Львів – Рідні полонених українських бійців заявляють, що більше аніж півроку не розмовляли зі своїми синами, братами, чоловіками. Частина військовополонених перебуває у Макіївській колонії. Однак родичі сподіваються, що побачать близьких, і висловили їм свою підтримку, зібравшись у Львові разом і прочитавши вірш-посвяту «Полоненим побратимам», який написаний колишнім полоненим.
197 днів у полоні провів Станіслав Паплінський із Івано-Франківська. У неволі він почав писати вірші, і це його рятувало, бо можна було свої думки висловити на папері. Олівець він знайшов у камері, а це був підвал колишнього СБУ у Донецьку, писав на папері з продуктових мішків. Написані рядки він ховав від наглядачів, але кілька разів, при обшуку, все вилучали. Привіз на волю Станіслав лише кілька віршів з полону, пригадує їх по рядку і старається все записати.
Він розуміє біль родичів полонених, бо саме любов батьків, усвідомлення, що його чекають вдома, підтримувало його морально. Станіслав присвятив вірш мамам полонених.
«Вірш про почуття, переживання, що переживають батьки і хлопці там, у полоні. Поки там мої друзі перебувають, хлопці, з якими ми разом потрапили в полон і ще там залишились після обміну Тараса Колодія, не виходить не переживати чи не думати, постійно намагаєшся нагадати скрізь. Насправді про полонених знають тільки друзі, рідні, ті, хто з цим зіштовхнувся. А таких людей мало, суспільство про це не знає. Тому треба нагадувати всім і доносити. Батьки почуваються покинутими, бо їхні діти там довго у полоні. І у полоні не легко, коли ти живеш завтрашнім днем – обміняють чи не обміняють. Це насправді підтримка, але коли розумієш, що позаду місяць, рік, то вже переживаєш не за завтрашній день, а бачиш, скільки тих «завтра» позаду», – каже Станіслав Паплінський.
Він перебував у полоні разом із 26-річним львів’янином Тарасом Колодієм, якого 18 грудня було звільнено з полону. Мама Тараса Колодія – Галина Колодій – чекала на сина з полону від 21 січня 2015 року, а це рік і десять місяців. «Бажаю кожній мамі, щоб вона дочекалась своїх синів і відчула ту радість, що і я, щоб свята ці святкували з синами», – каже Галина Колодій.
Радісну вістку від сина, що живий і очікує на звільнення, отримала Тетяна Олійник із Рівненщини. Тарас Колодій передав мамі лист від Олександра, бо з ним сидів в одній камері у Макіївській колонії. «Він мені написав, що сподівається на новорічний обмін, а якщо не вийде, то, пише, значить, такий хрест має пронести… І я разом з ним».
Рідні чекають
Батьки полонених українських військовослужбовців тримали у руках фотографії синів і розповідали кожен власний біль своєї історії.
«Це мій син – Ляса Іван. Два роки у полоні. Ніяк його не можна звідти забрати. Хоч обіцяли багато, а нічого ніхто не робить. Я без кінця плачу. Бо вони напівсироти – їхній батько помер. Сина не можна визволити, він був поранений. Коли дзвонив, то скаржився, що болить сильно голова. Вже півроку немає зв’язку. Раніше на кілька хвилин, але дзвонив. Отак і чекаємо», – говорить Тетяна Ляса, син якої служив танкістом і потрапив у полон у січні 2015 року.
Петро Петрівський не може дізнатись, де його син від 5 вересня 2014 року. Доля 23-річного лейтенанта Ігоря Петрівського невідома донині.
«5 вересня 2014 року був потужний бій біля Щастя. У тому бою безвісти пропали 19 чоловік. Звідти ДНК і не можемо ми визначитись, де наш син. Про нас ніхто не хоче пам’ятати. Конкретної звістки немає. Ніхто не хоче знати і розбиратись із тим 5 вересня. БТР згорів», – наголосив чоловік.
За офіційною інформацією СБУ, у полоні в бойовиків перебувають 108 громадян України. Втім, кількість полонених може бути і більшою. 495 осіб вважають безвісти зниклими. Наразі відомі місця перебування лише 58 українських заручників: 52 – в угруповання «ДНР» і 6 – «ЛНР». Звільнення заручників – це одна з вимог Мінських домовленостей про врегулювання на окупованій частині Донбасу.
