Хочу допомогти, щоб чийсь син не наклав на себе руки після війни – лікар-волонтер

Українець із Німеччини Михайло Пилипчук – батько військовослужбовця, який вчинив самогубство, не впоравшись із посттравматичним синдромом після повернення з фронту – хоче створити благодійну організацію із попередження таких суїцидів. Світовий досвід показує, що ця проблема потребує великої уваги та зусиль. Між тим, бійці, які повернулися із зони АТО, кажуть про брак дієвої психологічної допомоги.

37-річний львів’янин Орест Пилипчук отримав повістку, коли перебував у Німеччині, де проживає його батько. Чоловік здобув освіту не лише в Україні, але й Німеччині. Час від часу приїжджав до тата працювати.

«І питає мене: що робити, тату? Я кажу, що ти дорослий чоловік, приймай рішення сам. Він вирішив піти на війну», – розповідає Михайло Пилипчук, лікар, волонтер, який збирає допомогу для України від часу Майдану.

У січні 2015 року Орест Пилипчук пройшов підготовку на Миколаївському полігоні, а відтак у складі десантної бригади потрапив на передову.

«Для того, щоб воювати, йти на війну, має бути людина певного складу характеру. Він не був готовий до цього. Я казав йому, коли він рішення ухвалював, що у нього не той характер, що є методи, якими можна державі допомогти. Але син обрав власний шлях», – розповідає батько.

За його словами, для військовослужбовців необхідна психологічна допомога – як після повернення додому, так і до відправлення на передову.

Більше року Орест Пилипчук воював на Донбасі. Повернувся до Львова фізично неушкодженим, але з психологічними проблемами. Батько пригадує, що син дуже різко реагував на всю несправедливість, з якою зіштовхнувся в тилу. 2 cічня демобілізований пішов із життя.

У державі воліють менше говорити про проблему суїцидів серед бійців

Повідомлення про суїциди серед тих, хто повернувся з фронту, подекуди з’являються у ЗМІ, але офіційної статистики немає. За неофіційною інформацією, за майже три роки бойових дій на Донбасі сталося близько сотні випадків, коли після АТО бійці накладають на себе руки. Здебільшого, це наслідок посттравматичного стресового розладу.

Михайло Пилипчук розуміє, що не може повернути сина, але може допомогти іншим і тому займається створенням благодійної організації, щоб допомагати бійцям, які не можуть дати раду зі своїми емоціями і внутрішнім станом, хто переживає посттравматичний синдром.

«Я хочу допомогти, щоб чийсь син не наклав на себе руки після війни, щоб зберегти комусь сина. Є люди без рук, ніг, але вони міцні, сильні емоційно, дають собі раду. А психіка це такий фактор людини, яка визначає сутність», – каже він.

Сьогодні у державі відсутня централізована та фахова робота з бійцями, які провернулись із зони бойових дій, зазначає десантник, демобілізований військовослужбовець, депутат Львівської міськради Віталій Свінціцький. За його словами, бійці, які перебувають у посттравматичному стресі залишаються сам-на-сам зі своїми емоціями і переживаннями. Частина не дає собі раду.

«Боєць повернувся з війни – і все обмежується видачею посвідчення і грошовою компенсацією. Виділяються гроші на соціальну реабілітацію, але не завжди вони витрачаються фахово – немає спеціалістів. Кажуть, що бійці не користуються цією реабілітацією. Але коли вони чують, що там не допомагають, коли там погані умови, лише для галочки, то не хочуть їхати. Я був у Сергіївці (Одещина), перший раз у житті у санаторії був. Там жахливі умови проживання. Мають бути якісні послуги», – говорить Віталій Свінціцький.

Разом із побратимами легше долати посттравматичний стресовий розлад

На думку десантників, які пройшли АТО, ще у військкоматі демобілізованого має обстежувати фаховий військовий психолог. Але таких фахівців в Україні бракує. Військовослужбовці не довіряють молодим психологам, які не розуміють, що з ними відбувається і як можна допомогти. Бійці розповіли Радіо Свобода, що після повернення додому, для них важливою була підтримка сім’ї і друзів. Це справді допомагає долати стрес.

Львівські десантники об’єднались в організацію «Союз ветеранів десанту». Це дозволяє не засиджуватись вдома, проводити разом із сім’ями вільний час, знаходити нову роботу. Не зламатися, не здатися, не скласти руки – стало правилом. Фронтовики також відкрили тренажерний зал і підтримують свою фізичну форму.

Ось що вони кажуть:

– Я за індивідуальний підхід. Я поспішав після війни додому, скучив за сім’єю, але ще був не готовий для родини. Бо обіймами можна задушити, коли надмірна увага всіх і моя до всіх. Я про це навіть не міг спершу думати. Лише зараз, коли час пройшов, я це розумію, що я був не реабілітований.
– Психологів, як курей нерізаних, але немає фахівців. Прийде, покаже якісь картинки…
– За місяць-півтора щось починає відбуватись у сім’ї. Діти бачать, що змінився батько чи ставлення батька до сім’ї. У таких моментах реабілітація має бути для всієї сім’ї. Треба визначати індивідуально, чим ми можемо образити, чи нас.
– Коли людина має роботу, знає, що забезпечує родину – це вже 50% реабілітації.
– Мені дуже допомогла реабілітація після війни, бо я потрапив у приватний реабілітаційний центр на Закарпатті, і там діти до нас приходили з концертами, ми спілкувались, могли займатись фізичною роботою.
– Мені важливо, щоб можна було на кілька днів виїхати зі Львова, щоб побути в тиші, походити, просто читати книжки і розмовляти з дружиною.

Такі думки висловили Ростислав Мота, Ігор Стефанів, Ігор Бездух, Ігор Курач, кожен з яких більше року провів на передовій на Донбасі.

Михайло Пилипчук вірить, що разом із військовослужбовцями створить організацію і реально допомагатиме кожному бійцеві знайти себе після проходження служби. До співпраці він залучатиме європейських фахівців. Для прикладу, у військах НАТО після повернення з бойових дій військовослужбовці, перш ніж повертаються додому, скеровуються на реабілітацію і відпочинок.