Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 16:05

450 депутатів, 520 законопроектів. Що досягнула перша сесія шостого парламенту? (Аналіз)


Сергій Грабовський 25 січня 2008 року повинна завершитися перша сесія обраної на минулорічних дочасних виборах Верховної Ради України. Перше своє пленарне засідання новообрана Рада провела 23 листопада минулого року. Що ж зробив український парламент за ці два місяці? Не так вже і багато.

Київ, 24 січня 2008 (RadioSvoboda.Ua) – 25 січня 2008 року повинна завершитися перша сесія обраної на минулорічних дочасних виборах Верховної Ради України. Перше своє пленарне засідання новообрана Рада провела 23 листопада минулого року. Що ж зробив український парламент за ці два місяці? Не так вже і багато.


Спершу трохи статистики. Новообрані депутати провели лише 16 днів у сесійній залі, 10 днів працювали в комітетах і фракціях, 21 день припав на вихідні та свята (Новий рік, Різдво). На що ж пішов інший час, себто ще півмісяця? Про це офіційна парламентська статистика мовчить, хоча з повідомлень ЗМІ відомо, що депутати або з’ясовували міжфракційні стосунки, або любесенько відпочивали десь у теплих краях.

Чи можна назвати роботу Верховної Ради ефективною? Чи має рацію Президент Віктор Ющенко, публічно критикуючи парламентаріїв за довготривалі канікули?

Наразі на опрацюванні в комітетах Верховної Ради перебуває більше, ніж 520 законопроектів. Частина їх перейшла до нової парламентської каденції ще з минулого скликання. До них останнім часом активно додаються нові: щотижня приблизно по 20 законопроектів. Більшість подають депутати, частину Президент, частину – Кабінет Міністрів. До цього додається кілька десятків проектів постанов, й отримаємо картину активної парламентської життєдіяльності.

Одні комітети перевантажені, інші майже відпочивають

А скільки часу потрібно, щоб пропрацювати у комітетах і винести на розгляд сесії (або відхилити) всі ці законопроекти? Очевидно, що не один місяць. При цьому навантаження на різні парламентські комітети дуже й дуже відрізняється. Наприклад, по три сотні законопроектів мають опрацювати Комітет з питань бюджету та Комітет з питань європейської інтеграції, і понад 310 – своєрідний парламентський рекордсмен, Комітет з питань правової політики.

А от найлегше життя у Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією – через нього мають пройти лише 13 законів. І це попри те, що в Україні 2007 року, за даними Transparency International, значно погіршилася ситуація з корупцією. Цікаво, чи то законодавча база для такої боротьби недостатньо ефективна (і тоді старт роботи відповідного Комітету аж ніяк не може бути визнаний задовільним), чи то закони добрі, натомість погано працюють правоохоронні органи? Але в такому разі Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради має якнайшвидше ініціювати парламентські слухання з цього питання.

Чи не піде нова Рада шляхом старої?

Наведена статистика спонукає ставити чимало запитань щодо ефективності старту діяльності нового парламенту. А якщо до сказаного додати, що станом на 24 січня ця Верховна Рада ухвалила 111 постанов і 1 (один!) закон – про Державний бюджет на 2008 рік, який будуть за три місяці переглядати, – то кількість таких запитань неминуче зростає.

Ситуацію навряд чи рятують посилання на те, що йдеться про початок роботи парламенту, про необхідність затвердити склад структур Верховної Ради, сформувати уряд тощо, ба, навіть на те, що серед згаданих постанов декілька присвячені ухваленню у першому читанні чи в основному певних законів і змін до законів. Адже і теперішня владна коаліція, і теперішня опозиція під час виборчої кампанії наголошували, що у них напрацьовані цілі пакети законопроектів, які можна ухвалити вже у перші дні роботи нової Верховної Ради. Як із цим? І як оцінити те, що деякі законопроекти настільки, на думку депутатів, «сирі», що не в силі подолати бар’єр профільного комітету, як-от поданий Президентом Ющенком проект закону про створення Національної гвардії, – його не підтримав жоден із членів Комітету з питань національної безпеки та оборони від жодної, в тому числі й пропрезидентської, політичної сили?

Ба більше: попри те, що новий уряд діє вже півтора місяця, досі не затверджена його Програма діяльності. І хоча цю програму під назвою «Український прорив: для людей, а не політиків» Кабінет Міністрів ухвалив 16 січня, все ж, схоже, парламент її затвердить уже на наступній сесії. Тут можуть зауважити, що уряд Віктора Януковича взагалі рік з гаком працював без будь-якої програми, але ж більшість українських виборців не даремно голосувала за зміни на краще, в тому числі і в діяльності парламенту.

Згадаймо Польщу, де затвердження прем’єра та уряду є одночасно затвердженням програми цього уряду. Тому провідні політичні сили заздалегідь готують такі програми, і за два тижні, які даються на підготовку до винесення їх на засідання Сейму, лише дошліфовують програмні настанови, поєднують певні їхні моменти (у разі формування коаліційних урядів). Така організація взаємодії парламенту, уряду й президента (який подає кандидатуру прем’єра) за змішаної форми державного правління, видається динамічнішою й ефективнішою, аніж чинна наразі в Україні.

Нарешті, досі не доукомплектоване керівництво парламенту: не обраний перший віце-спікер і віце-спікер, унаслідок чого все навантаження лягає на плечі голови Ради Арсенія Яценюка (а йдеться ж не стільки про ведення пленарних засідань, скільки про налагодження ефективної роботи чималенького парламентського апарату з усіх питань, що входять в його обов‘язки).

Іншими словами, у низки експертів виникає побоювання, що за своїм стилем Верховна Рада України 6-го скликання багато в чому повторюватиме Раду 5-го скликання, у якої превалювало творення численних постанов, за допомогою яких тодішня більшість намагалася оперативно керувати поточною політикою і кадровими призначеннями, а зовсім не оперативне і продумане законотворення, як належало б єдиному законодавчому органу української держави.

Плюси, на які заслуговує Рада

Утім, крім відверто негативних і умовно-негативних, проблемних моментів, варто відзначити і те позитивне, що за ці два місяці пов’язане з діяльністю Верховної Ради.

Усупереч тривалим торгам між фракціями нинішньої більшості, залаштунковим іграм певних політичних діячів та обструкції з боку деяких фракцій Рада все ж зібралася до закінчення строку, який обумовлений Конституцією (правда, ближче до його фіналу).

Попри серйозні розбіжності як між «Нашою Україною – Народною самообороною» і Блоком Юлії Тимошенко, так і головним чином усередині НУНС, демократична коаліція була вчасно сформована. При цьому практично всі учасники цих двох політичних сил залишилися на тих позиціях, які вони обстоювали перед виборцями, а не змінили раптом свої ідеологічні уподобання, як це майже з самого початку зробив ряд депутатів Ради 5-го скликання.

Ця коаліція змогла подолати серйозний психологічний бар’єр, пов’язаний із нерезультативною (в силу збою у роботі електронної системи «Рада», достеменні причини якого досі не встановлені) спробою голосування за затвердження прем’єром Юлії Тимошенко. Коаліція швидко провела результативне голосування, взявши за основу «технологію», застосовувану 100 років тому у Державній Думі Російської імперії – поіменно, із зазначенням «так» чи «ні» вголос одночасно із підняттям депутатом руки.

Побіжно з’ясувалося, що автори політичної реформи 2004 року або не уявляли собі реального парламентаризму, або не збиралися просувати в Україні реальні демократичні принципи. Скажімо, коли чинна коаліція формувала уряд, після складання депутатських повноважень тими політиками, хто пішов у виконавчу владу і перед складанням присяги тими, хто був наступними у партійних списках, ця коаліція на кілька днів формально стала меншою за 226 осіб.

Отож, якщо суворо дотримуватися букви закону, слід розформувати більшість, відправити у відставку уряд, потім привести до присяги нових депутатів, знову цю більшість сформувати, знову формувати уряд, знову скласти мандати тим, хто пішов у виконавчу владу... І так далі, до закінчення каденції. Ясна річ, що це нонсенс, але за чинним регламентом Верховної Ради, його можна уникнути лише тоді, коли парламентська більшість перевищує опозицію на 20-25 депутатів. Але ж світова практика показує, що так буває далеко не завжди – цілком нормальними є такі урядові більшості, які чисельно перевищують опозицію на 10, на 5, а то й на одного депутата. Це тільки один приклад, який висвітлив недолугості як чинного тексту Конституції, так і – особливо – регламенту діяльності Ради.

До ще одного позитивного моменту, який засвідчили ці два місяці роботи нової Ради, очевидно, слід віднести особисті та ділові якості її голови Арсенія Яценюка. Витримка, чіткість у складних ситуаціях, ба, вміння ставитися з іронією до певних депутатських демаршів, – усе це притаманне молодому спікерові. І як би хто не ставився, виходячи зі своїх ідеологічних уподобань, до підписання головою парламенту «листа трьох» про бажання України приєднатися до Плану дій щодо членства у НАТО, очевидно, всі будуть змушені визнати: цей крок Яценюка ще раз наочно продемонстрував його енергійність та рішучість. Чи не саме такий спікер і потрібен Раді за сьогоднішніх не надто простих політичних обставин?

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG