(Рубрика «Точка зору»)
З легкої руки колишнього заступника начальника Генерального штабу України Юрія Думанського в українських і світових ЗМІ почали обговорювати варіант «обміну» Криму на Севастополь, простіше кажучи ‒ збереження російського статусу цього міста і можливості базування в ньому Чорноморського флоту в обмін на відмову Росії від анексії Криму.
Цей план має таке ж значення, що й нещодавнє припущення народного депутата України Надії Савченко про те, що Україні доведеться відмовитися від Криму, якщо вона хоче повернути контроль над окупованими Росією територіями на Донбасі. Тому що в основі подібних пропозицій ‒ нерозуміння справжніх цілей експансіоністської зовнішньої політики Кремля. Не кажучи вже про те, що той, хто поважає себе, не розкидається територіями, а Севастополь ‒ що б там не говорили російські реваншисти ‒ це така ж Україна, як Київ, Львів, Луцьк чи Донецьк.
Зовні все, звичайно, виглядає красиво і логічно. Севастополь ‒ «місто російської слави», місце базування Чорноморського флоту Росії. Багато жителів цього українського міста досі перебувають у полоні міфів російської пропаганди. Так, може, дійсно, бог з ним, із Севастополем? Потрібно розуміти, для чого Севастополь потрібний був Росії насправді.
У серпні 1991 року, коли Україна проголосила незалежність, головна російська претензія була пов’язана з Кримом. Саме з Кримом, а не з Севастополем окремо. Російське керівництво було переконане, що в разі виходу України з СРСР Крим відділиться від нашої країни ‒ і це має утримати Україну в міцному союзі з Москвою. Не випадково, навіть під час зустрічі в Біловезькій пущі, Борис Єльцин цікавився у Леоніда Кравчука, скільки кримчан проголосували за українську незалежність.
Коли в Москві зрозуміли, що кримський план не вдався, вирішили закріпитися в Севастополі, перетворити це місто на плацдарм російського впливу на півострові, а сам півострів ‒ на «непотоплюваний авіаносець» російської пропаганди і ностальгії за СРСР, потенційний осередок нестабільності. Але спецоперація з дестабілізації ситуації в Криму за допомогою першого президента автономії, російського агента Юрія Мєшкова, безславно провалилася. А Севастополь Росії вдалося під своїм впливом утримати ‒ перш за все, тому, що в місті продовжував базуватися Чорноморський флот, особовий склад якого розглядали як майбутній окупаційний контингент. Так, у Росії думали про окупацію Криму з початку 90-х. Саме тому ‒ а зовсім не заради збереження присутності свого флоту в Чорному морі ‒ так ретельно прописували всі параметри розміщення Чорноморського флоту на українській землі. Саме тому російський президент Борис Єльцин кілька разів відкладав свій візит до Києва і підписання «того самого» великого Договору про дружбу між Росією і Україною. Не Договір потрібний був Єльцину, а узаконена військова присутність, база. Ось навіщо Росії потрібний був Севастополь.
Мине два десятиліття ‒ і пастка закриється. Особовий склад Чорноморського флоту з «доброзичливих» моряків, які проводили паради разом з нашими хлопцями, за лічені дні перетвориться на шалену банду окупантів. Севастополь стане плацдармом для подальшої дестабілізації і подальшої анексії Криму. Сама анексія ‒ спусковим гачком для початку війни проти України, окупації нашої території, повалення української влади і заміни її маріонетковим режимом. Але вже тут на захист Батьківщини підніметься український народ ‒ і агресору доведеться відступити, окопатися в Донецьку, Луганську, Горлівці...
А що ж Севастополь? А нічого. Роль цього міста вичерпана. Це не було «місто російської слави», це було місто-капкан. І тепер, коли воно зіграло свою роль, його доля ‒ перетворитися на звичайну провінційну діру, яких багато в країні, яка окупувала його. Діру з видом на море.
Чорноморський флот ‒ теж фікція. Чорне море, по суті, ‒ давно вже внутрішнє озеро НАТО. Росії немає жодного сенсу протистояти альянсу і змагатися з ним в чорноморському басейні, поготів, що зараз у світі є набагато важливіші місця для демонстрації морських м’язів (якщо, звичайно, м’язи ‒ це «Адмірал Кузнецов»). Флот був важливий, поки Севастополь був українським. Це флот, у якого один противник ‒ наша країна. І ще, мабуть, Грузія. Але тепер, коли українська присутність у Криму ліквідована, ніякого практичного сенсу в існуванні Чорноморського флоту немає. І в «сакральності» Севастополя теж.
Тому Путін ніколи не обміняє Севастополь на Крим, а Крим ‒ на Донбас. Всі ці завоювання ‒ лише сходинки до завоювання України. Самі собою вони нікому в Росії не потрібні. Якщо Росія відмовиться від самої ідеї завоювання нашої країни ‒ то віддасть і Севастополь, і Крим, і Донбас.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Оригінал публікації ‒ на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
