Доступність посилання

ТОП новини

Ефект Кіссінджера


Генрі Кіссінджер
Генрі Кіссінджер

(Рубрика «Точка зору»)

Поява інформації про можливу участь колишнього державного секретаря Сполучених Штатів Генрі Кіссінджера у виробленні якогось плану досягнення взаєморозуміння між адміністрацією Дональда Трампа й керівництвом Росії відсилає нас до подій 40-річної давності, коли Кіссінджер ‒ провідний дипломат в адміністраціях президентів Річарда Ніксона і Джеральда Форда ‒ домагався розрядки напруженості у взаєминах із Радянським Союзом. Але проводити паралелі між завданнями Кіссінджера тоді й тепер я б остерігся.

Головним конфліктом Москви й Вашингтона на той момент було збереження двох наддержав у зонах впливу, позначених після Другої світової війни. Для того, щоб зупинити Кремль від спроб розширити цю зону впливу, Ніксон і Кіссінджер пішли на безпрецедентний крок, відмовившись від повномасштабної підтримки уряду Китайської Республіки на Тайвані й визнавши режим Мао Цзедуна в Пекіні. Таким чином Ніксон і Кіссінджер розраховували створити ефектну противагу радянським амбіціям. Потрібно сказати, що до особливого успіху ця тактика не привела. СРСР дійсно погодився на переговори з роззброєння зі Сполученими Штатами, але від розширення сфери впливу аж ніяк не відмовився. Ангола, Мозамбік, Нікарагуа, Гренада, Афганістан ‒ все це було вже після китайсько-американського примирення. Після нього Москва готова була влізти не тільки в Африку чи Азію, але й до Латинської Америки.

Між іншим, деякі режими, встановлені тоді за радянського сприяння, залишаються союзниками Росії до сьогодні ‒ наприклад, режим Даніеля Ортеги. Війна в Афганістані покінчила й зі скороченням озброєнь. Так що політику Ніксона й Кіссінджера на радянському напрямку можна позначити одним ємним словом: фіаско. Справжнім переможцем виявився Рональд Рейган, який не боявся допомагати противникам Кремля й навіть висадив десант, щоб знищити прорадянський (точніше ‒ прокубинський) режим у Гренаді. А потім Радянський Союз просто згнив, і його мерзенне опудало впало до ніг американців. Жодному Кіссіджеру не оживити цей шматок гнилого ганчір'я.​

Тим більше, що цілі Володимира Путіна не можна порівнювати з цілями Леоніда Брежнєва. У Брежнєва сфера впливу вже була ‒ і ресурси на її збереження та примноження теж були. У Путіна сфери впливу немає ‒ і ресурсів для її появи і збереження теж немає. Але це не заважає Путіну мріяти про можливості Брежнєва. Російському президенту потрібний не якийсь там Крим, не шматок понівеченого Донбасу, навіть не Україна. Йому потрібний Радянський Союз із післявоєнною зоною впливу Москви. З Путіним абсолютно безглуздо домовлятися про «закривання очей» на Крим в обмін на вихід із Донбасу. Путіну потрібна не «нейтральна» Україна, оформлення якої може прийти в голову «прагматикам» із команди Трампа. Йому потрібна слухняна Україна. Слухняна Білорусь. Слухняний Казахстан. Слухняні країни Балтії. Слухняні країни Центральної Європи. Хотів би я подивитися на чарівну паличку Кіссінджера. Можливо, він і справді чарівник, а я погано вивчав його біографію?

І найголовніше ‒ якщо адміністрація Трампа дійсно готова до серйозного конфлікту з Китаєм, вона не може розраховувати на сприяння Росії ‒ навіть якщо погодиться на всі умови Путіна. Росія ‒ давно вже не Радянський Союз. Це Радянський Союз був рівним партнером США і КНР, їхнім противником і конкурентом. Росія всього лише молодший партнер Китаю. Вона може дозволити собі конфронтацію зі Сполученими Штатами, з Європейським союзом, із Туреччиною. Але тільки не з Китаєм. Конфронтація з Китаєм ‒ це кінець Росії. І якщо у Вашингтоні цього справді не розуміють у теорії, значить зрозуміють на практиці.​

Якщо Дональд Трамп дійсно хоче успіху у взаєминах із Володимиром Путіним, він має поводитись із Кремлем як Рональд Рейган ‒ упевнено, жорстко, зухвало й безкомпромісно. І він виграє все ‒ і навіть більше. Але ніхто в цілому світі не може перешкодити Дональду Трампу повторити політичний досвід Річарда Ніксона.

Тільки потрібно пам'ятати, чим завершився цей досвід для президента США та відносин Москви й Вашингтона.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал ‒ на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

  • Зображення 16x9

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1990 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG