Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 21:09

Григорій Петровський: від робітничого активіста до партійного сановника


Сергій Грабовський Слухати:

Біографіа

• Харків’янини Григорій Петровський 1889 року почав працювати на заводі учнем слюсаря, було йому тоді 11. Пізніше працював слюсарем і токарем на підприємствах Харкова, Миколаєва, Катеринослава, Маріуполя та в Донбасі. • Дев’ятнадцяти років Петровський вступив у Катеринославі до «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», а з утворенням Російської соціал-демократичної робітничої партії – до її Катеринославського комітету. Він керував нелегальними соціал-демократичними гуртками і брав участь в організації страйків. • Під час революції 1905 року Петровський був у Катеринославі секретарем Ради робітничих депутатів і членом Бойового страйкового комітету. • Влітку 1906 року виїхав на еміграцію до Німеччини, проте незабаром повернувся до України.

З Української радянської енциклопедії:

• Працював у більшовицькій фракції. У Думі Петровський виголосив 32 промови, викриваючи антинародну політику царського уряду. • 2 червня 1913 року він виступив із промовою, складеною за тезами Леніна, в якій ґрунтовно виклав програму більшовицької партії з національного питання. Був кооптований до складу ЦК РСДРП, активно співпрацював у газеті «Правда», а 1913 року був її офіційним видавцем. • У листопаді 1914 року разом із усіма членами більшовицької фракції за відмову голосувати за воєнні кредити був заарештований і в 1915 році засуджений на довічне поселення в Туруханському краї.


В непростій українській історії неможливо оминути постать людини, яка номінально була головою Української радянської держави, хоч від неї дуже мало чого залежало у цій державі, людину, діти якої стали жертвами більшовицької системи і яка, попри це, до останнього дня життя обстоювала цю систему і вірно служила їй. Це Григорій Петровський.

Григорій Петровський
ХХ століття Григорій Петровський зустрів уже не стільки робітником, скільки активістом робітничого руху, причому руху загальноросійського. Саме виходячи з потреб цього руху, він змінює місця роботи, веде агітацію серед робітництва.

У самодержавній імперії така діяльність, у тому числі й суто профспілкова, до 1905 року могла бути у кращому разі напівлегальною, на грані репресій із боку влади. Тому не дивно, що енергійний молодий пропагандист, як і тисячі інших активістів робітничого руху, займає радикальну політичну позицію і стає членом більшовицького крила соціал-демократичної партії.

Далі революціонер-підпільник стає депутатом Державної думи Російської імперії. І хоча та імперія до останніх днів свого існування мала деспотичний характер, однак влада не змогла перешкодити обранню до найвищого представницького органу держави активістів партії, яка ставила на меті насильницьку руйнацію цієї імперії.

Наприкінці жовтня 1912 року Григорія Петровського на катеринославських губернських зборах виборщиків обирають депутатом IV Держдуми від робітничої курії, а це означає, що він мав-таки справжній авторитет серед місцевого робітництва.

«Поза кадром» залишився остаточний розкол між більшовиками і меншовиками, у якому Петровський, виконуючи вказівки Леніна, зіграв велику роль і результатом якого стало істотне послаблення робітничого руху. Залишилася «поза кадром» і діяльність Петровського, як і інших більшовиків-думців, із прикриття нелегальних операцій більшовицьких бойовиків, які нерідко тягли за собою криваві жертви.

І, нарешті, неточно сказано, за що був заарештований Петровський і всі більшовики-депутати. Власне, не за голосування у Думі, а через те, що ленінська партія встановила тісні контакти з німецьким командуванням і цілеспрямовано руйнувала бойовий дух армії і тилу.

Утім, минуло два роки, і самодержавство впало під вагою внутрішніх чинників, а не внаслідок чиєїсь змови чи діяльності революціонерів-радикалів. Відтак Григорій Петровський стає комісаром Якутської губернії і головою тамтешнього Комітету громадянської безпеки, тобто керує цією величезною територією.

Український період діяльності Петровського

У липні 1917 року центральний комітет партії більшовиків направив Григорія Петровського з Петрограда до України для організації протидії Центральній Раді. Після жовтневого перевороту він був призначений наркомом внутрішніх справ Російської республіки і став одним із організаторів ЧК. На мирних переговорах у Бересті Петровський підписав від імені радянської Росії мирний договір із Центральними державами.

У березні 1919 року Петровський очолив Всеукраїнський центральний виконавчий комітет – верховний орган влади тодішньої Української соціялістичної радянської республіки в періоди поміж Всеукраїнськими з’їздами рад. Він керував діяльністю комнезамів, тобто комітетів незаможних селян, був членом ЦК Компартії України, заступником голови Центрального виконавчого комітету СРСР та заступником голови президії Верховної Ради СРСР.

Під час підготовки союзного договору Петровський підтримав пропозицію Сталіна надати радянським республікам статус автономій у складі Російської федерації. А при підготовці союзної Конституції він виступив проти проекту Скрипника, Шумського та Раковського, який передбачав побудову Радянського Союзу на конфедеративних засадах.

Петровський – завжди на боці Москви

Григорій Петровський, власне, не був вірним ленінцем, як його зображують. Адже позицію хворого і ізольованого в підмосковних Горках лідера більшовиків обстоювали саме Скрипник, Раковський та Шумський. Радше він належав, за визначенням того ж Леніна, до числа «обрусілих інородців», котрі «завжди пересолюють у частині істинно російського настрою».

У всіх конфліктах доби українізації між Москвою та тодішньою столицею радянської України Харковом Григорій Петровський завжди виступав на боці Москви. А на додачу «всеукраїнський староста», як напівофіційно звали голову ВУЦВК, як уже було сказано, з 1921 і аж до 1933 року керував роботою так званих комнезамів, неконституційних центрів влади на селі, до яких входили тільки лояльні до більшовиків особи, через які проводились колективізація, розкуркулення та здійснення штучного голоду.

Та масштаби Голодомору були настільки страшними, що вірний сталінець Петровський почав обережно ремствувати і сигналізувати у Москву, що ситуація загрожує загальною катастрофою. Так, 10 червня 1932 року «всеукраїнський староста», формальний, так би мовити, президент УРСР, звернувся до Сталіна з проханням надати допомогу і засвідчив, що голод на той час уже охопив сто районів України.

Він особисто бував на Київщині і на Вінниччині і бачив два випадки людоїдства, про які згадує у листі Сталінові: «Селяни на зустрічах зі мною запитують: „Чому ви створили штучний голод?“»

А генсекові КП(б)У Станіславу Косіорові в той же час Петровський писав: «Через те, що продовольче становище починає важко складатись для районів Дніпропетровської, Одеської, Харківської, Київської і Вінницької областей, і не тільки села, а й деяких робітничих міст, я вважаю за необхідне:

1. Написати доповідну записку до ЦК ВКП(б) 2. Прохати ЦК ВКП(б) видати постанову про припинення хлібозаготівель на Україні…»

Але ці звернення нічого не дали, і Петровський змирився з лінією партії. Це врятувало його фізично, але практично всі свої посади, крім депутата Верховного Совєта СССР, у 1938–1939 роках він втратив і був переведений до Москви заступником директора музею революції.

Помер він у Москві 9 січня 1958 року, встигнувши в останні роки життя ще раз слухняно дещо «підкоригувати» свої ідейні настанови відповідно до нової генеральної лінії партії, лінії ХХ з’їзду, яку він так само палко підтримував, як до цього генеральну лінію Сталіна.

Григорій Петровський, трагічна постать чи колаборант?

Діячів подібного штибу, таких, як Петровський, Мануїльський, Затонський і багатьох інших, важко назвати українськими державними діячами, хоча такі спроби були в період так званої перебудови з боку деяких кон’юнктурних істориків КПРС, що й дотепер намагаються нав’язати цих одіозних діячів як героїв української історії.

Однак насправді ці люди, які сприяли встановленню комуноімперського контролю над Україною, були колаборантами. Аналогічні типажі саме так трактуються в багатьох постколоніальних країнах, що остаточно позбулися своєї колоніальності.

Петровському і Мануїльському пощастило, їх не знищили так, як Скрипника чи Любченка (то були вимушені самогубства), як Шумського, Чубаря, того ж таки Затонського та інших. Але вони перебували під певною підозрою, як майже всі причетні до творення бодай і бутафорської, але формально автономної червоної України.

Окремі з їхніх сучасників навіть до самого свого кінця мали ілюзію, що будують суверенну соціалістичну українську державу. Але Москва таких ілюзій не пробачала нікому, хоча загинути можна було, й будучи відданим солдатом партії.

Жалюгідна партійна кар’єра Петровського, і дещо краща, але також не першорядна, Мануїльського підтверджують той факт, що Москві була потрібна в Україні номенклатура нової формації, ідеальним втіленням якої став послідовний русифікатор Володимир Щербицький. Петровському, який закінчив своє бурхливе комуністичне життя в політичному забутті на дрібній посаді, не допомогли навіть чекістські заслуги його молодості.

Найтрагічніша, звичайно, сторінка Петровського – це українська. Хоча саме за Петровського здійснювалася політика українізації, він до цієї політики не був причетний нічим. Натомість очолював комнезами, був формальним президентом України в часи здійснення Голодомору, хоча проти певних надлишків цього Голодомору і намагався обережно протестувати.

Використавши Петровського, система відкинула його, хоча і не знищила фізично. І це ще раз іронія долі – в столиці незалежної України Києві, яка засудила Голодомор як геноцид українського народу, досі височіють пам’ятники всім трьом керівникам радянської України того часу: Григорієві Петровському, Власові Чубарю і Станіславові Косіору.

Як би там не було, а ім’я Григорія Петровського донині залишається на карті України. Ще у 1926 році на його честь був названий Дніпропетровськом колишній Катеринослав. А от Подільський район Києва, що також був дістав назву на честь «всеукраїнського старости», повернув собі історичне ім’я. Лише залізнична станція і книжковий ринок в українській столиці донині звуться «Петровкою». Хоча, мабуть, далеко не всі знають генезу останньої назви, а тому все частіше станцію і ринок народ зве «Петрівкою».

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG