У суспільстві досить поширена думка, що незалежність у 1991 році дісталася Україні надто легко і несподівано, що ми її не вистраждали і тому не цінуємо по-справжньому. Можливо, якась частка істини й присутня в цьому твердженні. Але є в країні люди, чиє життя переконливо свідчить про інше. Це колишні політв’язні. Значною мірою, саме завдяки і їхній мужності й жертовності тоталітарна система врешті-решт розвалилася.
Саме цього дня почалися репресії шістдесятників
Цього року «професійне свято» українських «політзеків» пройшло якось зовсім непомітно. Тому варто нагадати, що ж це за день такий, 12 січня. У цей день 1972 року в Києві були заарештовані лідери руху шістдесятників, кращі представники української інтелігенції: Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зиновій Антонюк, Данило Шумук, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко. Невдовзі хвиля репресій прокотилася всією Україною, арешти пройшли в Галичині, Одесі, Харкові, Черкасах, Умані. Всього було заарештовано близько сотні осіб, а ще обшуки, допити, звільнення з роботи, переслідування. Майже всі заарештовані були засуджені за одіозною статтею совєтського карного кодексу «антирадянська агітація та пропаганда» і відправлені відбувати свої терміни у табори Мордовії та Пермської області Росії. Проте ці мужні люди продовжували боротьбу і в неволі. І саме там, у таборах, з ініціативи В’ячеслава Чорновола від 1975 року почав відзначатися День українського політв’язня – голодуваннями і протестами.
Чи хочемо ми знати справжніх героїв України?
Сьогодні в Україні точиться дискусія про те, кого можна вважати «великими українцями», а також «Героями України». Називають імена письменників, учених, політиків, спортсменів, а то й взагалі людей, які мають досить сумнівний стосунок до України. Та, на жаль, майже не згадують тих, хто заслуговує на ці звання найбільше. Чи то такі особливості національного менталітету, чи наслідки дивної гуманітарної політики? Це вже мають розібратися фахівці – психологи, соціологи, історики. Але, переконана, чимало наших проблем, принаймні у царині моралі, пов’язані з тим, що ми не знаємо, а найсумніше – не хочемо знати справжніх героїв України. Втім, виправлення цієї прикрої ситуації залежить не лише від державних інституцій, а, насамперед, від особистих зусиль кожного з нас.
Саме цього дня почалися репресії шістдесятників
Цього року «професійне свято» українських «політзеків» пройшло якось зовсім непомітно. Тому варто нагадати, що ж це за день такий, 12 січня. У цей день 1972 року в Києві були заарештовані лідери руху шістдесятників, кращі представники української інтелігенції: Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зиновій Антонюк, Данило Шумук, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко. Невдовзі хвиля репресій прокотилася всією Україною, арешти пройшли в Галичині, Одесі, Харкові, Черкасах, Умані. Всього було заарештовано близько сотні осіб, а ще обшуки, допити, звільнення з роботи, переслідування. Майже всі заарештовані були засуджені за одіозною статтею совєтського карного кодексу «антирадянська агітація та пропаганда» і відправлені відбувати свої терміни у табори Мордовії та Пермської області Росії. Проте ці мужні люди продовжували боротьбу і в неволі. І саме там, у таборах, з ініціативи В’ячеслава Чорновола від 1975 року почав відзначатися День українського політв’язня – голодуваннями і протестами.
Чи хочемо ми знати справжніх героїв України?
Сьогодні в Україні точиться дискусія про те, кого можна вважати «великими українцями», а також «Героями України». Називають імена письменників, учених, політиків, спортсменів, а то й взагалі людей, які мають досить сумнівний стосунок до України. Та, на жаль, майже не згадують тих, хто заслуговує на ці звання найбільше. Чи то такі особливості національного менталітету, чи наслідки дивної гуманітарної політики? Це вже мають розібратися фахівці – психологи, соціологи, історики. Але, переконана, чимало наших проблем, принаймні у царині моралі, пов’язані з тим, що ми не знаємо, а найсумніше – не хочемо знати справжніх героїв України. Втім, виправлення цієї прикрої ситуації залежить не лише від державних інституцій, а, насамперед, від особистих зусиль кожного з нас.