної журналістики, він багато в чому залежить від певного низького рівня, як на мене, сьогоднішнього українського спорту? Це пов’язані між собою речі?

Валентин Щербачов: Все це залежить від певного низького рівня тих, хто над нами догори ногами. У нас в принципі все це пов’язано. Не можна ж вирвати з контексту нашого повсякденного життя наше з тобою життя, життя журналістське, не можна відірвати той спорт, який ми маємо сьогодні, і великий спорт, і масовий, від того, як живе вся країна. Не знаю, при тому, що було раніше: і спортивні журналісти, і політичні, при совку, якщо написано в газеті щось чи сказано з екрану телевізора, влада реагувала, як би там не було. Реакція була. А зараз, коли ми кажемо це все, критикуємо, ті люди, яких критикуємо, вони тільки сміються, тому що ніякого впливу, чесно кажучи, ЗМІ на стан справ, зокрема в спорті, не мають. Хочеться, всім хочеться: і чиновникам спортивним, функціонерам, і звичайно спортсменам, тренерам – бачити український спорт на екранах, пропаганду своїх видів спорту. На це теж немає грошей.

І звичайно ж у нас в спортивній журналістиці, взагалі в журналістиці далеко не кожен розуміє, що таке імідж, справжній імідж спортивного журналіста, журналіста – продаються наші колеги. І продаються функціонерам, тим, хто може заплатити. І піднімають часто не ті проблеми, які треба піднімати, а хвалять і піднімають на щит людей, у яких є гроші. І от вони такими благодійниками, про яких ми казали трошки вище, і виглядають в очах всього суспільства.

Це дійсно болюче питання. Тобто я не хотів би, щоб ми виривали з контексту спорт, ентузіастами він живий. Тому що спорт – це найчесніша, по-моєму, сфера нашого життя поки що. І якби там не було, якби його не намагалися загнати в кут, спорт проривається. І от є Олімпійські ігри зимові, літні, літні – 2008 рік. Якби ми не виступили, але до олімпіади все ж таки всі ми будемо готуватися і вболівати будемо. Все-таки патріотизм у нас спорт, можна сказати, тримає те, що ми називаємо патріотизмом, ще на належному рівні. А так в яких сферах життя можна сказати, що той чи інший наш співвітчизник – патріот, якщо він проривається кудись в політику.

Сергій Рахманін: Якщо є щось, що єднає Україну, це справді уболівання за національну збірну, коли вона грає. Це той рідкісний випадок... Точніше вже не рідкісний – припинили свистіти на Донецькому стадіоні, коли виконується національний гімн. Дрібничка, але приємно. Хоча як подивитися, можливо, і не дрібничка. Мушу визнати, що ентузіастів і спортивних, і журналістських, про яких ти говориш, насправді дедалі менше. І дійсність є доволі сумною. У мене таке враження, я можу помилятися, що ти інколи, оці твої експедиції до Гімалаїв – у тебе просто з’являється прагнення втекти від дійсності на якийсь час, просто подихати іншим повітрям і в прямому, і переносному сенсі цього слова.

Валентин Щербачов: Я скажу. Трошки виправлю, Сергій. Мені хочеться відчути себе вільною людиною. Там абсолютна свобода. Це чесно, люди добрі. Такого, як там, не відчуєш ніколи. Це для того, щоб з новими силами прийти сюди, пірнути в ці проблеми. І розгрібати їх уже, ви знаєте, вистачає сил після такої експедиції. Не спиш, буває, ночами взагалі, тому що дуже багато роботи, але півроку – як заведений, а потім треба знову йти в Гімалаї і знову йти на свободу, на справжню свободу. От радіостанція називається «Свобода» – так от хочеться, щоб наші слухачі відчули подих цих Гімалаїв. Повірте мені, абсолютно вільною людиною може бути людина тільки там. Тут ми залежимо, які б ми не були – легендами, не легендами, надбагатими, але ми не вільні люди. Чесно кажучи, кожен може про себе це сказати. Так що я заради цього ходжу туди. І найбільша насолода для мене, коли ті, хто поруч зі мною ідуть, вперше потрапляють – і це відчувають. Вони щасливі люди.

Сергій Рахманін: Що я можу сказати: якщо вам бракує свободи – тікайте у гори. Можливо, там подихаєте свіжим повітрям, і у вас з’явиться та наснага, про яку говорить мій колега. Все-таки, у тебе були якісь там справді складнощі? Бо це гори, експедиція – справді дуже важко, там же ж, я думаю, мають виникати проблеми з повітрям, з їжею, з людьми, які навколо.

Валентин Щербачов: Були. І було так: коли державна експедиція – прапори України на найвищих точках планети, в експедиція вже не було грошей, люди вже сиділи на базовому таборі під Хаулагірі на льодовику голодні, холодні. І мене відрядили в Київ, заодно я повіз уже відеоматеріали. І тому я сам повертався вже з грошима, я прилетів в Джомсо – це маленький аеропорт, і від нього пішов на село, де мав взяти шерпа з собою. Змінився маршрут, тому я не знав стежок. І ми з шерпом пішли. Виявилося, що хлопчик, якому я дав і черевики, і все, він їх залишив дома – вони бідні люди – і пішов в резинових. Гумові тапочки там у нього. Ми йшли замість трьох діб, знову-таки я не знав, скільки треба йти, і ми йшли добу плюс 19 годин.

Він мене загубив на Французькому перевалі. 6 тисяч метрів, а в нього теплі речі. Головне я ніс з собою – спирт, шампанське, гроші, відеокамеру. І коли я в тенісці і в штанах таких, без шапочки навіть пішов на цей льодовик – ну думаю, він же там чекає мене, виходжу на ці майже 6 тисяч – лід, холод –мінус 20, штормовий вітер і уже ніч починається. Його немає. Тобто тут в Києві при мінус 2 – мінус 3 я б через півгодини замерз. Там я, – можливо, це ненормативна лексика допомогла мені, – три з половиною години я, забувши про те, що не можна бігати, треба ж зігріватися, я бігав по цьому хребту – по Французькому перевалу – і накривав Гімалаї такими матюками, що, я не знаю, я би зараз не зімпровізував би так. Але три з половиною години я вижив, і потім він все ж таки почув ці матюка і прийшов назад. Там не можна ходити по одному, тому що в тому місці, де я б замерз, через 10 років, можливо, хтось пройшов би. Він повернувся до мене. Я його теж трошки...

Сергій Рахманін: Розказав йому все, що про нього думаєш.

Валентин Щербачов: Дізнався від нього ще одну новину, що він не знав цієї дороги взагалі. Такого ж імені він був, як і той Гопал. Гопал, Гопал – це як Вася у нас. Я його запитав: «Ти ж Гопал, ти знаєш?» – «Так, так, так». Він вхопився за ці гроші, значить, і повів мене. Ми йшли з ним ще по хребту, там сантиметрів 20 хребет, 6 кілометрів висота, ступити вліво-вправо не можна. І ми йшли при місячному сяйві, він два рази зривався, я його ловив уже за цю корзину. А ще ж американці мене розіграли. Підходжу, думаю: «Коли?» А він каже: «One hour». Я думаю: «Ще раз скажеш ще одну годину, я тебе задушу». І так ми 19 годин йшли. Потім прийшли ми в американський табір, я кажу: «Де українці?» Вони кажуть: «Ну, ще один перевал». Я так подивився на них, кажуть: «Та ні, отут ще метрів 100». Я приходжу вночі, всі в три години ночі вийшли, кажуть: «Ну ти навіжений». Я кажу: «Я просто не знав, як туди». Все-таки Гімалаї, щось в цих горах є: тут би помер, а там – ні. Не завдяки ненормативній лексиці, а завдяки тому, що щось, якась енергетика в цих горах, що шквальний вітер, мороз, а ти роздягнений і не замерз.

Сергій Рахманін: Але в горах ти проводиш лише частку свого життя. Менше з тим, мушу визнати, ти просто в чудовій спортивній формі. В мене абсолютно, знаєш, таке суто людське питання: як тобі вдається втримувати таку форму?

Валентин Щербачов: Вранці 15 хвилин зарядочка. І якщо випадає можливість – я не люблю ці тренажерні зали, де наворочені хлопці, дівчата ходять з мобілками, все це відволікає – я разом зі збірною з важкої атлетики або в університеті фізичного виховання в залі важкої атлетики там трошки два рази вискакую. Чи в футбол побігати на вулиці з молодшими за мене – уже несолідно, звичайно, але ну що робити – я люблю це. А так є вже три онучки, іти сам розумієш, що з ними – дівчатка маленькі – це тренінг, я вам так скажу: санчата є – катайтеся. Гірські лижі я страшенно люблю. Багато захоплень таких, так що якщо випадає щось, обов’язково користаєшся можливістю, щоб зайнятися якимось з видів спорту. Я їх багато знаю, багато люблю.

Сергій Рахманін: Ми про це трошки говорили, але все ж таки. Чи часто звертаються до тебе, щоб ти пропагував свій досвід, ділився своїм досвідом, я маю на увазі, і вищі навчальні заклади, і, можливо, якісь журналістські організації? Чи запрошують Щербачова проводити майстер-класи або читати курс лекцій?

Валентин Щербачов: Запрошують, але так – зустрітися зі студентами. Не ризикують, тому що мало практиків у вищих навчальних закладах. Ми ж конкуренти, скажімо. Тебе запроси, і ти скажеш таку тезу, що якщо ви не працюєте, хлопці і дівчата, то вас нічого не навчать, як казав покійний Прилюк.

Сергій Рахманін: Мене пару разів запрошували, більше не запрошують.

Валентин Щербачов: Отак от. І в мене ж було після практики такої, що я викладав в театрально інституті, потім показав своїх учнів на нашому Інституті журналістики. Учнів дев’ятого класу привів на другий курс, і виявилося, що двоє моїх хлопчиків і дівчаток знають більше вже, ніж студенти другого курсу. І це ж звичайно неприємно. Зраз у усіх сферах життя професіонал, він для тих, хто не професіонали, для тих, хто може багато говорити, але нічого не робити – це страшенно. Це не просто конкуренція – це погане тло. Тому нащо ж? Професіонал – від нього одні турботи. Запрошувати – не запрошують. Єдине, що колись Борис Жебрівський, він очолював освіту в Києві, запропонував взяти клас спортивної журналістики. З восьмого класу я набрав в звичайній школі, де важкі діти, на Оболоні. Але зібралися з усієї України діти, навіть приїжджали з Луганська – от він закінчив, Ростік Шаправський, уже вчиться на журналістиці, я просто гордий.

Хороші, дев’ятеро з 28 стануть журналістами. Але коли на другий рік я зрозумів, що держава мене не підтримає, я один на один з цими 28 дітьми. Ну що їм сказати? Що «діти, я не маю ніякої підтримки»? Я зібрав своїх друзів, іноді вони читали лекції. Займалися у мене на ТРК «Спорт Україна», там на центральному стадіоні, в цьому комплексі, скільки я їх міг посадити в студію цю невеличку. Але вони практикували, на радіо виступали. Вони уже практики, вони уже майбутні журналісти. Оце такий у мене досвід.

Я пояснив, по-моєму, слухачам, і сам собі, і тобі, чому ми не зручні для тих, хто може, має це робити. Не тому, що ми там маємо досвід якийсь, тому що і наші колеги мають досвід, але краще на телебачення запросити Савіка Шустера і він буде вести, хоча за ці гроші, повірте, у нас дуже багато талановитих політичних журналістів, я маю на увазі це. Я не кажу про Шустера, як про спортивного, футбольного журналіста. Треба якось – це я до наших можновладців – мати самоповагу, відчувати що ми українці. Чому ж ми, ми гірший народ, ніж інші – наші сусіди чи хтось там? Так давайте ж своїх піднімати, думати про те, що після нас буде. Про це, по-моєму, ще мало хто думає.

Сергій Рахманін: Отже, свій до своїх по своє – це була порада від Валентина Щербачова. Програма наша, на превеликий жаль, поступово добігає кінця. Напевно, залишився час тільки на останнє питання, але яке передбачає розлогу відповідь. От що б ти хотів побажати людям, які зараз відпочивають, що ти зазвичай бажаєш добрим друзям на новорічні свята?

Валентин Щербачов: Хороша компанія, хороший стіл – це приємно завжди, але не перебирати ніколи, тому що і на цьому фронті можна зірвати сили свої, здоров’я втратити. Так що розумно чергуйте. Зима у нас, яка б вона не була, вони там щось відмінили, вони щось роблять з цією погодою, а це ми, люди, самі міняємо планету. Так от тримати удар і за столом і не забувати про те, що можна активно відпочивати, все це можна проводити на природі.

Більше уваги своїм дітям. Відпочивайте з ними. Як би це не було, діти – це публіка неспокійна, як би це не було важко. Адже діти – це основа нашої держави. Якщо вам добре, намагайтеся зробити перш за все для своїх рідних і близьких людей все комфортно і добре, тоді і держава буде добре жити. І не вірте тим, хто каже, що якісь там ідеї і все таке інше треба пропагувати. Будьте самими собою, вірте в себе, вірте тільки тим, кому ви маєте вірити! І от на цьому у вас буде сконструйовано і відпочинок, і роботу в цьому новому році. Так що такі поради прості.

Сергій Рахманін: Це була новорічна порада від Валентина Щербачова, до якої я, Сергій Рахманін, можу тільки приєднатися.
XS
SM
MD
LG