Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:13

ІV Універсал Української Центральної Ради


Сергій Грабовський Слухати:

Сергій Грабовський: 90 років тому Україна за 9 місяців революційних подій пройшла шлях від російської колонії через автономію до самостійної держави. Деякі інші нації за набагато сприятливіших історичних обставин на подолання цього шляху витрачали роки, а то й десятиліття і століття.

Отже, як 90 років тому логіка політичних подій привела до відновлення у незалежності України?

«Ми не являємося, як часто висловлюється, якоюсь новою і молодою республікою, ми відновляємо тільки нашу державність, якою ми жили і яка була відібрана від нас проти нашої волі, без признання, з тим відібранням ми ніколи не мирилися».

Максим Стріха: Ці слова відомий історик та голова Центральної Ради Михайло Грушевський написав у березні 1918 року у своїй книзі з промовистою назвою «На порозі Нової України».

А лише за кілька місяців перед тим він був одним із провідних пропагандистів ідеї автономного статусу України у складі демократичної федеративної Росії.

На цих позиціях тоді стояли і соціалістична більшість у Центральній Раді, і сформований нею Генеральний Секретаріат, тобто перший український уряд.

Сергій Грабовський: Попри те ідея повної державної самостійності України була присутня у модерній українській політичній думці ще від кінця ХІХ століття. Вже тоді деякі українські інтелектуали були щиро переконані в тому, що до незалежності Україну підштовхне сама логіка суспільного розвитку.

Це переконання висловив, зокрема, Микола Міхновський у своєму відкритому листі до міністра внутрішніх справ Російської імперії Сіпягіна, який заборонив зробити на пам’ятнику Іванові Котляревському у Полтаві напис українською мовою.

«Українська нація мусить скинути панування чужинців, мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!»

Максим Стріха: Але більшість українських політиків, як і більшість населення підросійської України, до самого кінця 1917 року не були прихильниками ідеї державної самостійності. І це було природним наслідком тривалого існування України в статусі колонії Російської імперії і потужної, сказати б, ідеологічної обробки, якої зазнавали багато поколінь підданців цієї імперії, що проживали в українських губерніях.

За інших політичних умов Україна неодмінно прийшла б до незалежності, але, очевидно, тривалим еволюційним шляхом.

Однак історичні обставини 1917 року виявилися гранично несприятливими для процесу відновлення української державності. До середини осені українські землі були одним з основних театрів бойових дій І світової війни, а вже наприкінці листопада на Лівобережну Україну вторглася армія російських більшовиків.

Сергій Грабовський: У липні 1917 року Центральна Рада відкинула вимогу повсталих вояків полку імені Павла Полуботка негайно проголосити незалежність України.

Після більшовицького перевороту у Петрограді Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила Українську Народну Республіку, але як автономну частину майбутньої демократичної федеративної Росії.

Упродовж грудня 1917 року Генеральний Секретаріат двічі звертався до крайових урядів, що виникли на території колишньої Російської імперії, з пропозицією сформувати центральний соціалістичний уряд Російської федерації.

Максим Стріха: А тим часом російська більшовицька армія захопила Харків, Катеринослав, Маріуполь, Полтаву, Суми і незабаром вирушила на Київ.

Попри це, Генеральний Секретаріат припинив формування двох сердюцьких дивізій, домігся відставки командувача І Українського корпусу, досвідченого генерала Павла Скоропадського і оголосив загальну демобілізацію війська.

Виходячи зі своїх соціалістичних переконань, більшість депутатів Центральної Ради та членів уряду вважали регулярну армію знаряддям експлуататорських класів і збиралися замінити її народною міліцією.

Сергій Грабовський: Наприкінці грудня 1917-го російські більшовики сформували у Харкові за підтримки певного числа лівих українських соціалістів «кишеньковий» совєтський український уряд, який негайно скасував запроваджену Центральною Радою заборону на вивіз продовольства до Росії.

І вже упродовж січня 1918 року російські більшовицькі продзагони відібрали в українських селян та відправили до Росії 240 залізничних вагонів збіжжя і 140 тисяч пудів цукру.

Конфіскація продовольства у селян доповнювалася пограбуванням мешканців міст, терором створених тоді ж «чрезвичайок», взяттям і розстрілом заручників. І всі ці дії більшовиків в Україні сприяли стрімкому поширенню у суспільстві самостійницьких настроїв.

Максим Стріха: Під впливом воєнних подій українські політики теж позбувалися своїх федералістичних ілюзій, до того ж вони стали відчувати нагальну потребу відмежуватися від російського більшовицького режиму.

2 січня Генеральний Секретаріат на своєму засіданні розглянув пропозицію генерального секретаря (тобто, міністра) пошти і телеграфу, соціаліста-революціонера Микити Шаповала про проголошення незалежності України.

А 8 січня з такою самою ініціативою виступив і однопартієць Шаповала, генеральний секретар продовольчих справ Микола Ковалевський.

Обговоривши обидві ці пропозиції, уряд тоді не ухвалив жодного рішення.

Сергій Грабовський: В умовах бездіяльності української влади справу оборони України від армії більшовиків почали перебирати на себе приватні особи чи політичні лідери.

Скажімо, Євген Коновалець сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який охороняв у Києві будинок Педагогічного музею (це резиденція Центральної Ради) та урядові будівлі.

Вояки Гайдамацького Коша Слобідської України
(Фото скановане з книги: «Сергій Литвин. Суд історії. -- Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2001». )
Симон Петлюра сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який придушив більшовицький заколот на київському заводі «Арсенал».

Генерал-хорунжий Всеволод Петрів
(Енциклопедія Українознавства. Т. 6. Видавництво «Молоде життя», 1970.)
Всеволод Петрів організував у Білорусії Гайдамацький кінний полк імені Костя Гордієнка, який з численними боями пробився до Києва, але тут його зустрів холодний прийом з боку українського уряду. І коли козаки цього полку дізналися про демобілізацію, то з 3,5 тисячі шабель залишилося десь 300.

Конотоп і Бахмач обороняли їхні мешканці і заможні селяни навколишніх сіл, які самочинно об’єдналися у загони Вільного козацтва.

Максим Стріха: Натомість Павло Скоропадський намагався залучити до оборони Правобережжя польські військові частини та Чехословацький корпус.

На їхнє командування мали значний вплив офіційні представники країн Антанти: представник Великої Британії в Україні Піктон Баґе та генеральний комісар Франції при уряді України генерал Жорж Табуї.

Але уряди Франції та Великобританії домагалися відновлення «єдиної і неділимої Росії» і тому не були зацікавлені в появі незалежної України.

Ось як згадував про свої переговори з представниками французької місії у Києві генерал Скоропадський:

«Французи дуже просили мене зайти до них. Зустріч була на конспіративній квартирі, оскільки українська влада стежила за французами і за мною.

На цьому засіданні нічого суттєвого з французами вироблено не було. Це було між 15-м та 17-м січня. Пам’ятаю, вони мені тоді говорили, що ніколи Самостійна Україна визнана Антантою не буде».


Сергій Грабовський: Нарешті наприкінці грудня в Бересті розпочалися перші від початку І світової війни мирні переговори. Вони велися між делегаціями Української Народної Республіки, Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини та совєтської Росії.

Російська делегація на чолі з Троцьким намагалася затягувати щосили переговори доти, аж поки більшовицька армія Муравйова не захопить усю територію УНР.

Проте інші учасники переговорів були зацікавлені у якнайшвидшому укладенні мирного договору.

Німецький та австрійський уряди сподівалися при цьому укласти угоду про постачання з України продовольства, натомість український уряд прагнув отримати військову допомогу у звільненні України від більшовицької окупації, яку бездіяльність цього уряду і спричинила.

Максим Стріха: Цю допомогу українська делегація на чолі з Всеволодом Голубовичем пропонувала надати шляхом передачі Україні двох дивізій, сформованих з військовополонених-українців у таборах Фрайштадт і Йозефштадт в Австрії та Венцляр, Зальцведель та Раштадт у Німеччині.

Щоденна церемонія зміни німецького караулу біля будівлі комендатури на Думській площі (нині -- Майдан Незалежності). Київ, літо 1918 р.
(Фото з фондів Центрального державного архіву кінофотофонодокументів України)
Але німецький та австрійський уряд домоглися введення в Україну своїх армій, що, звісно, прискорило звільнення України від російських червоних армій, але надало цій військовій допомозі вигляду окупації.

Сергій Грабовський: Перешкодою укладенню такого потрібного всім учасникам перемовин Берестейського миру було те, що Україна юридично тоді не була незалежною державою і тому не могла виступати суб’єктом міжнародного права. Отож, українська влада змушена була нарешті проголосити самостійність України.

22 січня Мала Рада, що була повноважним робочим органом Центральної Ради в період між її сесіями, ухвалила у першому читанні текст ІV Універсалу, підготовлений Винниченком, Грушевським та Шаповалом.

«Для того, щоб повести свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України: віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

Максим Стріха: У ніч на 25 січня Центральна Рада на своєму засіданні затвердила остаточну редакцію тексту ІV Універсалу.

Вранці він був опублікований у газетах і надрукований українською, польською, російською мовами та мовою ідиш на афішах, які були розклеєні на вулицях Києва та інших міст України.

Сергій Грабовський: Рівно через рік Українська Народна Республіка об’єдналася із Західноукраїнською Народною Республікою в єдину державу. Вона проіснувала ще два роки, безперервно відбиваючи агресію російських більшовиків, польських, білогвардійських російських та інших військ. І 1921 року була за Ризьким договором поділена між Польщею та совєтською Росією.

Говорить київський історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич: Проголошення ІV Універсалу було абсолютно підготовлено логікою всіх подій, які до цього часу були в Україні.

Звичайно, державу не вдалося збудувати, в першу чергу, тому, що суспільство було не готове. Але це не означає, що ця держава не могла бути проголошена.

Питання ці просто треба розводити в часі, бо ми завжди повинні мати на увазі, що, власне, на 1917–1918 роки в Україні існувало два взаємно ворожі суспільства. Одне – це було російське, яке гуртувалося у місті, і переважна частина цього населення орієнтувалася на російський централізм. І населення села, містечок, яке було українське, але воно абсолютно не було підготовлене попереднім етапом розвитку до участі в українських державотворчих процесах.

Безумовно, в цьому полягала основна біда України, що вона не стала ні Польщею, ні Чехією, ні іншими країнами Східної Європи, де, власне, це питання було вирішене, і проголошення відбувалося без величезних проблем, бо суспільство було до цього готове.

Те, що Україна програла, то в тому є певна логіка подій, так само, як була логіка подій у проголошенні цього акту. Бо еліта українська – якої було хоч і мало, але вона була, – вона розуміла, що це треба зробити, і вона цей вибір зробила.

Вибір абсолютно логічний, бо, власне, якщо би не було цього вибору, то ми б не мали вибору незалежності сьогодні.

Максим Стріха: Справді, ІV Універсал став ще одним елементом тієї «тисячолітньої традиції державотворення в Україні», що на неї посилалися автори Акта проголошення Незалежності України від 24 серпня 1991 року.

Власне, наявність цієї традиції дає нам підстави вважати і ІV Універсал, і Акт 24 серпня саме відновленням, а не проголошенням державної самостійності.

Впадає в око і подібність того, як законодавчі органи України йшли до цього відновлення. Центральна Рада по 9 місяцях дуже складної еволюції і вагань, і Верховна Рада України І демократичного скликання – ця Верховна Рада від поміркованих автономістських позицій прийшла до ідеї цілковитої незалежності України, підтриманої українським народом на референдумі 1 грудня того ж 1991 року.

Сергій Грабовський: Власне, ІV Універсал означав для громадян України не лише політичне, а й духовне визволення.

Ось як про це писав Михайло Грушевський у згаданій книзі «На порозі Нової України»:

«Недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді, коли вона принесла і закріпила духовне визволення нашого народу від найтяжчого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духовного чи морального закріпощення.

Це духовне холопство, холуйство раба, якого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства».


Максим Стріха: Власне, ІV Універсал Української Центральної Ради і був виявом цієї людської гідності, і вже тому він вартий нашої вдячної згадки.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG